Обласні змагання «Ігри Воїнів Карпат» збирають десятки військовослужбовців, ветеранів та учасників з різних куточків України. І для нас це підсумок роботи тих, хто повірив у цю ідею та доклав чимало зусиль до її розвитку.Пишаємося тим, що започаткована нами справа не зупинилася. Навпаки, вона об’єднує дедалі більше людей та відкриває нові можливості для військових і ветеранів.Окрема гордість – наша молодь. Наші вихованці, які сьогодні є невід’ємною частиною всього, що ми робимо. Вони ростуть разом із нами, переймають досвід і своїми вчинками доводять, що те, чому ми присвячуємо себе, матиме гідне продовження.«Ігри Воїнів Карпат» у Берегові вкотре пройшли на високому рівні. Але найбільше значення має навіть не сама подія, а те, що за нею стоїть. Роки роботи, десятки небайдужих людей та спільне розуміння того, що важливі напрямки потрібно розвивати й надалі.Маємо чимало ідей та задумів, які плануємо втілити. Бо знаємо, куди рухаємося, а головне – добре розуміємо, заради чого все це робимо.
Двадцять років тюрем. Смертний вирок. Роки боротьби й підпілля. І жодного зламаного слова, жодної зради побратимів.Іван Шпонтак належав до покоління українців, які боролися за свою державу тоді, коли сама віра в її існування коштувала свободи й життя. Воїн Карпатської Січі, сотник Української повстанської армії, командир куреня «Месники» та начальник штабу військової округи «Сян», він пройшов крізь війну, підпілля та багаторічне ув’язнення, залишившись вірним Україні до останнього.У рідному Вовковому на Ужгородщині відновили меморіальну дошку Іванові Шпонтаку. На його малій батьківщині знову прозвучало ім’я людини, яка не зреклася своїх переконань навіть тоді, коли за них доводилося платити роками неволі. До вшанування пам’яті долучилися й вихованці молодіжного крила «Карпатської Січі», адже знання власної історії та пам’ять про тих, хто боровся за Україну, є основою виховання січовиків.Його покоління не знало, чи побачить вільну Україну. Але воно зробило все, щоб одного дня її побачили ми.Саме тому такі імена повертаються із забуття. Не заради минулого, а заради пам’яті про людей, завдяки яким українська державність вистояла і продовжує жити сьогодні.
В День Києва мимоволі пригадав роботу Ігоря Гаркавенка "Україна. Доктрина без альтернативи" 2016 року, натхненну Революцією Гідності та подальшими подіями:"Після падіння Новгорода Київ залишився останнім великим руським центром, який ніяк не може міцно й гарантовано увійти в орбіту влади Москви, що пішла на політичний, культурний та національний симбіоз з Ордою.І хоч би як наполегливо він не твердив про свою «українськість», Київ на рівні «цивілізаційного несвідомого» (а почасти й політично вже цілком «свідомого») завжди сприйматиметься Москвою як незалежний, альтернативний вектор розвитку всього руського світу; як останній, хто то актуально, то потенційно, але несе в собі цінності чистої, незамуленої, європейської, вічевої та «доординської Русі».І ця причина більшою мірою, ніж усі геополітичні вигоди, завжди детермінуватиме прагнення Москви зробити його своїм сателітом, просто включити до свого складу або ж стерти з лиця землі як помилку, як пам'ять, якої ніколи не було, як шлях, що пішов у нікуди. Щоб усім і назавжди стало ясно: трагічна руська доля більше не має альтернатив.Ця чи наступна, але революція, що відбулася тут, завжди буде чимось значно більшим, ніж революція деінде за межами Росії.Тому що саме на нашу революцію з великою надією дивиться вся руська вічність. І скільки б хто не заспокоював і не присипляв ворога словами про локальність і суто українськість цієї революції, ворог усе пам'ятає, усе розуміє і все бачить".
Українська історія ніколи не трималась на тих, хто шукав для себе спокійне життя. У всі часи її втримували люди, які добре розуміли, що можуть не повернутись, але все одно брали зброю і ставали там, де вирішувалось майбутнє країни.За кожною втратою стоїть людина зі своїм характером, звичками, рідними та планами на життя після війни, але в якийсь момент вона поставила захист своєї землі вище за власне життя.Як казав Євген Коновалець: «У великій світовій драмі наших днів ми маємо до вибору: або бути творцями, або жертвами історії». Сьогодні ці слова сприймаються зовсім інакше, коли українські воїни продовжують стояти навіть тоді, коли сили давно на межі, коли поруч уже немає багатьох побратимів.Найважче у війні те, що після великої кількості втрат людина вчиться жити далі разом із болем. Вона продовжує виконувати свою роботу, виходити на позиції, тому що з’являється розуміння, що тепер треба вистояти ще й за тих, хто свого часу вистояв до останнього.Саме так покоління українських воїнів століттями тримали цю землю. І саме тому сьогоднішня боротьба є не окремою сторінкою історії, а продовженням війни, яка триває доти, доки існує ворог, що приходить сюди забирати наше право жити на своїй землі.Назавжди в строю. Честь!
Той, хто присвятив своє життя боротьбі за Україну, навіть через десятиліття чужини повертається на рідну землю, бо нація пам’ятає своїх борців, а державність тримається на іменах людей, які не дозволили зникнути самій ідеї незалежної України. Саме таким стало повернення праху Андрія Мельника, одного з покоління українських воїнів, які продовжували боротьбу навіть після втрати власної держави. Поруч із ним на рідну землю повернулася і його дружина Софія Федак-Мельник, яка розділила з ним роки еміграції, переслідувань та життя далеко від України.Андрій Мельник був одним із засновників Української Військової Організації, Січових Стрільців і Проводу Українських Націоналістів, а його шлях пройшов крізь бої Армії Української Народної Республіки, створення Куреня січових стрільців, яким пізніше командував його друг Євген Коновалець, та роки безперервної боротьби за право України мати власну державу навіть тоді, коли українське питання для багатьох держав мало бути остаточно знищеним.Саме такі діячі формували середовище українського національного спротиву, завдяки якому згодом народилася боротьба Карпатської України, а сам дух січового стрілецтва, дисципліни та честі став прикладом для тих поколінь українців, які у різні часи брали до рук зброю за право своєї нації жити у власній державі.Його життя припало на період світових воєн, окупацій, політичних переслідувань і концтаборів, проте навіть у вигнанні Андрій Мельник залишався серед тих, хто зберіг українську державницьку ідею, продовжуючи працювати задля майбутнього України тоді, коли сама боротьба здавалася приреченою.Незалежність України тримається на людях, які були готові віддати за неї власне життя, власні роки та навіть можливість повернутися додому за життя.Слава українським борцям усіх поколінь.З поверненням, Вождю.
🇺🇦З ДНЕМ ПРОГОЛОШЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ! 29 квітня 1918 року Нація отримала національну державність замість псевдо-української ліво-демократичної пародії. Вона отримала Гетьмана Павла Скоропадського замість здегенерованого класу політиканів. І найголовніше, вона отримала державницьку й традиціоналістську альтернативу деструктивним ідеям лівих "народників". Отримала надію на гідне майбутнє.За наступні більш ніж 100 років нічого краще з нами так і не сталося, а те, що нам підсунили під виглядом "державності" в 1991 році, так і залишилось пародією. Хоча "залізні грози", в яких ми всі опинились зараз, дають шанс на радикальне оновлення. Гетьману Павлу Скоропадському Україна завдячує своєю незалежністю, гербом, прапором, гімном, флотом, армією, Академією наук, Центральною науковою бібліотекою, кількома університетами, національним кінематографом, офіційним вітанням «Слава Україні (і Гетьману слава)!», світовим дипломатичним визнанням України, підготовкою Акту злуки та ідеєю Соборної Самостійної Держави на державному рівні. І це все у вкрай несприятливих умовах, за такий короткий термін!З Днем проголошення Української держави!🏴Приєднатись до наших лав 📱 Інстаграм 📱 Тік-ток
🍁 СУВЕНІР ЧИ ОТРУТА? ЯК МЕРЕЖА U420 ПІДСАДЖУЄ МОЛОДЬ НА «СПАЙСИ»Поки країна виборює свободу в кривавій війні, всередині тилу розростається інша загроза. Журналісти Bihus.Info викрили масштабну схему: мережа магазинів U420, яка маскується під «кафешопи» з легальним канабісом, насправді торгує небезпечною синтетикою.Що відбувається насправді? Під виглядом «сувенірів», джоінтів та гашу підліткам продають синтетичні канабіноїди. За даними експертизи МВС, це різновид «спайсу», який офіційно заборонений в Україні.Географія отруєння: Мережа вже налічує близько 30 точок - Київ, Ужгород, Львів, Харків, Дніпро, Одеса. Вони працюють там, де є молодь.До реклами залучають блогерів, створюючи ілюзію «безпечного кайфу» та модного тренду, рекламуючи синтетичні речовини, які можуть викликати отруєння, судоми та зупинку серця.Це неприпустимо. У той час, коли українці воюють за майбутнє держави, заробляти на здоров’ї підлітків - означає свідомо нищити власне суспільство.Ми закликаємо: Поширювати правду - відповідальність за популяризацію такого контенту мають нести і ті, хто його рекламує. Бути свідомими - сила молоді в ясній голові та відповідальності. Ми будь якими методами зобовʼязані зупинити розширення цієї загрози Україні потрібна здорова молодь!🏴Приєднатись до наших лав 📱 Інстаграм 📱 Тік-ток
✋Сьогодні уродини Миколи Лисенка — батька академічної української музики, автора опер, хорових обробок, зокрема «Молитви за Україну», романси та інших творів.«У 14 років я поклявся на “Кобзарі” служити Україні — і ця клятва для мене важливіша за будь-які посади чи нагороди», — згадка Миколи Лисенка з дитинства.У 1878 році він брав участь в археологічних експедиціях на острові Хортиця, де вивчав залишки козацького минулого, що згодом вплинуло на створення опери "Тарас Бульба". Опера створена за повістю Миколи Гоголя на лібрето Михайла Старицького.Перша постановка опери мала відбутися у 1918 році в Києві: за неї взявся Лесь Курбас, а оркеструванням займався Олександр Кошиць. Проте під час визвольних змагань армія Антона Денікіна захопила столицю, і прем'єра була зірвана, а за невідомих обставин значна частина декорацій була знищена пожежею, крім ескізів костюмів Анатолія Петрицького, хоча сам Київський оперний театр уцілів.Вдала прем'єра відбулася 4 жовтня 1924 року в Харківському національному академічному театрі опери і балету.Лисенко залишився не лише музикантом, а й національним діячем, який через свою творчість виховував патріотичний дух українців. Для молодих музикантів і громадських діячів це стало зразком відданості культурі та українству.🏴Приєднатись до наших лав 📱 Інстаграм 📱 Тік-ток
Вірш написаний загиблим в обороні столиці командиром бойової групи Карпатської Січі Кирилом "Коброю" Бабенцовим. "Колись і мені за вами піти -в обійми безодні чорної пут..."Назавжди з нами! Ваші іменна в диханні зими,В іскрах костру і запаху диму.В обрисах гір і в колах озер,В лісах і в степах я бачу Людину.Вашим словам вторить автомат.Ваші цитати в розривах гранат.Обличчя в обрисах, тінях і знаках,На наших губах і в шалених атаках.Я чую ваші імена, я чую ваші голосиІ бачу ваші очі.В безмежності зір, що сходять щоночі,В сніжних заметах і в краплях роси.Ваші обличчя минають у натовпіта наздогнати їх неможливо.Я згадую перемоги у захватіІ ваші поразки гортаю тужливо.Ваші обличчя я бачу у сні(Я і сотні таких же як я).Тих, що назавжди далеко пішли.Тих, кому нема вороття.Ті хто мандрують в далекі світи,Ті що віднині вже більше не тут.Колись і мені за вами піти -в обійми безодні чорної пут...Та поки я жив,Поки кров ще пульсує у венах,Допоки Бог не покликав у ваші ряди:Я буду писати ваші імена,Я буду чути ваші голоси!
Ми добре розуміємо, що те, якою буде країна завтра, залежатиме від сьогоднішнього молодого покоління, від того, як воно навчається, як мислить, які цінності для себе обирає і як згодом братиметься розбудовувати державу. Саме тому для нас важливо працювати з молоддю, говорити з нею чесно, пояснювати те, що відбувається, і передавати досвід, який сьогодні здобувається у складних обставинах війни.Сьогодні особливо очевидно, наскільки необхідно знати елементарні правила безпеки, розуміти відповідальність за власні дії, підтримувати один одного і усвідомлювати потреби ветеранів, які повертаються з фронту і потребують уваги та поваги.Під час спілкування з учнями бійці підрозділу «Карпатська Січ» разом із ветеранами з команди «CS Gladiator», на запрошення Ужгородського ліцею №20 «Лідер», ділилися власним досвідом, відповідали на запитання і пояснювали, чому здатність діяти відповідально, підтримувати один одного і залишатися небайдужими є ключовою для тих, хто становить майбутню еліту нації.Ми переконані, що відверта розмова і переданий досвід допомагають молодим людям усвідомити реальність, у якій вони живуть, і зрозуміти, що майбутнє держави залежить від їхніх знань, вибору та готовності брати на себе відповідальність.
TGLIST.COM.UA
