🕯 В Україні — загальнонаціональна хвилина мовчання. Згадуємо Олега АндріїваПоіменно згадуємо всіх захисників із Калущини, життя яких обірвала війна. Їхні імена мають бути навіки закарбовані в пам’яті нашого нескореного народу.Разом із Інформатором згадайте сьогодні про Андріїва Олега — старшого сержанта 102 окремої бригади Сил територіальної оборони Збройних Сил України імені полковника Дмитра Вітовського.Олег Андріїв народився 28 вересня 1968 року в місті Калуш, що на Івано-Франківщині. У ранньому віці втратив матір, залишившись сиротою. Попри труднощі, з дитинства вирізнявся допитливістю, розумом і талантом. Відвідував різноманітні гуртки – займався бальними танцями, радіотехнікою, боксом та підняттям штанги. Особливу любов мав до природи: фотографував мальовничі заходи сонця, квітучі поля, луги. Це захоплення не полишав навіть на фронті, фіксуючи красу рідної землі серед воєнної буденності.Навчався у школі №7, після закінчення якої вступив до Кишинівського політехнічного інституту. Був одним із найкращих студентів, навіть попри те, що через роботу вночі інколи пропускав заняття. Втім, це не заважало йому успішно складати всі іспити. Викладачі бачили в ньому велике майбутнє, переконували вступати в аспірантуру. Особливо легко йому давалися точні науки, де він демонстрував неабиякі здібності.Після першого курсу Олега призвали на строкову службу. Йому випало брати участь у подіях у Нагірному Карабасі та ліквідовувати наслідки руйнівного землетрусу у Вірменії. Він власноруч рятував людей з-під завалів, допомагаючи тим, хто опинився у пастці нищівної трагедії. Однак про цей період життя згадував рідко і не любив розповідати – він ніколи не шукав визнання чи похвали.У студентські роки познайомився зі своєю майбутньою дружиною Мариною. Їхній шлюб був сповнений любові та взаємопідтримки, а найбільшою радістю стала донька Марія – татова гордість і мамина втіха.Олег був не лише відповідальним працівником, а й чуйним керівником. Його кар’єра була пов’язана з будівництвом, і всюди, де він працював, про нього згадували тільки з теплом та повагою. Він підтримував зв’язок із багатьма колегами навіть через роки. У Калуші та Івано-Франківську залишилося чимало будинків, зведених під його керівництвом. Олег мав чудовий смак і мріяв стати дизайнером інтер’єру, але доля розпорядилася інакше.Олег був дуже близький зі своєю сестрою Людмилою. Попри те, що вона переїхала до Ізраїлю, вони підтримували тісний зв’язок, щодня спілкувалися та, за першої ж нагоди, намагалися побачитися. Кожна їхня зустріч ставала особливою – довгі розмови за кухонним столом, спогади про дитинство та мрії про майбутнє.З перших днів повномасштабного вторгнення Олег не залишився осторонь. 1 березня 2022 року він став до лав захисників України та був мобілізований на військову службу. Виконуючи обов’язки командира відділення зв’язку взводу зв’язку 102-ї бригади Сил територіальної оборони ЗСУ імені полковника Дмитра Вітовського, він докладав усіх зусиль, щоб підтримувати ефективну комунікацію між підрозділами та наближати перемогу.Після перемоги Олег мріяв відновити батьківську хату в селі, аби оселитися там серед природи та тиші. Він хотів завести невелике господарство, ходити до лісу та на річку, насолоджуватися мирним життям. Але здійснити ці мрії йому не судилося.1 лютого 2024 року, під час виконання військового обов’язку на Запоріжжі, Олег раптово пішов з життя – причиною стала гостра серцево-судинна недостатність.Олег Андріїв знайшов вічний спочинок 7 лютого на Алеї Слави міського кладовища. 31 жовтня 2024 року йому було посмертно присвоєне звання “Почесний громадянин Калуської міської територіальної громади”. Памʼятаймо, яку ціну заплатили за наше майбутнє Герої-земляки. Світла пам’ять!📢Інформатор | Підписатись