Продовження історії гостинності. Частина десята. Фінал. 

У попередній частині ми дійшли до моменту, коли гість перестає бути просто чужинцем, якому господар добровільно дав їжу та місце біля вогню. Над ним з’являється захист звичаю, богів, а інколи сама постать гостя набуває майже священного характеру. Але будь-який договір має дві сторони. Якщо господар, приймаючи чужинця, бере на себе зобов’язання не завдавати йому шкоди, то й гість отримує не лише права.

І, мабуть, найвідоміша в європейській культурі історія про те, що відбувається, коли гість порушує свою половину договору, починається з молодого троянського царевича, який приїхав у гості до спартанського царя і викрав його дружину. Викрав, будучи гостем.

І для давнього грека це принципова різниця. Господар добровільно впустив чужинця у простір, куди потенційного ворога за інших обставин не допустив би. Він посадив його за свій стіл, дозволив бачити свій дім, майно і родину. Сам механізм гостинності вимагав від господаря зробити себе вразливим - і саме цією вразливістю Паріс скористався. Тому в «Іліаді» Менелай говорить про завдану йому образу не просто як ображений чоловік. У XIII пісні, стоячи над убитим троянцем Пісандром, він згадує не просто Зевса як верховного бога та володаря грому, а Зевса Ксенія - покровителя гостей:

Трої зухвалі сини, у битві страшній ненаситні! Мало ще сорому вам і ганьби, що колись уже ними Так ви, собаки презренні, зганьбили мене, коли серцем Не побоялись гостинного Зевса, що в громі ширяє, Гніву тяжкого, - бодай зруйнував би вам місто високе! Ви-бо і шлюбну дружину мою, і багатства великі Взявши ґвалтовно, втекли, хоч вона прийняла вас привітно.

Гомер, «Іліада», XIII, 620-626. Переклад Бориса Тена.

Але чому зрада гостя сприймалася настільки серйозно? Бо звичайний ворог небезпечний, але від нього ти принаймні очікуєш ворожості. Гість небезпечніший саме тому, що йому дозволено те, чого ворогові ніколи не дозволять. Йому відкривають двері. Господар не використовує вразливість чужинця, який опинився серед його людей. Гість не використовує довіру господаря, який допустив його до свого дому. Порушення будь-якою зі сторін цього договору небезпечне не лише для конкретної жертви, воно підриває саму можливість наступного такого контакту. Тож у грецькому уявленні ця війна була не лише конфліктом через викрадення Єлени. Порушення гостинності ставило під сумнів сам порядок, за якого чужинця взагалі можна було безпечно приймати у власному домі. Як то кажуть: це вам не жарти, тут людей їбуть.

Але якщо правильне ставлення до гостя стає настільки важливою соціальною нормою, відбувається ще одна цікава річ. Здатність бути хорошим господарем поступово сама перетворюється на ознаку статусу. І щоб не перетворювати цей розділ на грецьку історію, звернемось до ранньоірландської традиції.

У середньоірландському тексті «Друга битва при Маг Туїред» розповідається про правління Бреса - надзвичайно красивого (настільки, що, за ірландським переказом, його ім’я стало мірилом краси), але кепського короля міфічного народу Туата Де Дананн. І серед головних претензій до нього були не війни, не суд і навіть не особиста хоробрість. Просто він погано годував людей.

Текст говорить про невдоволення його родичів буквально:

«Було велике ремствування проти нього серед його родичів по матері, Туата Де, бо їхні ножі не змащувалися жиром від нього. Хоч як часто вони приходили, їхній подих не пахнув елем; і не бачили вони ані своїх поетів, ані бардів, ані сатириків, ані арфістів, ані сопілкарів, ані сурмачів, ані жонглерів, ані блазнів, що розважали б їх у домі».

До Бреса приходить філід (поет-провидець) Коірпре, син Етайн, і просить гостинності. Його приймають так:

«Він увійшов до вузького, чорного, темного маленького дому; і не було в ньому ані вогню, ані меблів, ані постелі. Йому принесли три маленькі коржі на маленькій тарелі - і вони були сухі».

Наступного ранку Коірпре йде і складає сатиру: