Як ви знаєте, я іноді заради пріколу тиняюся блогами з протилежного табору, аби розуміти, що я критикую і чому, власне. Тож маю дві думки: 1) гріфтери-правачки живуть у стані постійної тривожності. Вони оперують таким собі майбутнім досконалим часом, який був літературним прийомом у біблії і, як не дивно, пункті призначення (я про це кину чи вже кинула відео - не знаю, пишу ці нотатки вночі і навряд кину редагованими, бо мені лінь): ми маємо певне твердження щодо майбутнього і ставимо себе відносно нього так, наче воно вже сталося і ми маємо результат. І це ок, якщо це прийом у біблії чи пункті призначення, та і в реальному житті робити передбачення не є чимось поганим. Однак важливо при цьому не упускати всі ті кроки, які з'єднують теперішнє і отой майбутній результат, чим гріфтери часто грішать. Коли вони кажуть про те, як фемінізм зруйнував інститут сім'ї, а мігранти винищили білу расу, вони говорять саме у майбутньому досконалому часі: це станеться в майбутньому, але ми живемо так, наче це вже сталося. От тільки вони забувають довести, що це реально станеться - для гріфтерів такі твердження є чимось неминучим, як зміна дня і ночі чи пір року. 2) багато так званих радикальних феміністок і лесбійських сепаратисток нового покоління є ліберальними за своєю суттю. В цьому нема нічого поганого, бог знає, я теж не без душка неолібералізму. Але якщо ти називаєш себе радикальними (будь-ким), то це false advertising. Я в душі не їбу, що такого радикального у споживанні морально правильного продукту, особливо медійного (тема лесбійського сепаратизму з концентрацією уваги на жіноче мистецтво чи споживання брендів, якими володіють жінки), використання правильних прапорців (їхня війна за лесбійські прапори) чи словесній магії (холівари про визначення жінки, лесбійка vs квір, їбанина із займенниками транс людей, етц). Я не хочу сказати, що це все не має ніякого значення, але це дуже поверхнева мітушня, яка не є радикальною в жодному сенсі, хіба що рейджбейтною.
Скажу дуже непопулярну думку, але боротьба з хіджабами протирічить фемінізму. Звісно ж, це цілком собі обґрунтовано у теократичних країнах чи глибоко консервативних спільнотах, тут у мене нема зауважень. Однак чи має нам бути діло до того, що носять жінки у світських країнах? Менше одягу не означає "вільніше". Оксидентальна жіноча мода є дуже сексуалізованою - настільки, що величезна кількість жінок просто не помічають цього, поки цей одяг не надягають чоловіки/АМАБ люди. Певну частину життя я асоціювала себе з андрогінністю і не хотіла демонструвати занадто багато шкіри через акне, тому я дуже навіть чітко це бачу. Чоловіча мода не акцентує такої уваги на статевих ознаках і не оголює людину в тій же мірі, що і жіноча мода. Так, можна сказати, що намагання роздягнути жінку є таким же сексуалізуючим, як і намагання прикрити з метою скромності, це буде правдою, але це лише означає те, що оксидентальні жінки не такі вільні, як їм хочеться вважати. Все це є стратегією виживання під постійним наглядом чоловічого погляду, я не можу засуджувати ні жінок, які використовують свою привабливість і сексапільність, ні тих, хто бажає сховати своє тіло від сексуалізуючого мейл гейза. Справжня свобода настане лише тоді, коли жіноча мода буде ставити в пріоритет вподобання жінок, комфорт, безпеку і екологічність вбрання, а не те, як жінка виглядає в очах чоловіків - звабливо чи скромно.
Кожного разу, коли у медіа просторі стає популярною тема грумінгу молодих дівчат і стосунків з різницею у віці, я помічаю одну цікаву річ, яка мене дещо хвилює. Нерідко можна почути зневажливі у бік молодшої партнерки, мовляв, про що можна говорити з 18, 19, 20 річними, про те, які вони дурні, тощо. Я не думаю, що всі, хто це говорять, хочуть самоствердитися за рахунок молодшої людини, однак у мене виникає питання: а як такі коментарі мають допомогти цим молодим жінкам вийти з аб'юзивних стосунків? Ну от яка людина піде за допомогою до тих, хто вважає її дурною дитиною? І не зрозумійте неправильно, я не вважаю такі стосунки чимось здоровим. Але не тому що дурні малолєткі не мають мізків, а тому що в таких стосунках є дисбаланс влади і ресурсів. Тож я скептично ставлюся до всіх стосунків, де подібний дисбаланс не усвідомлено і обговорено - міжетнічні/міжрасові стосунки, цис/транс, гетеро стосунки, inter-abled стосунки, міжкласові, етц. Не те що вони всі апріорі аб'юзивні, однак в них є підґрунтя для аб'юзу над більш маргінальзованою стороною, тож у таких випадках потрібна уважність та розуміння свого положення в суспільстві. Ну і що стосується суспільних обговорень, то варто пам'ятати, чому саме до цього негативне чи щонайменше насторожливе ставлення: бо це шкодить/може зашкодити молодшій стороні відносин. Так-так, дуже важливо не цькувати цих дівчат і пам'ятати, що вони теж люди з власною суб'єктністю і внутрішнім світом, а не дурні діти чи Пасивні Жертви™.
Жінки, свобода, танці і гей сінема. Я думаю, що красива робота, горбата гора, але я з групи підтримки і запекле суперництво працюють з ледь не однаковою символікою, але дуже по-різному. Жінка є Іншим, вона є порушницею гетеропатріахального порядку, а отже в контексті гей драм саме жінка буде символом свободи. І, звісно ж, вона буде танцювати. У красивій роботі клубне життя протиставляється військовій дисципліні: міський клуб і військова база десь в пустелі, танцювальна музика і відсутність музики, хаотичність танцю і стрій, ви поняли. Ота джибутянка, з якою зустрічається Ґало, є його шпаринкою у світ свободи: вона танцює, а він стоїть в сторінці і дивиться. Тільки в самому кінці він наважується відпустити тягар маскулінних ідеалів та піти в танок, не потребуючи провідниці у світ свободи та не маючи заплутаних почуттів до Сантена. Таким чином Ґало став сам для себе джерелом свободи. Схожу роль у горбатій горі грає Лурін, ковґьорл і згодом дружина Джека. Вільна дівчина, яка бере участь у родео, як і Джек. Ймовірно, завдяки своїй вільнішій і менш жіночній вдачі вона дозволяє йому відчути свободу. Однак це хибне відчуття, бо їхній шлюб такий же жалюгідний, як і в Енніля і Альми. Зрештою, Енніль теж шукав (і теж безрезультатно) свободу у танцях з жінками після розлучення з дружиною. Свобода і пригнічення у цьому фільмі виражаються через дику природу і місто: у дикій природі Джек і Енніль можуть бути собою та дати волю своїм природним почуттям (слоганом фільму буквально є "любов це сила природи"), а місто є алегорією на штучність їхньої гетеросексуальної поведінки. Запекле суперництво тут поки що найбільш за всіх кульгає. Сцена в клубі мала би показати їхнє усвідомлення, що вони таки мають почуття один до одного і не просто трахаються. Але є дві проблеми. Перше, вибір пісні відверто такий собі, мало того, що це хуйовий ремікс, який є гіршим за оригінал, так ще й важко сприймати меседж про автентичні почуття знаючи лор гурту тату (ці жінки відігравали сконструйований продюсером образ прикольних і сексі лесбійок, а одна з них ще й гомофобка). По-друге, ні Свєтлана, ні Роуз не працюють як символи свободи, бо з них намагаються зробити повноцінних персонажів. Це могло б спрацювати, насправді. Кіп і Скотт є і рушіями основної любовної лінії, і персонажами самі по собі. Відмінність в тому, що вони пропечені і прописані як персонажі, тоді як Роуз і Свєтлана не мають внутрішнього світу і все їхнє буття обертається навколо чоловіків, які їх не люблять і обманюють (але вони воук, тож їм з цим ок). Вони б могли бути повноцінним персонажками і вийшов би довгий та складніший серіал. Вони також могли б бути лише символами і не більше - це по-сексистськи, але якщо артистично і кінематографічно, як у красивій роботі, то можна пробачити. В результаті вийшла ні риба, ні м'ясо. Наостанок, що тут взагалі робить але я з групи підтримки? Меган, головна героїня, теж знаходить відчуття свободи у танцях в гей-клубі з безіменною жінкою. Тут і, аналогічно з красивою роботою (обидва фільми вийшли в 1999, дрч!), протиставлення високодисциплінованого середовища, яке культивує гендерні ролі, та хаотичності танцю, але також і трансгресія самого вчинку, бо Меган втекла без дозволу тьотки з табору. Вона віднаходить свободу в самій собі та використовує пісню і танець, аби пробудити ті ж самі почуття у Ґрем. Це дещо нагадує юну революціонерку Утену: одна з дівчат насмілюється кинути виклик системі та пробуджує своєю сміливістю жагу до влади (яка по Ніцше) у своє коханої, вони навіть в обох випадках їдуть геть у авто. Я не знаю, як підсумувати свої думки, висновки робіть самі.
стрімінґи.злий.дюже злий…жабу зварили — але, здається, ще є шанс вискочити з каструлі.сьогодні зранку в одному чатіку попросили скинути щось дивне й неочікуване. і я, як людина з плейлістами, від яких у нормісів починається легка кровотеча з вух та світоглядний дискомфорт, поліз копирсатись у своїх музичних завалах. хоч мій смак і не назвеш суто андеґраундним, всякого прекрасного дивацтва там вистачає.одразу знав, шо шукать. є такий абсолютно специфічний корейський гурт — LEENALCHI. склад у них такий, ніби хтось збирав бенд методом жеребкування після кислотного сну: барабанщик, дві співачки, співак і два бас-гітаристи. грають вони щось на стику корейської традиційної вокальної музики пхансорі, фанку, авант-попу й чистого сценічного абсурду. звучить так, ніби фольк майбутнього записали люди, які вже пережили кінець історії й вирішили з нього потанцювати.дізнався про них абсолютно випадково — дебільнуваті алгоритми ютубу підсунули мені рекламу міністерства туризму Південної Кореї з їхнім треком «тигр наближається». і це був якийсь феєричний карнавал стьобу, абсурду й геніальності. той, хто робив ту рекламу, або геній, або перебував у дуже правильному стані свідомості %}}}спершу я боявся, що це черговий бенд одного треку. ну знаєте, буває: натрапляєш на диво, а за ним порожнеча. але ні — вони видали альбом, який я без вагань купив би на вінілі. реліз настільки неординарний, що його складно навіть описати без жестів руками й нервового «ну ти просто послухай!!»і от тут починається сумне.колись у мене була колекція касет і платівок. потім усе це акуратно запхалося в емпетри. потім прийшли стрімінґи. і все знищили.ну гаразд, не тільки стрімінґи. але вони добили.бо коли я поліз у свою спотіфай-комірчину, щоб поділитися цією казковою красою з людьми, виявилось, що LEENALCHI там просто нема. от нема — і все. ніби не існувало. ніби ніхто ніколи цього не записував. на ютуб-м’юзік, до речі, та сама халепа.і в цей момент якось дуже гостро приходить проста думка: а як ми взагалі тепер живемо?усюди підписки. усюди аренда. усюди тимчасовий доступ замість володіння.сьогодні тобі прибрали пару улюблених альбомів. завтра приберуть книжки. післязавтра, дивись, і повітря видаватимуть по преміум-підписці.ми поступово погодились жити в світі, де нічого нам не належить, навіть власний культурний досвід. усе, що ми любимо, існує десь на чужому сервері, поки хтось не вирішить, що ліцензія скінчилась або контент більше «недоступний у вашому регіоні». і от уже частина твого життя, частина твоєї пам’яті, частина того, що тебе формувало, просто зникає одним натисканням кнопки - тихо й буденно. так, наче справжність тепер теж видається в тимчасове користування.здається, ми непомітно в’їхали в свої 451° за Фаренгейтом, тільки без вогню — тут палять не книжки, а саму ідею тривалості. саму ідею того, що щось може бути твоїм надовго. що речі можуть лишатися. що пам’ять має вагу.і тут починаєш розуміти цих клятих збирачів вінілу.бо так — береш до рук платівку, і от вона. реальна і важка. існує. її не можуть прибрати патчем. не можуть видалити апдейтом. не можуть перепакувати в новий тарифний план.маєш річ — і через неї маєш зв’язок зі світом, який ще не остаточно розчинився в хмарі.хоча є й інший бік: інформації тепер стільки, що навіть просто уважно слухати все цікаве, що виходить щоп’ятниці, фізично неможливо.чи то я постарішав.чи то просто починаю сумувати за часами, коли інформація ще мала вагу, а доступність не вбивала цінність.бо ця вся модель «спожив-і-забув» ніби демократизує мистецтво, стирає елітарність, дає всім доступ до всього. і це прекрасно — в теорії.але чомусь ті, хто реально має гроші, все одно віддають перевагу не доступу, а володінню.бо володіння — це свобода.а підписка — це просто ввічлива форма залежності.тож поки ще можна — слухаймо, читаймо, дивімось і думаймо.бо що ми таке, як не сума речей, які нас колись по-справжньому зачепили?ну і так — послухайте LEENALCHI.поки хтось і це не забрав.
Так, серіал про геїв-хокеїстів закінчено, пора підбивати підсумки.• ґлейзинг расісі менший, ніж я думала. Росіяни показані переважно екзотичними туземцями - не надто небілими, але і не надто євро-провінціальним. Я думаю, що Ілья з тим же успіхом міг би бути поляком, але, певно, еротичний потенціал польської мови надто потужний для цього шоу. • все ж це шоу політичне, але воно відображає кризу західного світу. Маскулінний російський фалос в effeminate японсько-канадійському анусі не може не бути політичним. Все по Шпенглеру, я вважаю. • всі еротичні сцени мали бути на льоду, а не у ліжку. Якщо ви не можете показати пісюн, то може вам варто лишити секс метафоричним. • напруга і суперництво між Шейном і Ільєю не відчувається, власне, напруженим і суперницьким. Додали б трохи садизму чи що. • найкраще, що там є - третя серія, бо там Ілья і Шейн мінімально присутні. Скотт і Кіп мали цікавішу хімію і краще б просто зняли один ромком з ними. • це цілком собі очікувано, але жіночі персонажі там присутні лише для того, аби рухати стосунки Ільї і Шейна. За Роуз прикро, а у Свєтлани вкрали її хвилини слави. • це не репрезентація аутизму! • дуже шкода, що серіал не загравав з референсами на квір мистецтво, максимум - відсилка на "тіло Дженніфер" у третьому епізоді. Варто було погратися з відсилками на попередників, які прогризали шлях у менш воук часи. Наприклад, Шейн в останній серії міг перетворитися на авто та ж "красива робота" працювала зі схожими темами і вийшла просто неймовірною, оператору хітед райвалрі можна було би взяти на олівець певні прийоми. Або погратися з "піснею вітру і дерев", все одно Шейн і Ілья були у майже схожій ситуації, що і Ґілберт з Сержем - можна було лишити омаж, зробити деконструкцію, переосмислити тропи, тощо. • це точно не для фуджьоші, бо в підтексті нічого нема, гейський секс тобі виливають прямим текстом і на це нудно дивитися.
Ледь не забула - третій епізод запеклого суперництва переглянуто! • фокус переходить на відносини між Скоттом Хантером, іншим хокеїстом, і Кіпом, простим роботягою з кав'ярні. Їхня арка була доволі непоганою, якимось дивом зник оцей кривий тікток-монтаж. Їм треба було робити ромком про цих хлопців, а не основну пару, янм. Між ними реально є органічна хімія і вони більше нагадують реальних людей, а їхню класову різницю можна було би використати для соціального коментаря (чи романтично це, коли твій багатий бойфренд фінансово підтримує профспілку, членом якої ти є?)• перша бійка на льоду! • у цьому епізоді Ілью показали більш м'яким та "материнським" до своєї команди, а Шейна - нахабним. Тобто зі сторонньої перспективи (ми їх бачимо через перспективу Скотта) вони набувають якостей один одного. • мені тут згадується, що Шейна фандом охрестив аутичним, але як на мене, він просто тихий та неемоційний, що не обов'язково є аутизмом. Кіп з його незграбною соціальною навігацією та пристрастю до мистецтва, про яку знають всі навколо нього, куди більше підходить під опис аутизму.
Перший епізод запеклого суперництва переглянуто!Мене мучила цікавість - що ж такого у цьому серіалі, на який всі так емоційно реагують, як позитивно, так і негативно. Тож я таки вирішила подивитися і самостійно з'ясувати, що і як. Тож на кожну серію я буду фіксувати своє враження по пунктах. Отже, серія перша:• багато таймскіпів. Я більш ніж впевнена, що дрібні взаємодії між Шейном і Ільєю можна було оформити більш красиво, а не так, як вийшло. • мало уваги до тілесності та еротизму суперництва. Хокей є єдиною командною грою, де допускаються бійки. Фізичне насильство має великий еротичний потенціал! Покладаю надії, що цим ще скористаються. Але надія дуже слабка, бо сцена з велотренажерами і сцена в душі, де наче мала бути присутня оця тілесність, були максимально нееротично зняті, наче це фільм про хокей, а не гей-драма. Оператору треба було подивитися "beau travail" чи що. • серіал хвалять за те, як він показує сцени сексу, але це, гадаю, перший кейс, коли секс-сцену я можу описати як нудну. Мені все одно на реалізм чи те, наскільки все safe & non-problematic, я хочу якогось видовища, артистичності. Кіно дивляться не заради реалізму, камон.
Меритократія — фальшивий ідеалЯ терпіти не можу мерократичні ідеали. Нам треба поважати не кращих, а точніше, не тільки кращих — а всіх, включаючи людей, що спокійно роблять свою неймовірно важливу роботу. Бо «кращі» завжди тримаються на тому, що ж люди, які просто роблять те що вміють, не претендуючи на велич. Машиністи, таксисти, виробники, торгівці і підприємці, швеї, вчителі та вихователі, перекладачі, тощо. Меритократія підкреслює індивідуальний внесок, забуваючи колективно-національний, і відштовхує суспільство від загального розвитку на користь індивідуального егоїзму. Проте таке суспільство, яке не дає достатньої поваги «не кращим» — людям без вищої освіти, без величезної зарплати, з не найбільшою вирощеною свинею і не найбільшим капіталом, результатом ЗНО, тощо — воно розʼїдає і «кращих» — тим, що знищує під ними всю їхню соціально-суспільну опору, яке дозволяє їм розвиватися, самореалізовуватися і шукати себе, і «звичайних» — яких банально зневажає, не враховує їх внесок і зводить до другого сорту людей.Ця проблема присутня і у лівих (зазвичай, за рівнем освіти), і правих, і лібералів, і всіх, і є руйнівною для суспільства.Це загалом той аргумент, який найбільш детально, на значних прикладах і розбирає Сандел — в його праці «Тиранія меритократії», яка в цьому році нарешті виходить від «Контур» в українському перекладі.
Оскільки ми знаємо, що форчан і всю цю інцельську дичину з к'юанон і гройпером штучно роздували Епштейн і ко, я вважаю, що варто спробувати перетягнути ньордів на сторону добра. Патріархат-капіталізм функціонує за рахунок експлуатації. Аби існували "альфа-мейли", які мають доступ до ресурсів і жінок (теж ресурс у патріархаті), має бути каста "бета-чоловіків", бо якщо всі альфачі, то ніхто не альфач, аби було "ми", має бути "вони". Ця система не є вигідною і для жінок та меншин - тут я не бачу сенсу мірятися, кому гірше, бо якщо тобі погано, то тобі погано. Тому нема користі від ворожнечі, всім буде вигідніше, якщо жінки з меншинами і "бета-чоловіки" будуть на одній стороні проти системи, яка їх використовує для примноження ресурсів альфачів. Бета-чоловікам відмовлено у маскулінності, це безумовно, але запооучення цієї омріяної маскулінності не допоможе, це ніцшеанський ресентимент і взагалі рабська мораль. Щастя існує за межами режиму фалоса-капіталу. До того ж, що означає маскулінність? Не як жінки? Маскулінність пуста, там нема відповідей на екзистенційні питання. Зате андрогінність і фемінність мають у собі безмежний потенціал стати чимось за межами патріархат-капіталізму. Це і є відповіддю на т.з епідемію чоловічої самотності.
TGLIST.COM.UA
