Сьогодні довго ходили з подругою по скверу, курили, пили каву та пунш. Розмовляли.Колись ми так гуляли з братом. Він зі своїм отвратним еспресо в маленькому стаканчику, я, частіш за все, з пляшкою пива. Спотворена реальність. Я привожу йому каву на кладовище. І чую, що ми все це самі почали. Я дивлюсь за безмежне море прапорів та чую, що хуйло хоче миру, а ми ніт. Я благаю обʼєднатися заради хлопців, а вони обʼєднуються заради рейтингів янелоха.Я не можу закрити термінові запити, а скажені донатять мільони на ядерку. Дуже болісно, разом зі шкірою, доводиться відривати від себе віру у справедливість. Яка виявилась дитячою мрією, власною галюцинацією. Те, що підтримувало всі ці роки. То, що здавалось таким прозорим, таким зрозумілим. Що ворог отримує своє за скоєне, що весь світ добре бачить, де чорне, де біле. Що злочинця неминуче чекає покарання, а жертву - допомога та підтримка. Ну гаразд, хочаб не хейт та засудження. Хотіла написати, що жодної справедливості вже немає по всьому світі, але ні. Вона є. Єдина. Остання. Це Збройні Сили України. І єдина ядерка, яка в нас є - це теж вони. Тому гуртуйтесь саме біля наших.Допомагайте, як в останнє. Як вперше.Як на початку цієї проклятої війни. Вони єдині, хто рятує наші життя. Єдині, хто вартує уваги та подяки. Вони єдині. Все інше - то гниле дно. Приєднуйтесь до допомоги будь ласка. 4441111062494152