стрімінґи.злий.дюже злий…жабу зварили — але, здається, ще є шанс вискочити з каструлі.сьогодні зранку в одному чатіку попросили скинути щось дивне й неочікуване. і я, як людина з плейлістами, від яких у нормісів починається легка кровотеча з вух та світоглядний дискомфорт, поліз копирсатись у своїх музичних завалах. хоч мій смак і не назвеш суто андеґраундним, всякого прекрасного дивацтва там вистачає.одразу знав, шо шукать. є такий абсолютно специфічний корейський гурт — LEENALCHI. склад у них такий, ніби хтось збирав бенд методом жеребкування після кислотного сну: барабанщик, дві співачки, співак і два бас-гітаристи. грають вони щось на стику корейської традиційної вокальної музики пхансорі, фанку, авант-попу й чистого сценічного абсурду. звучить так, ніби фольк майбутнього записали люди, які вже пережили кінець історії й вирішили з нього потанцювати.дізнався про них абсолютно випадково — дебільнуваті алгоритми ютубу підсунули мені рекламу міністерства туризму Південної Кореї з їхнім треком «тигр наближається». і це був якийсь феєричний карнавал стьобу, абсурду й геніальності. той, хто робив ту рекламу, або геній, або перебував у дуже правильному стані свідомості %}}}спершу я боявся, що це черговий бенд одного треку. ну знаєте, буває: натрапляєш на диво, а за ним порожнеча. але ні — вони видали альбом, який я без вагань купив би на вінілі. реліз настільки неординарний, що його складно навіть описати без жестів руками й нервового «ну ти просто послухай!!»і от тут починається сумне.колись у мене була колекція касет і платівок. потім усе це акуратно запхалося в емпетри. потім прийшли стрімінґи. і все знищили.ну гаразд, не тільки стрімінґи. але вони добили.бо коли я поліз у свою спотіфай-комірчину, щоб поділитися цією казковою красою з людьми, виявилось, що LEENALCHI там просто нема. от нема — і все. ніби не існувало. ніби ніхто ніколи цього не записував. на ютуб-м’юзік, до речі, та сама халепа.і в цей момент якось дуже гостро приходить проста думка: а як ми взагалі тепер живемо?усюди підписки. усюди аренда. усюди тимчасовий доступ замість володіння.сьогодні тобі прибрали пару улюблених альбомів. завтра приберуть книжки. післязавтра, дивись, і повітря видаватимуть по преміум-підписці.ми поступово погодились жити в світі, де нічого нам не належить, навіть власний культурний досвід. усе, що ми любимо, існує десь на чужому сервері, поки хтось не вирішить, що ліцензія скінчилась або контент більше «недоступний у вашому регіоні». і от уже частина твого життя, частина твоєї пам’яті, частина того, що тебе формувало, просто зникає одним натисканням кнопки - тихо й буденно. так, наче справжність тепер теж видається в тимчасове користування.здається, ми непомітно в’їхали в свої 451° за Фаренгейтом, тільки без вогню — тут палять не книжки, а саму ідею тривалості. саму ідею того, що щось може бути твоїм надовго. що речі можуть лишатися. що пам’ять має вагу.і тут починаєш розуміти цих клятих збирачів вінілу.бо так — береш до рук платівку, і от вона. реальна і важка. існує. її не можуть прибрати патчем. не можуть видалити апдейтом. не можуть перепакувати в новий тарифний план.маєш річ — і через неї маєш зв’язок зі світом, який ще не остаточно розчинився в хмарі.хоча є й інший бік: інформації тепер стільки, що навіть просто уважно слухати все цікаве, що виходить щоп’ятниці, фізично неможливо.чи то я постарішав.чи то просто починаю сумувати за часами, коли інформація ще мала вагу, а доступність не вбивала цінність.бо ця вся модель «спожив-і-забув» ніби демократизує мистецтво, стирає елітарність, дає всім доступ до всього. і це прекрасно — в теорії.але чомусь ті, хто реально має гроші, все одно віддають перевагу не доступу, а володінню.бо володіння — це свобода.а підписка — це просто ввічлива форма залежності.тож поки ще можна — слухаймо, читаймо, дивімось і думаймо.бо що ми таке, як не сума речей, які нас колись по-справжньому зачепили?ну і так — послухайте LEENALCHI.поки хтось і це не забрав.