🪵 На вулиці Тихого в Калуші планують зрізати кілька деревЗа дозволом на видалення зелених насаджень звернулася релігійна парафія Успення пресвятої Богородиці УГКЦ. Йдеться про потребу в зрізці семи дерев різних порід.На сайті Калуської міської ради оприлюднено проєкт рішення виконавчого комітету щодо надання дозволу на зрізування дерев по вулиці Тихого. У преамбілі вказано, що звернулась церковна парафія, після чого було проведено обстеження зелених насаджень.Планують надати дозвіл на видалення таких дерев: три аличі, одна верба, два ясені та один клен ясенелистий. Але заявник має сплатити їхню відновну вартість до бюджету Калуської міської територіальної громади та отримати ордер на видалення.“Рекомендувати здійснити роботи з видалення зелених насаджень силами спеціалізованої організації, що має підготовлених спеціалістів та відповідне матеріально-технічне забезпечення, з дотриманням правил охорони праці та техніки безпеки”, — сказано у проєкті та зазначено, що деревину видалених дерев потрібно буде передати КП “Калушавтодор”.
📢 Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Василя ШийкуПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Василя Шийку — кадрового військового, підполковника Служби безпеки України.Василь Шийка народився 24 січня 1984 року у селі Камінь Рожнятівської громади Івано-Франківської області. Закінчив місцеву школу-гімназію, де працювала його мати, після чого вступив до Академії сухопутних військ у Львові. Академію закінчив лейтенантом та був направлений на офіцерську службу в одну з військових частин міста Рівне. Саме там він провів більшу частину свого життя, одружився із дружиною Світланою, разом із якою виховували доньку, якій зараз 13 років.Василь Шийка розпочав службу на фронті ще з 2014 року, беручи участь у бойових діях у зоні АТО та ООС на території майже всієї Донецької та Луганської областей. Він служив у гарячих точках — Довгеньке, Ізюм, Слов’янськ, Маріуполь, Волноваха, Мар’янка, Покровськ, Бахмут, а також у населених пунктах Луганщини: Северодонецьк, Лисичанськ, Попасна, Кремінна.З початком повномасштабного вторгнення рф 25 лютого 2022 року Василь перебував на Бахмутському напрямку. Після ротації він повернувся додому, а в січні 2023 року знову відбув у зону бойових дій, цього разу на Запоріжжя.13 лютого 2023 року серце підполковника Василя Шийки не витримало під час виконання службових обов’язків. Йому було 39 років.У Героя залишилися батьки, дружина та донька. Поховали його у рідному селі Камінь Рожнятівської громади.За заслуги у військовій діяльності, героїзм і самопожертву, проявлені у захисті територіальної цілісності та незалежності України, Василю Шийці присвоєно почесне звання “Честь і гордість Новогуйвинської громади” (посмертно).
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
📌 На огорожах у центральній частині Калуша встановлюють нові металеві елементи з логотипом громади. У міській раді пояснили, що йдеться про поновлення раніше встановлених конструкцій.У міській раді пояснили, що на огорожах у Калуші встановлюють логотип громади, а не герб міста. Логотип є елементом візуальної айдентики та складовою затвердженої бренд-стратегії і дизайн-коду. Його використовують для формування впізнаваного міського простору та єдиного стилю благоустрою.У міській раді додали, що такі конструкції не є новими для Калуша. Огородження перильного типу з логотипом почали встановлювати ще у 2017 році в центральній частині міста — зокрема на майдані Шептицького, площі Героїв, вулицях Ковжуна та Дзвонарській.Перші елементи виготовляли з дерева. З часом частина з них була пошкоджена або втрачена через погодні умови.Наразі КП “Калушавтодор” виготовляє нові логотипи з металу. Роботи виконують власними силами підприємства для заміни зношених або відсутніх деталей. У міській раді зазначають, що металеві конструкції є більш стійкими до атмосферного впливу та розраховані на триваліший термін експлуатації.💬 Додаткового фінансування не передбачено: йдеться про планове оновлення елементів благоустрою.📢Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Степана ЧикулаяПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Степана Чикулая — водія комендантського відділення комендантського взводу однієї з військових частин.Степан Чикулай народився 23 березня 1977 року в місті Калуш. Тут минуло його дитинство. Після завершення навчання у Калуській ЗОШ №5 він продовжив освіту у Войнилівському училищі. У 1995–1997 роках відбував строкову службу в лавах української армії, де здобув звання старшого сержанта.Після служби Степан пішов працювати, одружився, у шлюбі народились два сини. Однак перше подружнє життя не склалось. У 2004 році він одружився вдруге і прожив у щасливому шлюбі 20 років, виховуючи сина Назарія та доньку Любов.У 2015–2017 роках Степан Чикулай брав участь в антитерористичній операції на сході України. З початком повномасштабного вторгнення військ рф у березні 2022 року він вступив до лав Збройних сил України. Степан служив водієм комендантського відділення комендантського взводу однієї з військових частин. У боях проти ворога він отримав поранення, але після одужання відразу повернувся у стрій.На превеликий жаль, внаслідок ушкоджень, отриманих під час нещасного випадку при неконтрольованій пожежі, серце Степана перестало битися 5 лютого 2025 року в одному з медичних закладів міста Запоріжжя.Поховання мужнього воїна відбулося на Алеї Слави міського кладовища. У нього залишились рідні, які завжди пам’ятатимуть його мужність і відданість Україні.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
🕯В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Дмитра КрошнеяПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Дмитра Крошнея — командира відділення 204-ї артилерійської батареї 44-ї окремої артилерійської бригади ЗСУ.Старший сержант Дмитро Крошней, знаний під позивним “Танчик” народився у селі Сукіль Івано-Франківської області 23 жовтня 1973 року. Після завершення навчання в Козаківській загальноосвітній школі, Дмитро здобув спеціальність фельдшера-ветеринара у Рудківському ветеринарному технікумі, а останнім місцем його роботи став Вигодський лісокомбінат.Захищав країну під час АТО та ООС, беручи участь у бойових діях за визволення Лисичанська Луганської області, Марʼїнки та інших міст Донецької області. Під час повномасштабної війни він обіймав посаду командира відділення 204-ї артилерійської батареї 44-ї окремої артилерійської бригади Збройних сил України, захищаючи території Київської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей. Його бездоганну службу неодноразово відзначали грамотами та нагородами.Дружина загиблого розповідає, що Дмитро був добрим і вірним чоловіком, люблячим батьком та дідусем, добрим братом. Він завжди поважав своїх батьків і постійно допомагав їм. Як вірний побратим, патріот і гідний син свого народу, Дмитро понад усе любив Україну.Повернувшись з зони бойових дій до місця розташування своєї частини, 5 лютого 2024 року, перебуваючи на посту, у нього стався обширний інфаркт. Захиснику було 50 років. Він віддав своє життя, борючись за Батьківщину.Поховання загиблого воїна відбулося у місті Долина Івано-Франківської області. У Дмитра залишились дружина, діти та онучок.21 серпня 2024 року йому присвоїли відзнаку “За заслуги перед Долинською громадою”.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Ярослава ОлевичаПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Ярослава Олевича — кулеметника стрілецької роти.Ярослав Олевич народився 8 червня 1976 року у місті Калуші. Навчався у ПТУ № 7 міста Калуш, де здобув професії кам’янщика, монтажника та електрозварника.Захищаючи волю та свободу України, солдат Ярослав Олевич – кулеметник стрілецької роти – загинув 2 лютого 2024 року під час ворожого штурму в районі населеного пункту Первомайське Покровського району Донецької області. Це сталося при виконанні обов’язків військової служби в зоні ведення бойових дій з відсічі збройної агресії росії.За наш спокій та за мир в Україні Ярослав Олевич заплатив найдорожчою ціною – своїм життям. Він з честю виконав свій військовий обов’язок, віддано та мужньо захищаючи рідну землю. Церемонія поховання зібрала численну скорботну громаду. На його честь пролунали залпи військового салюту. Тепер він – навіки з небесною вартою, а над його могилою майорітиме синьо-жовтий стяг.2 листопада 2024 року Ярослава Олевича поховали на кладовищі селища Олександрівка Кіровоградської області.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Олега АндріїваПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Андріїва Олега — старшого сержанта 102 окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України імені полковника Дмитра Вітовського.Олег Андріїв народився 28 вересня 1968 року в місті Калуш, що на Івано-Франківщині. У ранньому віці втратив матір, залишившись сиротою. Попри труднощі, з дитинства вирізнявся допитливістю, розумом і талантом. Відвідував різноманітні гуртки – займався бальними танцями, радіотехнікою, боксом та підняттям штанги. Особливу любов мав до природи: фотографував мальовничі заходи сонця, квітучі поля, луги. Це захоплення не полишав навіть на фронті, фіксуючи красу рідної землі серед воєнної буденності.Навчався у школі №7, після закінчення якої вступив до Кишинівського політехнічного інституту. Був одним із найкращих студентів, навіть попри те, що через роботу вночі інколи пропускав заняття. Втім, це не заважало йому успішно складати всі іспити. Викладачі бачили в ньому велике майбутнє, переконували вступати в аспірантуру. Особливо легко йому давалися точні науки, де він демонстрував неабиякі здібності.Після першого курсу Олега призвали на строкову службу. Йому випало брати участь у подіях у Нагірному Карабасі та ліквідовувати наслідки руйнівного землетрусу у Вірменії. Він власноруч рятував людей з-під завалів, допомагаючи тим, хто опинився у пастці нищівної трагедії. Однак про цей період життя згадував рідко і не любив розповідати – він ніколи не шукав визнання чи похвали.У студентські роки познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мариною. Їхній шлюб був сповнений любові та взаємопідтримки, а найбільшою радістю стала донька Марія – татова гордість і мамина втіха.Олег був не лише відповідальним працівником, а й чуйним керівником. Його кар’єра була пов’язана з будівництвом, і всюди, де він працював, про нього згадували тільки з теплом та повагою. Він підтримував зв’язок із багатьма колегами навіть через роки. У Калуші та Івано-Франківську залишилося чимало будинків, зведених під його керівництвом. Олег мав чудовий смак і мріяв стати дизайнером інтер’єру, але доля розпорядилася інакше.Олег був дуже близький зі своєю сестрою Людмилою. Попри те, що вона переїхала до Ізраїлю, вони підтримували тісний зв’язок, щодня спілкувалися та, за першої ж нагоди, намагалися побачитися. Кожна їхня зустріч ставала особливою – довгі розмови за кухонним столом, спогади про дитинство та мрії про майбутнє.З перших днів повномасштабного вторгнення Олег не залишився осторонь. 1 березня 2022 року він став до лав захисників України та був мобілізований на військову службу. Виконуючи обов’язки командира відділення зв’язку взводу зв’язку 102-ї бригади Сил територіальної оборони ЗСУ імені полковника Дмитра Вітовського, він докладав усіх зусиль, щоб підтримувати ефективну комунікацію між підрозділами та наближати перемогу.Після перемоги Олег мріяв відновити батьківську хату в селі, аби оселитися там серед природи та тиші. Він хотів завести невелике господарство, ходити до лісу та на річку, насолоджуватися мирним життям. Але здійснити ці мрії йому не судилося.1 лютого 2024 року, під час виконання військового обов’язку на Запоріжжі, Олег раптово пішов з життя – причиною стала гостра серцево-судинна недостатність.Олег Андріїв знайшов вічний спочинок 7 лютого на Алеї Слави міського кладовища. 31 жовтня 2024 року йому було посмертно присвоєне звання “Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади”.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Володимира ЮрчишинаПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Володимира Юрчишина — молодшого сержанта, командира відділення протитанкових ракетних комплексів роти вогневої підтримки батальйону морської піхоти однієї з військових частин.Володимир Юрчишин народився 8 лютого 1993 року у селі Сівка-Калуська. Тут провів своє дитинство та закінчив місцеву школу. Після цього навчався у Вищому професійному училищі №7 за спеціальністю столяра та працював за фахом на ТзОВ “Таркетт Вінісін”.У 2018 році Володимир створив сім’ю, а в 2021 році у подружжя народився син Андрійко.Сержант Володимир Юрчишин з Калуша тиждень не дожив до свого 32-ліття. Його колишній однокласник Володимир Булавинець пригадує: “Вова ніколи би не сказав за себе щось героїчне, а розказати можна більше, ніж за більшість. Він не мав в собі ні краплі гонору, хвальби і зла. А просто брав і робив. Чітко, якісно, уважно до дрібниць, ніякого алкоголю, тільки холодний розум і відповідальність. Кожен раз, коли ми зідзвонювались, завжди усмішка, добро, світло і гумор!”У грудні 2022 року Володимир був мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив командиром відділення протитанкових ракетних комплексів роти вогневої підтримки батальйону морської піхоти та побував у найгарячіших точках — Бахмуті, Авдіївці, Херсоні, Старомайорському, Курахівському напрямку. Влітку 2024 року був поранений. За особисту мужність і самовідданість отримав відзнаку Президента України “За оборону України” та почесну відзнаку “За мужність та відвагу”.31 січня 2025 року під час виконання бойового завдання на Донеччині, відстоюючи незалежність, суверенітет і територіальну цілісність України, Володимир Юрчишин загинув. Він залишався хоробрим воїном, надійним побратимом і люблячим батьком, сином і чоловіком.Похований Герой на кладовищі рідного села Сівка-Калуська. У скорботі залишилися дружина та маленький син, батьки, брат та всі, хто знав і шанував Володимира.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!
🕯В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Володимира РоманкаПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Володимира Романка — навідника аеромобільного відділення.Володимир Романко народився 29 січня 1997 року у смт. Перегінське Калуського району Івано-Франківської області. Навчався у Перегінській ЗОШ №1. Мав любов до малювання. Після завершення школи вступив до ВПУ №21 м. Івано-Франківська, де здобув фах “зварювальник”. Володимир працював за спеціальністю. Їздив на заробітки закордон.6 листопада 2022 року Володимира Романка мобілізували. Протягом 3 місяців проходив навчання у Житомирі. Звідти відправився до Краматорська, де вже його направили на завдання, під час якого отримав поранення. Проходив лікування, після якого повернувся назад до своєї військової частини. Герой Володимир Романко загинув 3 квітня 2023 року в результаті артилерійського обстрілу під Бахмутом Донецької області. Похований на кладовищі смт. Перегінське
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!
🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Станіслава СоломчакаПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Станіслава Соломчака, з позивним “Стрес” військовослужбовця 3 окремої штурмової бригади, номера обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1 штурмової роти 1 штурмового батальйону (3 ОШБ).Станіслав Соломчак народився 24 липня 2003 року у місті Калуші на Івано-Франківщині. З дитинства був улюбленцем колективу дитячого садочка “Червона Шапочка”, згодом навчався у Калуському ліцеї №7. Його пам’ятають як життєрадісного, товариського й самостійного юнака, який, попри свій вік, вирізнявся проникливістю, силою духу та завжди стояв на боці справедливості.Товариш Андрій Тамака пригадує: “Наше знайомство почулося ще зі школи. Ми все робили разом, грали у футбол, мали спільні теми для розмови, завжди змагалися. Хто з нас кращий? Стас був дуже хорошим другом. Стас завжди був лідером. До його думки прислухалися”, — додає мама Жанна Сушкевич.Сам Станіслав часто говорив про себе: “Я йшов, помилявся, йшов далі”. Він мав старшого брата Сергія, з якого завжди брав приклад і з яким ділився своїми переживаннями та проблемами.Після завершення навчання у школі Станіслав вступив до Вищого професійного училища №7 міста Калуша, де здобув фах автослюсаря. У листопаді 2021 року був призваний на строкову військову службу. А вже 11 липня 2022 року підписав контракт та став на захист України.Служив стрільцем-помічником гранатометника зенітно-артилерійського відділення 1 зенітного ракетного дивізіону військової частини А1215, зокрема у складі 302-го зенітного ракетного харківського полку. Попри застереження рідних, він був переконаний у своєму виборі та говорив, що в час війни не може залишатися осторонь.8 лютого 2023 року Станіслав написав рапорт про переведення до 3 окремої штурмової бригади. Служив номером обслуги гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1 штурмової роти 1 штурмового батальйону військової частини А4638.Він воював на Харківщині та Луганщині, а також брав участь у боях за Предтечине, Дружківку, Іванівку, Авдіївку, Бахмут Донецької області. Загалом — у понад 35 штурмах. У липні 2023 року отримав поранення, однак за короткий час повернувся до виконання бойових завдань. Зокрема, був інструктором та командиром розрахунку.Побратими згадують Станіслава як приклад справжнього воїна — мужнього, надійного, такого, що завжди підтримував і допомагав іншим, не втрачав усмішки навіть у найважчі моменти та надихав своєю стійкістю.25 січня 2025 року, допомагаючи побратимам, поблизу населеного пункту Новоєгорівка Сватівського району Луганської області, Станіслав Соломчак загинув під час атаки FPV-дрона, зазнавши поранень, несумісних із життям.За бездоганне виконання військового обов’язку був нагороджений нагрудним знаком Головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”, відзнаками міністра оборони України “За поранення”, “За жертву крові в боях за волю України”, “Лицарський хрест”, медаллю “За оборону рідної держави”, а також подякою командира 3 окремої штурмової бригади. Йому присвоєно звання почесного громадянина Калуської міської громади.Свій останній спочинок Герой знайшов 30 січня 2025 року на Алеї Слави міського кладовища.Йому навіки — 21.
Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись
TGLIST.COM.UA
