Тєлєґа про фемінізм і Місто.

Мої стосунки з фемінізмом
нагадують
роман православного хлопця
з французською фанаткою Сартра.
Тут є все:
кохання, приховане навіть від себе,
бурхливий секс,
сльози і шмарклі,
палкі зізнання,
таємне вінчання,
жорстокі образи,
дискусії до світанку,
згоди, незгоди, обопільна критика —
коротше, те що зветься
важким шляхом
до взаємопорозуміння.
Це як дві половинки меча,
які сплавити разом складніше за все,
але тим цікавішим є виклик для коваля.

Мій внутрішній УРСР —
клясократичний, а не ленінистичний.
Метафоричний,
метафізичний,
псіонічний.
Мій соцреалізм — це
спільна боротьба чоловіків і жінок за простір власного міту,
на перетині еволіанства та екзистенціалізму,
марксизму, екологізму і архетипів,
давніших за пітекантропів чи архантропів,
які знов постають з плакатів агітпропу,
кинуте у майбутнє своєю архітектурою місто
лавочок, парків і смітників,
місто-кохання,
місто кохання
вільного, традиційного, держпромсексуального —
всякого! —
мій особистий Аст Ахе.
Для чужинців — залізобетонний Барад-Дур жаху,
де назґули прийматимуть залік
з усіх нормативів фізпідготовки
з патронами дісланними у патронник
своїх АКС
у дворах, провулках, підвалах.
Для своїх — місто сонця і квітів.
Мій Харків.

#поезія
#Микола_Радужан
(тґк автора)