Telegram statistics channel - @long_telegram

Як живе американський мусульманин, якому релігія забороняє користуватися кредитами і страхуванням? Скільки заробляють паралімпієць чи фінансова інфлюенсерка? Як колишні журналісти можуть знайти спосіб заробляти більше? Авторка подкасту Other People's Pockets Майя Лау, сама колишня фінансова журналістка, щотижня говорить із різними цікавими персонажами про їхні персональні фінанси.Звичайно, завжди цікаво почути, скільки заробляють інші люди. Але подкаст значно ширший — часто він про те, як працюють різні індустрії і як влаштовані стосунки з грошима у різних соціальних класах. Було б цікаво почути український аналог, але #раджу_послухати і цей подкаст.Три цікавих випуски:🎤 Успішний викладач американського університету розповідає, як влаштовані його персональні фінанси як мусульманина, який намагається дотримуватися традиційних обмежень ісламу, зокрема не брати традиційних кредитів🎤 Ядерний фізик, який пішов працювати у бізнес, бо в науці недостатньо грошей (навіть у Західній Європі)🎤  Ведуча подкасту про власну фінансову ситуацію — чому зараз заробляє більше, ніж коли працювала журналісткою, і скільки платять за продюсування подкасту

Кілька років тому Сільвія Барраґан, власниця стоматологічної клініки в Мадриді, завела онлайн-роман із Браяном, симпатичним 52-річним американським солдатом, який на той момент був на бойовому завданні у Сирії.У якийсь момент Браян пообіцяв відправити Сільвії злитки золота, які знайшов у тайнику терористів. Тоді її дорослі сини запідозрили, що щось тут не так. І справді — виявилося, що ніякого Браяна не існувало, а по той бік монітора був аферист із Нігерії, який намагався розвести Сільвію на гроші.Чому успішна й досвідчена жінка повелася на таке очевидне шахрайство? Її син Карлос настільки зацікавився цим питанням, що поїхав до Нігерії, щоб спробувати знайти афериста, який ховався за ідентичністю Браяна — і зробив репортаж про поїздку для The Atavist.Очевидно, конкретно «Браяна» Карлос не знайшов — це було б спробою знайти голку у копиці сіна. «Любовні аферисти» (romance scammers) — дуже популярна сфера роботи для молодих хлопців у Нігерії. Yahoo boys, як їх часто називають за назвою колись популярного імейл-сервісу, масово пишуть вестернерам у соцмережах під фейковими акаунтами. Переважна більшість потенційних жертв не відписує, але зрідка хтось може почати розмову. Ціль афериста — завести онлайн-роман і у підсумку виманити в людини гроші. (При цьому жертвою може бути як жінка, так і чоловік).Звичайно, як і в багатьох інших сферах, на кількох успішних професіоналів, які завдяки цьому промислу заробили сотні тисяч доларів, припадають тисячі початківців, котрі гарують заради копійок. Але у Нігерії не так багато інших хороших можливостей для молодих хлопців, а ще допомагають відсутність мовного бар’єра із заможними англомовними країнами й обмежені ресурси поліції.Утім головний друг «любовних аферистів» — самотність. Вона сильно зросла за останні роки, особливо на Заході і особливо під час пандемії. Найбільш успішні Yahoo boys, як «Браян», майстерно маніпулюють цим почуттям і обманюють своїх жертв — ті прагнуть уваги, навіть тоді, коли підсвідомо підозрюють, що їх водять за носа.У повній статті ще багато цікавих деталей про те, як працює ця індустрія і що мотивує самих Yahoo boys; раджу почитати.

Наступний випуск у серії «цікаві лонгріди на рандомні теми» — профайл Бена Вілсона, очільника бренду презервативів Durex. Сам Вілсон у статті постає архетипним company man: він працює над розвитком Durex на різних ролях останні півтора десятка років, а у вільний час купує вінтажні презервативи середини 20-го століття (і, звісно, випробовує різні презервативи особисто). Цікавішою, ніж він особисто, є його місія — зробити сексуальним продукт, який є апріорі несексуальним, який споживачі використовують здебільшого знехотя і через потребу, а не з любові до брендуDurex складно назвати андердоґами — вони домінують на світовому ринку презервативів із часткою у 40%. Але й виклики також є: інновації просуваються повільно, а пандемія призвела до зменшення кількості сексу на одну ніч.Одна із тактик розвитку — змістити фокус у маркетингу із презервативів як засобу безпеки на презервативи як інструмент для задоволення. Інший спосіб — відхід від гендерних категоризацій і фокусу лише на вагінальному сексі: слоган «прискорюють її, сповільнюють його» уже в минулому. А для категорії людей, яких неможливо змотивувати купувати презервативи, Вілсон бачить великий комерційний потенціал у лубрикантах, якими він також займається у Reckitt, батьківській компанії Durex.За хорошою традицією якісних профайлів, у статті багато цікавого бекґраунду — зокрема історія презервативів («історія постійно зменшуваного болю») і репортаж із фабрики у Таїланді, де виробляється половина усіх презервативів Durex (вона може видавати 200 тисяч презервативів за годину, а спеціалістки з контролю якості перевіряють по 22 тисячі штук за одну зміну).

Наступний матеріал у моєму списку читання у відпустці — спогади Дж. Р. Морінґера, гострайтера мемуарів принца Гаррі, у The New Yorker.Це у першу чергу історія письменника, який досяг якогось успіху під своїм власним іменем (отримав престижну Пулітцерівську премію за журналістську роботу, написав власні успішні мемуари про своє дитинство), але у якого більш успішно виходить писати книжки за інших людей. І останні 15 років його кар'єри — це боротьба між особистими письменницькими амбіціями та успіхом, який приносить ремесло гострайтера.Деталей про безпосередній процес написання мемуарів принца Гаррі тут не так багато, але трохи є. Найцікавіша сцена на цю тему — момент після публікації книги, коли Морінґера почали переслідувати папараці і про нього самого почали писати у пресі, часто з помилками: те, з чим Гаррі стикався усе життя. Ці кілька днів особистого досвіду стали для Морінґера ціннішим матеріалом, ніж незчисленні інтерв'ю з Гаррі і його оточенням, які він проводив кілька років до того. Але врахувати його у тексті мемуарів було вже пізно. 📍Я загалом цікавлюся роботою і досвідом гострайтерів. Якщо ви теж, почитайте інший допис на цю тему, який я позаминулого року публікував у Old York Times.

На честь початку відпустки прочитав масштабний лонгрід The New York Times Magazine про Гуам — острів у Тихому океані, який є однією із територій США. Територіально добиратися туди зручніше із Токіо, ніж з будь-якого штату США: політ із Гаваїв до Гуаму займає десь 8 годин. Але Гуам є важливою військовою базою для американців, особливо на фоні погіршення відносин з Китаєм. Якщо почнеться війна з КНР, острів прийме на себе перший удар; якщо Кім Чен Ин зійде з глузду і застосує ядерну зброю проти США, вона цілком зможе дістати до Гуаму.При цьому Гуам у певному сенсі залишається буквальною колонією. Його жителі не мають повноцінних виборчих прав: вони не голосують на виборах президента США і мають обмежене представництво у Конгресі. Гуам залишається у списку несамоврядних територій ООН, і досі існує Комісія із деколонізації Гуаму [це ще до теми bullshit jobs].Власне, значною мірою стаття фокусується на цьому, її заголовок — «Америка, забута американцями».Головний герой — представник корінного народу Гуаму чаморро, чиїх предків примусово переселили, щоб звільнити місце для військової бази. Він воював у американській армії в Іраку, розчарувався у тій війні (як, в принципі, і багато інших американських військових), а зараз намагається наводити мости між місцевим населенням і великим контингентом американської армії на острові.Навряд чи пораджу читати статтю повністю усім — із ~15 тисяч слів вона явно занадто довга і не є настільки шедевром письменницької майстерності, щоб читати лише заради стилю — але почитати початок і погортати мапи й фото може бути цікаво.

​​📖 Огляд книжки: «Кухня терору, або як збудувати імперію ножем, ополоником і виделкою»«А через три дні дозиметри зникли. Не знаю ані куди, ані як, але одного дня ми прийшли до їдальні і їх не було. Спочатку я подумала, що їх хтось украв… Але потім солдати, розквартировані неподалік від нас, наказали також віддати наш дозиметр. Вони отримали такі накази. Опромінення здається цілком безпечним: його не видно, воно не має запаху, спочатку воно не робить нічого поганого. Навіщо лякати людей і нагадувати їм, що вони опромінені?», згадує Валентина, бригадирка команди кухарок, яких відправили годувати ліквідаторів чорнобильської аварії, у книжці Вітольда Шабловського «Кухня терору».Книжка виправдовує свій заголовок — Шабловський методично розповідає історію імперії зла через історію її кухні.Тут є абсолютне, безроздільне зло — у першу чергу, звичайно, Голодомор. Є менш всеохопне, але все ж смертельне зло — наприклад, кухарки, які працювали під час ліквідації чорнобильської аварії й потім ціле життя хворіли через опромінення. І є просто дрібніші прояви радянської лицемірності — Ленін, який має особисту кухарку, але приховує її; марнотратні кремлівські бенкети Брежнєва. «Кухня терору» складається із двадцяти п’яти розділів, які хронологічно проходять крізь радянську історію і висвітлюють її віхові елементи через історію кухні і їжі — від кухаря останнього царя до пекарки у блокадному Ленінграді, від їжі на фронтах Другої світової війни до кухні депортованих кримських татар.Шабловський розповідає історію крізь призму персонального досвіду причетних до неї людей. Його підхід має і свої мінуси: добра частина книжки побудована на розмовах із кухарями, які готували для радянської еліти (у Кремлі, для перших космонавтів, під час підписання Біловезьких угод), і це здебільшого легенькі тексти на один раз. Але формат дуже сильний тоді, коли Шабловський пише про простих людей, які постраждали від радянської імперії. Не дивно, що два найпотужніші розділи — про українців: жінки з Поділля, які у ранньому дитинстві пережили Голодомор, і кухарки з Рівненщини, яких послали годувати ліквідаторів аварії на ЧАЕС.Навряд чи ця книжка стане відкриттям року, але почитати цікаво, раджу.#LT_BookReview

​​У своїй роботі багато працюю з фрилансерами і деколи сам пишу тексти як фрилансер, тому давно чекав на книжку «Фриланс здорової людини» Тетяни Гонченко.Книга не про фриланс загалом, а саме про написання текстів на фрилансі (і більше фокусу на журналістику й тексти для бізнесу, менше про копірайтинг). І вона не про те, як власне писати тексти, а про «бізнесову» частину фрилансу — як домовлятися про гонорар, де шукати замовників, як грамотно з ними комунікувати, як вибудовувати особистий бренд.Тетяна Гонченко — досвідчена журналістка і бізнес-райтерка, але також за останні кілька років вона збудувала собі бренд експертки з теми фрилансу в Україні. Ця книжка — компіляція її досвіду із внеском ще кільканадцяти експертів: авторів, редакторів, піарників.Поради слушні, грамотно структуровані й гарно розписані. Читається незвично легко й цікаво такого жанру — видно, що авторка є професійною райтеркою :)Кілька цікавих тез, які особливо зрезонували:▪️ «Насправді найпопулярніша причина, чому нам [авторам] платять мало — бо ми не попросили більше». Гонорар за роботу дуже часто залежить від того, скільки ви попросите. Не соромтеся просити достойну суму за роботу на початку + не соромтеся час до часу просити про підвищення, якщо співпраця регулярна. Звичайно, це легко сказати і буває складніше втілити на практиці, але є корисні лафйхаки. Наприклад, рахувати кількість витраченого часу на роботу і відштовхуватися від нього; або запровадити чітку структуру — просити про підвищення в усіх постійних замовників з чіткою регулярністю, як-то раз на півроку.▪️ «Парадоксально, але я, розмовляючи як із замовниками, так і з виконавцями, зрозуміла, що головна передумова успішної співпраці — не якість роботи, не гроші й навіть не пунктуальність у дедлайнах. А комунікація. Якщо вам приємно і комфортно взаємодіяти, решта відходить на другий план». Усі ми живі люди, тому якщо з вами приємно спілкуватися, на інші прорахунки можуть закривати очі. Ідеальної формули комунікації немає, але з корисних порад — цінувати час інших людей і не зникати зі зв’язку; знайомитися наживо (чи хоча б через відео), коли є можливість; звертати увагу на дрібниці, з яких складається загальне враження (наприклад, форматування документа з текстом).Ця книжка може бути корисною для усіх, хто пише тексти за гроші чи задумується про це; навіть якщо повністю віддаватися фрилансу не входить у ваші плани. Замовити можна напряму в авторки за цим посиланням.А якщо не готові виділяти час на прочитання цілої книжки, ось два корисних і безкоштовних ресурси на тему, які сам давно читаю:📍Телеграм-канал Тетяни Гонченко про фриланс📍Підбірка гайдів для авторів і редакторів текстів на MediaLab від Отара Довженка, одного з експертів, який фігурує у книжці (на сторінці за лінком прогортайте до розділу «Мої тексти про медіа, які варто прочитати»)

Politico пише про вплив машинного перекладу на штат перекладачів інституцій ЄС. У перекладачів Європейської комісії — виконавчого органу ЄС — багато роботу: офіційні документи потрібно перекладати на кожну із 24 офіційних мов ЄС. Кількість тексту до перекладу лише збільшується: якщо у 2013 році переклали 2 мільйони сторінок, то у 2022 році — 2,5 мільйони.Відтак у Єврокомісії великий штат перекладачів. Але попри збільшення кількості роботи, кількість людей зменшується — із майже 2,5 тисяч перекладачів десять років тому до 2 тисяч зараз.Думаю, це дуже типовий приклад того, як штучний інтелект впливатиме і вже впливає на робочі місця. Не приносить радикальних змін, не заміняє спеціалістів повністю — але дозволяє робити більше роботи меншою кількістю людей: автоматизувати простіші завдання і перетворити людей із кріейторів на редакторів.Буквально:🗣«Перекладачі ЄС наголошують, що їхні повсякденні завдання зміщуються до виявлення помилок та адаптації автоперекладеного тексту до мови ЄС.У жаргоні перекладачів це називається “постредагування” [post editing] і стає дедалі важливішою частиною роботи».

Кілька місяців тому Microsoft викликали багато хайпу інтеграцією генеративного штучного інтелекту у свій пошуковик Bing. Але поки це не особливо йому допомогло — пропорція пошукових запитів через Bing виросла лише на чверть відсотка за останні три місяці.Хоча Google трохи відстали від Microsoft і OpenAI за рівнем хайпу у сфері ШІ, зараз вони оперативно доганяють конкурентів. І їхня перевага — наявність продуктів, якими вже користуються мільярди людей і які можна поступово покращувати з допомогою ШІ.На конференції Google I/O кілька днів презентували багато цікавого, ось можна переглянути відеоогляд основного від The Verge.Більше почитати і послухати на тему:▪️ Стаття журналіста Кейсі Ньютона про те, що Google «нарешті привносить ШІ туди, де це справді важливо»▪️ Есе головного редактора The Verge Нілая Патела про фундаментальні виклики, які стоять перед компанією та її основною бізнес-моделлю в епоху штучного інтелекту▪️ Інтерв’ю The Verge із генеральним директором Google Сундаром Пічаї за результатами Google I/O (аудіо + транскрипт)

​​«Якось був зліт юних піонерів, і вчителі вже зауважили, що Василь [Стус] вміє добре говорити. І ось на цих зборах (клас, мабуть, п’ятий чи шостий), Василь там виступав, говорив, очевидно, те, чого його наперед навчили. А потім він, такий маленький, тягне ручку і вигукує: “За Леніна, за Сталіна!” Справа в тому, що він дуже вірив книгам, щиро». Цей спогад сестри Стуса у книжці Радомира Мокрика «Бунт проти імперії: українські шістдесятники» ілюстративний — Стус був далеко не єдиним із покоління українських дисидентів, які народилися через двадцять років після приходу радянської влади і росли під впливом совєтської пропаганди.Головною темою книжки є становлення шістдесятників: як талановиті студенти, висхідні зірки української радянської літератури кінця 1950-их—початку 1960-их років, які працювали у межах тоталітарної системи, перетворилися на дисидентів і борців із цієї системою. Як пише Мокрик, «це покоління народилося в радянській системі і зуміло в ситуації цілковитого інформаційного вакууму розгледіти [її] фальш…». І не лише розгледіти — а й пожертвувати побутовим комфортом, часто волею, а іноді й життям, щоб почати кинути виклик імперії, яка на той момент виглядала непохитною.При цьому Мокрик розповідає про Стуса, Симоненка, Костенко, Дзюбу, Драча, Сверстюка та інших шістдесятників як про живих людей — вони закохуються, сваряться, ходять одне до одного в гості, скаржаться на брак грошей, п’ють горілку і підстьобують одне одного в листах. Тому ця книжка — рідкісний випадок того, коли дослідження, яке зародилося як наукова робота, читається легко і швидко.Це не колекція біографій, а саме хороший наратив; «мандрівка в мікросвіт українських шістдесятників», яку й обіцяє анотація. Окрім розповіді самих шістдесятників — екскурси у деякі з вирішальних моментів української й радянської історії у цю епоху: наприклад, антисталінської промови Хрущова і Куренівської трагедії.Радію, що виходить якісний нонфікшн про Україну від українців, і раджу почитати.