Меморіал.ua

🕯9:00 – хвилина мовчання Віктор Помогаєв поліг 26 березня 2022 року в Маріуполі на Донеччині. Воїнові назавжди 27 років.Віктор народився в місті Кальміуське Донецької області. Здобув освіту в Національній академії Національної гвардії України. Опісля за направленням служив у Маріуполі, де обіймав посаду командира конвойної роти військової частини 3057.«Його поважали не за звання, а за людяність. Його цінувало і вище керівництво. До особового складу він завжди ставився з повагою, вмів організувати службу», – розповіла посестра Христина. «Вдома він був люблячим чоловіком і батьком. Мав багато друзів, любив разом із ними ремонтувати машини», – розповіла дружина Маргарита. Вісім днів позиція «Хвиля» залишалася передовим рубіжем української оборони. 26 березня 2022 року російські війська завдали авіаудару по командно-спостережному пункту. Одна з бомб влучила у будівлю в центральній частині комплексу. Тоді загинули 14 бійців, серед яких і капітан Помогаєв.Тіло захисника досі не вдалося повернути.

🕯9:00 – хвилина мовчання 27-річний боєць Артур Сімогін на псевдо Турік помер 9 жовтня 2025 року внаслідок важких поранень, яких за два дні до того зазнав на позиції поблизу села Чарівне Пологівського району Запорізької області.Артур Павлограді Дніпропетровської області. З дитинства любив футбол і займався бойовим гопаком. Після школи долучився до «Національного корпусу», де проходив бойові навчання. Працював машиністом підземних установок у ДВАТ «Шахта імені Героїв Космосу». У листопаді 2019 року Артур підписав контракт із ЗСУ.Під час повномасштабної війни служив у 25-й окремій десантно-штурмовій бригаді. Згодом обійняв посаду кулеметника у відділенні взводу вогневої підтримки роти вогневої підтримки 5-го батальйону 108-ї окремої бригади територіальної оборони.«Він завжди був готовим усім допомогти. Казав, що йому подобається бути воїном і приносити користь Батьківщині, бо в нього ростуть діти», – написала дружина Юлія. У нього залишилися батьки, сестра, дружина та двоє синів від різних шлюбів.

🕯9:00 – хвилина мовчання Молодший лейтенант Сергій Матвієвський поліг 5 листопада 2025 року на Покровському напрямку Донеччини. Він зазнав смертельного поранення в стрілецькому бою з ворогом. Оборонцеві назавжди 29 років.Сергій народився в селі Містки Сватівського району Луганської області. Жив у місті Рубіжне. Після школи вступив до Рубіжанського індустріально-педагогічного фахового коледжу. Отримав диплом, але зрозумів, що його шлях – служба країні. Вступив до лав батальйону поліції особливого призначення «Луганськ-1».Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій залишив службу в поліції та приєднався до Національної гвардії України. До 2023-го боронив Батьківщину в складі 4-ї бригади оперативного призначення імені Героя України сержанта Сергія Михальчука «Рубіж». В одному із боїв зазнав поранення, після чого перевівся до Центру спеціального призначення «Омега». Обіймав посаду офіцера бойової групи 1-го окремого загону спеціального призначення.У нього залишилися батьки, брат і дружина.

Наталія Рогозна отримала важкі поранення внаслідок атаки російського дрона 8 березня 2026 року. Вона була у дворі свого будинку в Оріхові Запорізької області. Рятувальники дістали жінку з-під завалів, а далі лікарі чотири дні боролися за життя пацієнтки. 12 березня її серце зупинилося.Наталії було 53 роки. Народилася і жила в місті Оріхів. Там очолювала відділення Укрпошти. Під час повномасштабного вторгнення майже рік працювала без світла, згодом – у підвальних приміщеннях під постійною загрозою обстрілів. За самовідданий внесок у 2024 році Наталію нагородили відзнакою Міністерства оборони України «За сприяння обороні».Виховувала доньку. На дозвіллі займалася городництвом, обожнювала вирощувати квіти.18 лютого 2026 року через безпекову ситуацію Укрпошта була вимушена закрити відділення в Оріхові, проте Наталія вирішила залишитися в рідному місті.«Вона була чуйною людиною, завжди спішила на поміч, а ще дуже любила тварин», – розповіла подруга Інна. У Наталії Рогозної залишилися мати та донька.

🕯9:00 – хвилина мовчання Молодший сержант Сергій Косяк поліг 20 серпня 2023 року в селі Кліщіївка Бахмутського району Донеччини. Він потрапив під артилерійський обстріл, коли намагався евакуювати пораненого. Захисникові було 54 роки.«Батько починав як «челнок», возячи товар із Польщі, і зрештою створив мережу магазинів. Багато часу приділяв дітям: ходив у походи в Крим і Карпати, сплавлявся річками на байдарках, піднявся на Ельбрус. Бігав марафони та ультрамарафон 100 км у свої 50 років. Мріяв продовжувати з молодшим сином», – розповіла донька Аліна. Свій останній магазин з мережі чоловік закрив перед Новим 2022 роком. А вже у лютому став на захист України. Після відступу росіян з Київщини перевівся до ЗСУ. Служив у 5-й окремій штурмовій Київській бригаді. Згодом із зенітно-ракетної батареї перевівся в піхоту, бо не хотів бути в тилу. Воював на Бахмутському напрямку. Після другого важкого поранення пройшов реабілітацію та повернувся у стрій.У нього залишилися мати, сестра, дружина та діти.

🕯9:00 – хвилина мовчання Старший солдат Олександр Чирук на псевдо Ворон поліг 19 вересня 2023 року поблизу села Роботине Пологівського району Запорізької області. Воїн зазнав смертельного ураження від вибухів і уламків. Йому був 31 рік.Олександр народився в селі Холонів Волинської області. Навчався у Львівському національному аграрному університеті, де опанував фах агронома. Працював продавцем-консультантом у магазині «Комфорт» у місті Горохів на Волині.З перших днів повномасштабного вторгнення Олександр долучився до лав Збройних сил України. Обіймав посаду оператора механізованого взводу в 118-й окремій механізованій бригаді.«Сашка пам’ятаю приязним і щирим. Завжди був готовий допомогти чи навчити чогось. Не підводив ніколи, був відданим. Дуже любив свою сім’ю. Був дуже добрий та позитивний, справедливий. Тільки світлі спогади про нього», – написала подруга сестер захисника Інна Семенюк. Воїна нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня та медаллю «За жертовність та любов до України».

🕯9:00 – хвилина мовчання Захисник Даниїл Коваль на псевдо Балу поліг 7 червня 2025 року біля села Катеринівка Сумської області внаслідок атаки ворожого FPV-дрона. Захисникові назавжди 19 років.Даниїл народився в селищі Сутиски на Вінниччині. Вступив до Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, але замість навчання вирішив піти на фронт.Даниїл служив у 95-й окремій десантно-штурмовій бригаді на посаді радіотелефоніста.«Для мене він назавжди залишиться героєм – моїм братом, який мав добре серце й велике бажання жити, але обрав захищати нас усіх», – написала сестра Карина. «Це хлопчик, з яким я знайшов спільну мову з першого погляду. Він ніколи не питав: чому? на скільки? коли я повернусь? Він лише питав, скільки гранат з собою брати. У нашому підрозділі у свої 18 років він вже був старшим на своїй бойовій позиції та ухвалював складні рішення на полі бою», – сказав командир на псевдо Панда. Даниїла поховали в рідних Сутисках. У нього залишилися мама й сестра.

🕯9:00 – хвилина мовчанняСтарший лейтенант Тарас Сивенький, псевдо Сивий та С.Т.Б., поліг 13 листопада 2023 року біля міста Часів Яр на Донеччині. Воїну навіки 27.Тарас зі Львова. Любив бігати, їздити на велосипеді, грати у футбол, подорожував Україною та Європою, захоплювався гірськими походами, читанням та історією.Працював інженером-конструктором. Останні місця роботи – ТОВ «Biscotti» та Науково-виробниче підприємство «Спаринг-Віст Центр». Тарас захищав Україну у складі 45-ї окремої артилерійської бригади імені генерала Мирона Тарнавського. «Він по-справжньому любив життя, не було і дня, щоб він просто просидів без діла, кожний момент був наповнений – сенсами, діями, зустрічами, емоціями. Попри емоційність та вибуховий характер, зберігав холодний розум та знаходив вихід навіть з найскладніших ситуацій», – написала сестра Квітка. Воїна нагородили нагрудними знаками «Сталевий хрест» і «Срібний хрест», орденом «За мужність» III ступеня та посмертно орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

🕯️9:00 – хвилина мовчання 49-річний головний сержант Олексій Осіпов поліг 10 липня 2025 року в місті Гуляйполе Запорізької області. Він прикрив собою побратимів. Олексій народився в РФ. У підлітковому віці переїхав з родиною до України: жив на Київщині, а після школи – в Івано-Франківську.Чоловік закінчив школу з підготовки молодшого офіцерського складу та служив у полку зв’язку. Воював з 2015 року і службу вважав своїм покликанням. Був у складі різних частин: 14-й окремій механізованій бригаді, 56-й окремій мотопіхотній, а за місяць до повномасштабного вторгнення у нього закінчився контракт зі 109-м окремим гірсько-штурмовим батальйоном. У лютому 2022 року Олексій вступив до лав ТрО та захищав Україну у складі мінометного взводу 102-ї окремої бригади територіальної оборони імені полковника Дмитра Вітовського.Олексій мав багато нагород: «Знак пошани», «За бойову звитягу», «Сталевий хрест», «За взірцевість у військовій службі», «За честь і звитягу», «За службу державі», «10 років сумлінної служби».

Три документальні стрічки Платформи пам’яті Меморіал, присвячені українцям, які загинули на початку повномасштабного російського вторгнення. 🎥«Не час для квітів» Вікторія Іванова була відомою у Тростянці квіткаркою. Коли розпочалась повномасштабна війна і російська армія окупувала місто, вона стала коригувальницею вогню для ЗСУ. Востаннє її бачили 13 березня…🎥 «Жити, коли забрали твій світ»Дружина, двоє дітей та двоє онуків Володимира Ободзінського загинули через російські авіабомби на Житомирщині. Дружину і двох дітей Сергія Перебийніса окупанти розстріляли на Київщині. Після втрати чоловіки шукають силу жити далі, допомагаючи іншим.🎥 «Дорога до Мрії»Анатолій Древаль – автомеханік та каскадер. Коли розпочалась повномасштабна війна, до останнього залишався в селі Мила на Київщина, де був його багі-центр. Допомагав ЗСУ: лагодив техніку, давав прихисток військовим. За що заплатив життям. ▪️Це фільми про життя та втрату, про біль і пошук сенсів. Перегляньте їх та вшануйте памʼять цих людей 💔