На тлі чергових заяв Ердогана:Чи може один диктатор переважити іншого — і як змінився баланс на Близькому СходіВійна, розпочата 7 жовтня, падіння режиму Асада у грудні 2024-го та військовий удар Ізраїлю (разом зі США) по іранських об’єктах у червні 2025-го — усе це розчистило поле, на якому Ердоган швидко зайняв висоту.Туреччина — член НАТО із сучасною армією (№ 9 у світі за Global Firepower-2025) — різко змінила тон щодо Ізраїлю: спершу перекрила торгівлю, потім оголосила про закриття неба й портів, а сам Ердоган тиждень у тиждень б’є по темі «геноциду» Гази з найвищих трибун, включно з Генасамблеєю ООН. У сухому залишку — подвійний виграш: послаблення іранської «вісі спротиву» (падіння Дамаска, тяжкі втрати «Хізбалли») підвищує військову вагу Анкари, а жорстка антиизраїльська риторика цементує політичне лідерство Туреччини в мусульманському світі.Далі — геополітична арифметика. Туреччина залишається в НАТО, але тестує «стратегічну автономію»: придивляється до БРІКС+, нарощує торгівлю з Москвою та Пекіном — і фактично претендує стати для союзу «Китай–Росія» головним близькосхідним партнером там, де Іран ослаблений війною та санкціями.Анкара продає світові образ «сильної регіональної держави й адвоката Палестини» — і водночас збирає дивіденди. Якщо коротко: Ердоган вчасно скористався можливістю — і тепер ситуація працює на нього.Підписатися: Леонід Нєвзлін