Оце слово «пропрацювати»… кожен раз хочеться закотити очі так, що б знову пороздивлятися всі внутрішні пейзажі. Воно звучить так, ніби ти сидиш у себе всередині з гайковим ключем, підтягуючи болти дитинства. Ніби є якась окрема полиця з «мамою» і «татом», яку треба просто «доробити», «відремонтувати», «виправити». А стосунки так не працюють. Стосунки — це не стан «до» і «після». Це процес, рух, хвиля. Там не буває фінальних крапок, там завжди трохи шторму, трохи припливу, трохи штилю. І ідея «пропрацювати маму» звучить так само дивно, як «пропрацювати море». Зате деякі травматичні ситуації — можна. І не тому, що ми повинні. А тому, що всередині застрягло щось, що хоче вибратися на світло. Що ж означає оце «пропрацювати» у нормальній, людській мові? Це — визнати втрати.

Назвати те, що зникло, обвалилося, закінчилося. Це — звільнити застряглі почуття.

Ті, які не знайшли собі виходу тоді, у момент. Це — дати народитися афектам у безпечному середовищі.

Там, де тебе не змиє хвилею, де поруч є хтось, хто тримає берег. Це — інтегрувати досвід.

Щоб пам’ять перестала бути чужорідним тілом, яке болить при кожному дотику. Щоб розум, тіло й емоції змогли зібратися в одну історію, а не в набір розрізнених уламків. Що би усвідомити стан травми дуже допомагає метафора рани. Уявіть її. Яка вона? Свіжа? Пульсуюча? Загноєна? Чи вже затягнута? Бо якщо це вже шрам — вітаю. Він може бути помітним, інколи трошки боліти на зміну погоди, але він не заважає жити. Це вже частина вашої карти тіла, частина шляху, частина сили. А якщо це ще не шрам — значить, треба не «пропрацьовувати», а лікувати: дбайливо, повільно, з повагою до болю, а не з вимогою «закінчи це вже». Бо робота з травмою — не ремонт. Це догляд. Це теплота. Це повернення до себе. І кожен шрам — це, зрештою, доказ того, що ми вижили. І знайшли спосіб жити далі...