Історія України 🇺🇦 ЗСУ ❤️

🗺⛪️5 січня 2019 року Вселенський патріарх Варфоломій підписав Томос про автокефалію об’єднаної Православної церкви України. Відбулася подія величезного історичного масштабу для України.Церемонія підписання Томосу пройшла після спільного молебню Варфоломія і предстоятеля Православної церкви України Епіфанія в храмі Святого Георгія на території Вселенського патріархату в Стамбулі. Томос є патріаршою грамотою, що офіційно затверджує канонічний автокефальний статус ПЦУ як однієї з 15 помісних православних церков світу. Цей документ видається один раз і є основою існування церкви. Він чинний з моменту його підписання.Як відомо, шлях до незалежної української помісної Церкви був складним і тривалим. Перша спроба була здійснена ще 100 років тому, за часів Гетьманату і Директорії. Але народженню Української церкви завадила більшовицька окупація.Процес був відновлений з початком Незалежної України, велику роль у цьому відігравав предстоятель УПЦ Київського патріархату Філарет. Проте, багато років Москві вдавалося блокувати цей процес. І лише спроба 2018 року виявилася вдалою: 11 жовтня Синод Вселенського патріархату оголосив, що Російська православна церква втратила юрисдикцію над канонічною територією України, а церквою-матір'ю України є Константинополь. Окрім того, було визнано недійсною анафему глави УПЦ КП Філарета та предстоятеля УАПЦ Макарія. Завдяки політичній волі п'ятого президента України Петра Порошенка наша держава нарешті отримала повноцінну помісну автокефальну православну церкву.15 грудня 2018 року, у Софії Київській, пройшов Об'єднавчий церковний собор. На ньому духовенство УПЦ Київського патріархату, Української автокефальної православної церкви та УПЦ Московського патріархату створили єдину помісну Православну церкву України, ухвалили її статут і обрали предстоятеля - митрополита Київського і всієї України Епіфанія. Процедура надання автокефалії ПЦУ завершилась 6 січня 2019 року - в Патріаршому храмі Святого Георгія відбулося вручення Томоса про автокефалію та божественна літургія, яку спільно відправили Вселенський патріарх Варфоломій та предстоятель Православної церкви України, митрополит Київський і всієї України Епіфаній.🌐 Історія України🔱 ✅ Підпишись, пізнавай, поширюй

🟥⚔️3 січня 1913 року народився Омелян Польовий – поручник УПА (псевдо Остап, Данило Очерет, Довгуш, Якір, Ясь), Лицар Бронзового Хреста бойової заслуги (від 1945 року).Народився у селі Ярчівці на Тернопільщині. Закінчив народну школу в рідному селі та вступив до Тернопільської української гімназії. Тоді став членом Пласту, а влітку 1932 року вступив до ОУН. Упродовж кінця 1920-1930-х років кілька разів потрапляв на лаву підсудних за проукраїнські погляди, сутички з польською поліцією, розповсюдження листівок ОУН та створення україномовних шкіл.У вересні 1939 року він очолював Зборівську повітову екзекутивну ОУН. Після приходу Червоної армії у лютому 1940 року перейшов у німецьку зону окупації. Пройшов навчання у німецькій поліційно-розвідувальній школі в лижному пансіонаті «Стамара» в м. Закопане (нині Польща). Влітку 1940 року очолював канцелярію колишніх політичних в’язнів в Українському комітеті допомоги біженцям і полоненим (згодом - Український Допомоговий Комітет).У травні 1941 року Польовий перебував у тренувальному таборі в Нойгамері (нині м. Свентошув у Польщі), де проходило формування Північної групи Дружин українських націоналістів (ДУН). Після реорганізації Легіону, у 1942 році проходив курси чотових на території Білорусі.Навесні 1943 року Омелян Польовий долучився до формування на Дрогобиччині (нині – Львівська область) збройних підрозділів Української народної самооборони (УНС). Тут він під псевдо Остап Шухай вишколював перший курінь імені Максима Кривоноса.Взимку 1943 року він став командиром Тернопільської воєнної округи УПА «Лисоня». Створював відділи УПА та формував військовий штаб. Восени 1944 року вже керував 24 сотнями УПА, загальною чисельністю близько 4 тис. стрільців. У вересні 1944 року Польовий очолив загін УПА, з якими провів кілька значних боїв із підрозділами НКВД. Під час бою на хуторі Альбанівка Зборівського району 27 вересня, отримав поранення. Після цього склав з себе обов’язки командира над загоном та воєнною округою.Одужавши, Омеляна Польового під псевдом Якір і Ясь у квітні 1945 р. перевели у крайовий військовий штаб УПА-Захід старшиною для спеціальних доручень та військовим інспектором, де він очолював зв’язкові лінії. Головний військовий штаб УПА присвоїв йому ступінь поручника та відзначив Бронзовим Хрестом бойової заслуги.1 квітня 1946 року у Львові Омелян Польовий потрапив у полон та засуджений до розстрілу. Згодом вирок змінили до 25 років радянських концтаборів. У 1971 році Польовий звільнився із ув’язнення, поселився у Тернополі. Із 13 жовтня 1995 р. він став почесним членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН і УПА.🕯Помер Омелян Польовий 12 червня 1999 року в Тернополі, похований на Микулинецькому кладовищі.🌐 Історія України🔱 ✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🕯🎗28 грудня 1919 року у Києві поховали «перших хоробрих» — жертв білого терору. Їх викрила та розстріляла денікінська розвідка за «участь в організації повстання» проти білогвардійців на Київщині.21 листопада денікінська контррозвідка оточила на околиці Києва конспіративну квартиру "На кручі" й після тривалого обшуку (там знайшлося багато рукописів віршів, незакінчених новел і повістей) арештувала двох українських письменників - Гната Михайличенка (діяч Центральної Ради) й Василя Чумака (боротьбист) та члена партії есерів Клавдію Ковальову. Суд відбувся швидко і невдовзі їх розстріляли. Нібито при спробі втечі. Хоча тоді це було пояснення, яким виправдовували будь-яку сваволю тюремників.Чорносотенна газета "Киевлянин", яка, очевидно, з денікінцями тісно співпрацювала, того ж дня повідомила своїх читачів про успішну переможну акцію проти осоружних "українських самостійників".Загинули лідери боротьбистів, партії, що оформилася після розколу в середовищі українських есерів (соціалістів-революціонерів). Вона ухвалила рішення зостатися в підпіллі, коли місто 30 серпня 1919 року окупували денікінці. Це вже тривали останні дні білогвардійського терору, здавалося, напруга спадала, але, мабуть, місцеперебування лідерів спротиву видав провокатор.Одразу по визволенні друзі почали шукати жертв неправедного судилища, а коли знайшли, поховали їх у тодішньому Аносівському саду, який 1957 року отримав назву парк Вічної слави.Їх потім називали "першими хоробрими", основоположниками української пореволюційної літератури. Пам'яті Гната Михайличенка й Василя Чумака присвятили вірші Василь Еллан і Павло Тичина. Але оскільки вся ця романтична когорта хотіла творити українську революційну культуру, то з утвердженням сталінського соціалістичного реалізму їхні ідеї враз виявилися шкідливими й неприйнятними.Навіть загиблих посмертно оголошують ворогами народу, забороняють їхні книжки, зносять пам'ятники. Реабілітація стала можливою лише в середині п'ятдесятих років, коли знову виходять твори Василя Блакитного, Гната Михайличенка й Василя Чумака."Першим хоробрим" інкримінували український націоналізм, що було неспокутним гріхом перед радянською владою. Це якраз дуже добра ілюстрація того, що російська демократія, як казав колись Володимир Винниченко, завжди закінчувалася на українському питанні. Попри прокомуністичну орієнтацію, попри співробітництво в радянських державних органах, боротьбисти зоставалися чужими й ворожими, адже хотіли будувати саме українську державу.🌐 Історія України🔱 ✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

✍️🔴27 грудня 1932 року була прийнята постанова ЦВК і РНК СРСР №84 «Про встановлення єдиної паспортної системи по СРСР і обов’язкову прописку паспортів».Сталінська індустріалізація, запроваджена наприкінці 1920-х років, потребувала значних ресурсів, як матеріальних, так і людських, а також можливості впливу на ці ресурси. Щоб взяти під контроль міграцію до міст і підприємств, яка з розгортанням індустріалізації та колективізації значно зросла, 27 грудня 1932 року постановою ЦВК і РНК СРСР №84 «Про встановлення єдиної паспортної системи по СРСР і обов’язкову прописку паспортів» була введена єдина система паспортів на всій території СРСР. 31 грудня 1932 року аналогічну постанову було прийнято і в УРСР. Нові паспорти видавали органи НКВС на окремий термін на основі трудової книжки або метрики (свідоцтва про народження).До цього на території СРСР потреба в паспортах виникала лише у випадку виїзду за кордон. Роль внутрішнього паспорта могли виконувати запроваджені ще в червні 1919 року обов'язкові для працюючих трудові книжки, які були засобом прикріплення робітників до робочого місця й давали право на отримання продовольчих карток. Окрім прізвища, імені та по батькові, дати народження, у цих документах записувалися назва й адреса профспілки, до якої належав власник.У 1923 році на зміну трудовим книжкам прийшли посвідчення особи, які видавалися терміном на три роки і не були обов'язковими. Вони містили такі відомості: прізвище, ім'я, по батькові власника; рік, місяць і число народження; місце постійного проживання; рід занять (основна професія); інформацію про військове зобов’язання і проходження військової служби; родинний стан, перелік неповнолітніх дітей на утриманні.Запровадження єдиної паспортної системи стало черговим кроком тоталітарної системи в закріпаченні селянства, адже нові паспорти видавалися тільки міським жителям, працівникам державних установ та робітникам радгоспів у селах. А от колгоспникам видача паспортів не передбачалася, що перетворювало їх на «радянських кріпаків». Відсутність паспортів у часи Голодомору прирекла на голодну смерть мільйони селян, не спроможних виїхати за межі населених пунктів.Також нова паспортна система посилила репресії проти кобзарів та інших, на думку режиму, «непрацюючих антисуспільних елементів», а також обмежила свободу пересування самих робітників. Кожен, хто бажав виїхати на заробітки в іншу місцевість, мав подати заяву в міліцію, отримати паспорт і прописатися в домоуправлінні по місцю прибуття протягом 24 годин після приїзду. Якщо це не було здійснено вчасно, винуватцю загрожував штраф у розмірі 100 рублів. Повторне порушення встановлених правил загрожувало позбавленням волі на строк до 3-х років.У такому вигляді з певними змінами та послабленнями (наприклад, голови сільрад отримали право видавати паспорти дітям колгоспників, які збиралися вступати до вишів, хоча робили це досить неохоче або за великий хабар) ця паспортна система проіснувала до 1974 року, коли було прийняте нове Положення про паспортну систему в СРСР. Лише тоді право мати паспорт поширилося на всіх без винятку колгоспників. Дія нового паспорта не обмежувалася жодним терміном. У документі скоротилася кількість граф, що містили відомості про особу громадянина за рахунок виключення даних про соціальний стан, прийом на роботу і звільнення. Утім, реальна паспортизація населення розпочалася лише в січні 1976 року і завершилася в грудні 1981-го. Тоді ж колгоспникам почали виплачувати пенсію. Таким чином совок використовував селян фактично як рабів та кріпаків протягом багатьох десятиліть.🌐 Історія України🔱 ✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

💛🤝📩🤝 Друзі, кожен благочинець, який задонатить понад 1000 гривень на поточний терміновий збір для воїнів ЗСУ, одразу без розіграшу отримає гільзу 23 мм, розмальовану майстринями живопису, та шеврон однієї з бойових бригад, яким ми допомагаємо.❗️Після того, як зробили донат у понад 1000 грн, надішліть скрін сюди: @garrincha_7 і чудова гільза+шеврон поїдуть до Вас.🔗Посилання на банкуhttps://send.monobank.ua/jar/9MQRrPrdbm💳Номер картки банки4874100022536745🏦 Номер картки Приват:4149439028262917🌐 Paypal — [email protected]💛А також, щоб взяти участь у розіграші подарунків від воїнів (мистецьки оздоблені гранатомети, гільзи, гільзи+шеврони, патріотичні прикраси з натурального каміння), після того, як задонатили, поставте + в коментарях за посиланням ТУТПам‘ятайте, що маленьких донатів не буває, кожна гривня є важливою. ❗️✅А хто має можливість та суперздібність закривати збори великими донатами в декілька тисяч за раз, просимо зробити це просто зараз!🔺Маємо закрити збір до кінця тижня! Важливий внесок кожного!🇺🇦🗺Слава Україні! Слава ЗСУ! Разом до перемоги!

🕯🗺Сьогодні виповнився б 51 рік Василю Сліпаку – українському оперному співаку і воїну, захиснику України, що загинув на російсько-українській війні.Василь Сліпак (1974-2016) – український оперний співак (бас-баритон), соліст Паризької національної опери, волонтер, учасник бойових дій під час війни на Сході України, позивний «Міф».Народився у Львові. Все Василеве життя було пов’язане зі співом. Дев’ятирічним хлопчиком він прийшов до Львівської державної академічної хорової капели «Дударик» і співав там до 1994 року. Разом з капелчанами виступав на провідних концертних майданчиках як України так і світу (Національна опера України, Національна філармонія, Карнегі-Хол, собор Паризької Богоматері концертні зали Канади, Італії Голландії, Бельгії, Швейцарії, Прибалтики). Потім закінчив Львівську консерваторію. Ще під час навчання брав участь у багатьох музичних конкурсах та проектах. У 1997 році успішно подолав конкурсне випробування на вступ до складу Паризької національної опери. Його голос дав змогу йому почати успішну сольну кар’єру у Франції та Європі. Майже двадцять років Василь Сліпак прожив за кордоном. Свої останні концерти співак дав 25-27 травня 2016 року у храмі Святої Трійці в м. Ліоні (Франція). Найулюбленішою арією Василя була партія Мефістофеля в опері Шарля Гуно «Фауст». Саме звідси з’явився і позивний «Міф», з яким Василь Сліпак воював на передовій. Але його улюбленою піснею була ніжна і лірична «Місяць на небі…» Був відомий своєю волонтерською діяльністю, численними справами в царині доброчинності. Ще на початку 90-х, відразу після проголошення незалежності, Василь Сліпак із братом Орестом були серед перших, які долучилися до руху «Віра і світло», солідаризуючись із людьми з особливими потребами. Під час Революції гідності мав контракт в Опері, і не міг вилетіли до Києва. Втім, став активним учасником усього, що відбувалося в діаспорі: підтримав Паризький Євромайдан, постійно відправляв на Майдан передачі з гуманітарною допомогою, збирав гроші, влаштовував благодійні концерти. Коли на Донбасі почалася війна, створив благодійну організацію «Fraternité Ukrainienne/Українське братство», допомагав українським захисникам, познайомився із вояками Добровольчого українського корпусу «Правий сектор», згодом сам долучився до них. «Я пропустив Майдан, але війну не пропущу», - сказав Василь. Він не пропустив війни, так само, як вона не пропустила його. Він тричі був на фронті. Уперше поїхав на війну у травні 2015 року. Воював у Пісках у районі Донецького аеропорту. Брав участь у боях за Авдіївку у складі 1-ї окремої штурмової роти 7-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу. Повернувся пораненим. Вдруге поїхав на фронт у вересні 2015 року, у Водяне, на лінію зіткнення, у жовтні повернувся до Парижа. В червні 2016 року знову поїхав на Донбас. Планував залишитися там на півроку. Але 29 червня 2016 року загинув у бою від кулі ворожого снайпера. 30 червня 2016 року Василь Сліпак був нагороджений Орденом «За мужність» I ст.(посмертно) – за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові. 🕯Похований на Алеї героїв Личаківського кладовища Львова.🎖🗺20 лютого 2017 року Василь нагороджений званням Герой України та Орденом «Золота Зірка» (посмертно) — за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові!🌐 Історія України🔱 ✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🗺✍️19 грудня 1920 року народився Микола Руденко, письменник, засновник Української Гельсінської Групи, політв’язень совєцьких концтаборів.Народився у селищі Юр’ївка (нині це Луганська область). Коли Миколі було шість років, його батько, Данило Руденко, загинув під час трагедії на шахті. Через рік хлопця спіткала іще одна біда – під час дитячих баталій йому камінцем підбили ліве око, яке на довгий час осліпло.Він з дитинства запам’ятав і перші розкуркулення, і колгоспи, куди довелося здати коня, корову і пару волів, і голод 33-го.У 1939 році вступив на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка. Провчитися довелося всього два місяці – наближалася війна, і всіх першокурсників мобілізували. Попри виявлену сліпоту, він добивається мобілізації, потрапляє до кавалерійського полку, і навіть бере участь у парадах на Червоній площі перед Сталіним. «Якби не пройшов військового, а відтак, окопного загартування – не повернувся б із концтаборів, як не повернулися мої побратими Василь Стус чи Олекса Тихий», – напише він пізніше у своїх спогадах. З війни повернувся з орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня та шістьма медалями.З таким послужним списком та добіркою віршів «З походу» Руденко був прийнятий у 1946 році до Спілки письменників. Був секретарем парторганізації СПУ, однак входить у гострий конфлікт із тодішнім головою Спілки Олександром Корнійчуком, ставши на захист репресованої Зінаїди Тулуб та відмовившись підтримати кампанію винищення єврейської інтелігенції. З 1950 року Руденко добровільно іде з усяких посад.Певне прозріння прийшло після ХХ з’їзду КПРС та розвінчання культу особи Сталіна. Руденко починає по-новому штудіювати «Капітал» Маркса і приходить до висновку, що його теорія додаткової вартості хибна. Своє бачення цієї проблеми Руденко виклав у філософських працях «Економічні монологи» та «Енергія прогресу», а згодом у романі «Формула Сонця». Руденко пише лист Хрущову, критикуючи партійну систему, виступає на відкритих зборах.У 1974 році Руденка виключають з КПРС, через рік – з СПУ. Щоб прожити, він змушений продати машину, дачу і влаштуватися нічним сторожем. Пошуки справедливості привели Миколу Руденка до «Міжнародної амністії» та тісних контактів з російськими дисидентами, в першу чергу – з Андрієм Сахаровим.18 квітня 1975 року його арештовують вперше – за правову діяльність, але ще під час слідства у зв’язку з 30-літтям Перемоги його амністували як учасника війни. 55-літній Руденко дивом врятувався від запроторення в «психіатричку».Але шлях було визначено. 9 листопада 1976 року на квартирі Сахарова в Москві Руденко провів прес-конференцію для іноземних журналістів, де оголосив про створення Української Гельсінкської Групи. До неї також увійшли генерал Григоренко, Оксана Мешко, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Олекса Тихий, Микола Матусевич, Мирослав Маринович, Ніна Строката. 23-24 грудня 1976 у Руденка був проведений обшук, під час якого «знайшли» підкинуті 39 доларів США. Вирок – 7 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Публіцистичні статті, художні твори, усні висловлювання Руденка кваліфікувалися як наклепницькі, з книгарень та бібліотек вилучили усі книги.Звільнившись у грудні 1987 року, Руденки добиваються дозволу виїхати до Німеччини, а звідти – до США, де Микола Данилович працює на радіостанціях «Свобода» і «Голос Америки», очолює зарубіжне представництво УГГ, потім Української Гельсінкської Спілки. 1988 року Філадельфійський освітньо-науковий центр визнав Руденка «Українцем року» – за непохитну стійкість в обороні національних прав українського народу і його культури. 🕯У вересні 1990 року Руденка реабілітували. Останні роки жив у Києві. Помер 1 квітня 2004 року. Похований на Байковому кладовищі.🌐 Історія України🔱 ✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

❌🎸18 грудня 1920 року «Совнарком УРСР» московсько-більшовицьких окупантів затвердив постанову «Про облік музичних інструментів». Цей нормативний акт окупаційної влади розглядався як репресивний метод проти художніх цінностей та культурного значення українських кобзарських інструментів. Московсько-більшовицькі пропагандистські газети глумилися над кобзою, нав`язуючи українському народові звичну для росіян гармошку. Всі незареєстровані інструменти піддавалися конфіскації, а власники повинні були постати перед судом. Націоналісти і вороги пролетаріату - так називали українців, які віддають перевагу бандурі, лірі та кобзі. Серед кобзарів найбільше було незрячих музикантів, що заробляли на життя грою на українському музичному інструменті. Про них складено чимало легенд. Одна з них розповідає про те, як московсько-більшовицькі окупанти усіх кобзарів усаджували в спеціальний потяг, що відвозив на вірну погибель. Правда це, чи вигадка, сказати складно. Але переслідування відносно всього українського дійсно мали місце. Московсько-совєцький окупаційний уряд припиняв на корені все, що могло нагадати про своє, рідне, національне. Московська тоталітарна система вимагала одного - підпорядкування у всьому окупантам. Ні про яку національну культурну спадщину не могло йти мови, оскільки тільки московсько-совєцька ідеологія вважалася правильною і актуальною. Наслідки цієї дискримінаційної постанови виявилися трагічними для України. Культура перебувала в повній залежності від московсько-совєцьких поглядів, а музиканти, що посміли зневажити новими законами, піддавалися репресіям. На довгі роки під забороною опинилося все, що символізувало свободу і ознаки української нації.🌐 Історія України🔱 ✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🔱🏏 14 грудня 1918 року гетьман Павло Скоропадський підписав грамоту про зречення від влади.Усім закладам України. Усім військовим частинам. – йшлося у тексті зречення. – Я, Гетьман всієї України, протягом семи з половиною місяців докладав усіх своїх зусиль, щоб вивести край з того тяжкого стану, в якому він перебуває. Бог не дав мені сил впоратися з цим завданням, і нині я, згідно з обставинами, що склалися, керуючись виключно благом України, відмовляюся від влади. Після чого Рада міністрів склала з себе повноваження і передала владу Директорії.Директорія постала 14 листопада 1918-го у Києві в якості верховного органу УНР для повалення гетьманату. По Україні здійнялося антигетьманське повстання. Директорію підримало селянство, згодом – гетьманські війська. 18 листопада збройні формування Директорії вступили у бій з гетьманськими військами під Мотовилівкою поблизу Києва, змусивши їх під вечір відступити.В листопаді в Києві думали, що Петлюра буде розбитий, але я відчував, що справа щодня ускладнюєтся. – писав Павло Скоропадський у «Спогадах». – У моєму штабі йшов розкол. З одного боку, Директорія розповсюджувала плітки, що я зрадив Україні, з іншого боку – російські офіцери говорили, що я веду таємні переговори з Петлюрою для того, щоб зрадити офіцерство. Німці відверто говорили, що це не купка людей (Директорія), а – народне повстання. …Німці запропонували мені летіти на аероплані до Одеси, бо усі шляхи були відрізані. Я вважав, що маю бути тут, де уряд і військо, до кінця. …Ми заключили перемир’я з Директорією…і була впевненість, що все налагодиться. Тринадцятого грудня я займався справами, згодом я дізнався, що усі думали, що я готувався до втечі. Але все було не так. Я просто вірив у долю.Увечері я ліг спати. Вночі, годині о третій я отримав телеграму, в якій Винниченко вимагав остаточної ліквідації Гетьманства. Зранку…донесення ставали тривожнішими. Арсенал взято, військове міністерство взято. Я зібрав свої папери… і поїхав до турецького посланника, який жив у готелі «Паласт». Я усвідомлював, що усе скінчено. На душі від цього було важко. Я думав, чи маю відмовлятися від влади, чи не варто цього робити. На мене вплинули кулеметні черги, які доносилися здалеку. І я подумав, що є чесні люди, які будуть битися за мене, доки не отримають відомостей про те, що вони звільнені від присяги. І я тотчас написав зречення від влади. Мені важко від усвідомлення того, що уся робота, ті переживання, через які я пройшов протягом довгих восьми місяців, такого нерозуміння мене… наблизитися до найпліднішого етапу роботи для спасіння Батьківщини. І усе це так безглуздо зруйновано. Українська Держава припинила своє існування.Надвечір Скоропадський і Долгоруков німецьким ешелоном виїхали з Києва. Гербеля, який відмовився залишати місто, разом з кількома іншими міністрами заарештували і помістили до Лук'янівської в'язниці.У ніч проти 15 грудня владу в Києві перебрав Революційний комітет на чолі з директором департаменту загальних справ Міністерства віросповідань Української Держави соціал-демократом Володимиром Чехівським, який одночасно очолив і спеціально створену Раду комісарів, яка мала взяти під контроль діяльність державного апарату.19 грудня 1918 року Директорія разом з Головним штабом Українських республіканських військ урочисто в'їхала до Києва. Через п'ять днів нею на об'єднаному засіданні міністерств, керуючих міністерствами та комісарів міністерств було ухвалено Декларацію про відновлення Української Народної Республіки і сформовано коаліційний уряд — Раду Народних Міністрів.🌐 Історія України🔱 ✅ Підпишись, пізнавай, поширюй!

🗺 Люба спільното, прошу підтримати дуже терміновий збір на поточні потреби воїнів, що вчергове звернулись до нас за допомогою. ✅Сьогодні маємо декілька дуже важливих запитів, які маємо закрити максимально швидко до кінця тижня, а саме:   ✅Старлінк та зарядна станція на 1 кВтГ воїнам 143 ОМБр.✅Зарядна станція на 1 кВтГ воїнам 71 ОЄБр ДШВ. ✅Ремонт автівки стоматологічного кабінета для воїнів 162 ОМбр.✅Ремонт автівки бійцям МВГ.✅Парафін для виготовлення окопних свічок та розпалювачів для воїнів різних бригад.🎯 Ціль: 155 000 ₴🔗Посилання на банкуhttps://send.monobank.ua/jar/55BeSnStEC💳Номер картки банки4874100020780279🏦 Номер картки Приват:4149439028262917🌐 Paypal — [email protected]І як завжди у наших зборах, серед всіх доброчинців розіграємо чудові подарунки від воїнів: шеврони+гільзи 23 мм, величезну кількість яких бачите на фото (з минулого збору відправили 25 таких подарунків) та патріотичні і дуже гарні прикраси з натурального каміння. Їх мисткині Надія Архіпчук, Тетяна Кашуба та Наталя Радіч перетворюють у витвори мистецтва для подарунків вам. Автори найбільшогих донатів у зборі отримають великий мистецьки оздоблений тубус та гранатомет Bullspike-AT❤️‍🩹Щоб взяти участь у розіграші подарунків від воїнів, після того, як задонатили, поставте + в коментарях за посиланням ТУТПам‘ятайте, що маленьких донатів не буває, кожна гривня є важливою. Дякуємо всім за підтримку українського війська!✅А хто має можливість та суперздібність закривати збори великими донатами в декілька тисяч за раз, просимо зробити це просто зараз!🇺🇦🗺Слава Україні! Слава ЗСУ! Разом до перемоги!