(рекомендовано читати це повідомлення з музикою, яку я додам у кінці)

мене звати стас. мені двадцять пʼять років.

цю фразу я згадую, щоночі та щоранку. вона нагадує мені того хто я є і ким я був. курвиметром петляю по стежці нашої долі і вимірюю свій шлях… та тільки, яка міра? в чому я маю виміряти свою долю, свої успіхи та невдачі?

дійсно, я зробив дуже багато помилок. зробив боляче багатьом людям і не прошу, щоб мене розуміли. просто в моїй старій шафі схована моя улюблена гальмівна сорочка, я обожнюю її. одягаю її коли потрібно рухатись вперед, зробити вагоме рішення. не боятись.

я жив естетикою. любив гарне. бачив між рядків, або думав, що бачив.

звинувачував всіх. звинувачував себе.
звинувачував всіх. звинувачував себе.
і так по кругу.

соціальні стандарти підтискали до себе і тягнули, наче магнітом. я писав для людей вірші та книги, але завжди мріяв черкати для себе. у мене щось виходило, памʼятаю свій перше “стоп” коли давав перший автограф дівчині, яка любила мої вірші. це не моє життя.

памʼятаю свій “стоп” коли жив у гуртожитку з однією пачкою сосисок на два тижні і памʼятаю свій “стоп” коли витрачав по пару тисяч в барах щодня.

мій головний антагоніст - “залізна рука города” завжди був поруч. і руйнував мене. з усіх сторін.

мене звати стас. мені двадцять пʼять років.

тепер коли я прокидаюсь, часто бачу людей, які урбаністично летять вперед. хочеться дізнатись куди вони, але найближчі кілометри горизонту не дають відповіді. силуети штовхаються і наче знову я у вінницьких маршрутках. тільки цей раз я розвертаюсь і бачу джерело звідки люди починають свій рух, це місце завжди було поруч.

я люблю своє село, я кохаю осінь, яка фарбує мені настрій. неймовірні пейзажі змушують мене відчути найщиру свою емоцію, найдитячішу частинку свого серця.

я обожнюю сидіти і залипати на небо, обожнюю блукати осінніми лісами та збирати гриби.
слухати гарну музику.
слухати платівки.
гуляти з собакою.
їсти горіхи з дерева.
бігати.
насолоджуватись краєвидами.
різати дерева і заготовляти дрова.
дихати чистим повітрям.
проводити час з коханою людиною.
фотографувати метеликів і жити серед природи.
дивитись старі фільми.
читати книги.
займатись спортом.

у мене є друзі, є кохана людина та мої учні.
чи то це ліцей мого села, чи то вінницький приватний, чи то харківські діти з фронтового міста чи діти з усього світу, які в мене зараз.

і більше мені нічого не потрібно.
це почуття важко передати, його треба відчути.

я видалив всі соцмережі, окрім телеграм.
цей канал найближчі місяці теж не планую заповнювати.
можливо, його теж видалю.

чим більше дій, тим більше кроків до початку.
якщо комусь був важливим і вам моє життя приносило радість, ви можете писати мені на мою електронну пошту - [email protected]

мені не хочеться більше публічності, я зникаю з радарів.
і живу найкраще своє життя.

з любовʼю, волден.