Telegram statistics channel - @istorium_ua

Протягом довгого дня на іграх верхні яруси Колізею в Римі, куди пускали бідноту, жінок і рабів, ставали галасливим і хаотичним місцем. Тут можна було побачити, як глядачі грають в азартні ігри, п'ють, б'ються, їдять і навіть готують собі їжу.Шоу тривало весь день, зазвичай ранок починався з венаціо (цькування і сутички екзотичних звірів - тигрів, леопардів, ведмедів і навіть слонів), тривав опівдні театралізованими стратами, ну і після обіду апогей шоу - бої гладіаторів!В амфітеатрі Флавіїв були створені всі умови для того, щоб натовп почувався комфортно протягом дня - точно так само, як і на наших сучасних стадіонах. Хоча Колізей був відкритою будівлею - у будь-яку погоду натовп був захищений висувним навісом, званим веларіум, яким керували відставні моряки високо над натовпом.А як щодо їжі та пиття? Чи були в Колізеї кіоски з хот-догами? Складна каналізаційна система Колізею дає змогу відповісти на це запитання: у ній було виявлено залишки курячих кісток, молюсків, оливок, горіхів і фруктів, як-от персики, вишня і виноград. Ви, безсумнівно, могли принести їжу з собою, продуктові кіоски були зовні і, цілком можливо, всередині. Залишки кераміки і скляного посуду дають змогу припустити, що люди пили вино, а дані розкопок свідчать, що Колізей мав бічні вежі з цистернами, наповненими водою, яка живила питні фонтани (принаймні, на перших трьох рівнях).Чи були в Колізеї туалети? Десятки тисяч глядачів їли-пили тут, зрозуміло, туалети були! Адже римляни були майстерними інженерами, особливо коли справа стосувалася води. Водопостачання будови здійснювалося з акведука Клавдія, а в стінах було прокладено свинцеві і теракотові труби, вода з фонтанів нагорі омивала незліченні кутові пісуари на верхніх рівнях, а стоки на рівні першого поверху припускають наявність громадських туалетів.@istorium_ua

Чому римляни надавали перевагу кільком бойовим лініям, а не одній глибокій побудові?Римляни дійшли висновку, що практичніше використовувати кілька бойових ліній, а не формувати одну глибоку побудову, яку вважали нормою для інших стародавніх армій. Кілька ліній можна було використовувати по-різному, включно з широкомасштабним тактичним маневруванням військами з допоміжних ліній - саме це сталося в битвах на Метаврі, на Великих рівнинах, під Замі, під Кіноскефалами, у другій битві під Херонеєю і під Фарсалом.Першочерговою метою системи з безліччю ліній було забезпечення механізму заміни втомлених і введення в бій підкріплень. Лівій прямо описує цей процес у маніпулярному легіоні, хоча анахронічно поміщає його в більш ранній контекст. Цезар згадує, як свіжі когорти змінювали втомлені в битвах при Ілерді та Фарсалі.Стародавні автори неодноразово стверджували, що можливість заміни втомлених бійців на свіжих була перевагою, яка давала римлянам можливість узяти гору над ворогом рівної чи навіть більшої чисельності, проте вишикуваним в одну лінію.Б'ючись проти переважно піших армій, римські воєначальники намагалися взяти ініціативу у свої руки й атакувати першими, вибравши слабке місце у ворожих бойових порядках. Важка піхота завдавала масованого удару, користуючись глибиною побудови і можливістю замінювати втомлених у перших рядах.Під час рукопашної атаки задні ряди напирали на передні, намагаючись зім'яти і порушити стрій противника. Під час пересування тренованість римлян і поділ строю на невеликі частини не дозволяли розпадатися лінії легіону.@istorium_ua

Римський бетон, також відомий як opus caementicium, є свідченням інженерної майстерності Стародавнього Риму. Цей чудовий будівельний матеріал зіграв вирішальну роль у будівництві деяких із найдовговічніших споруд Римської імперії, багато з яких стоять досі.Секрет довговічності і міцності римського бетону полягає в його унікальному складі та інноваційних методах будівництва.Одним із ключових інгредієнтів римського бетону був вулканічний попіл під назвою пуццолана, який отримують переважно з регіону навколо Везувію.Під час змішування з вапном і водою пуццолана викликала хімічну реакцію, унаслідок якої утворювалася міцна і водостійка сполучна речовина. Ця сполучна речовина в поєднанні із заповнювачами, такими як щебінь, каміння і цегла, утворювала міцний композитний матеріал, здатний витримати випробування часом.Римляни також включали інші добавки у свої бетонні суміші для поліпшення їхніх властивостей. Однією з таких добавок була морська вода, яка вступала в реакцію з вапном з утворенням додаткових мінералів, що зміцнювали бетон і робили його більш стійким до ерозії. Це нововведення дало змогу римлянам будувати гавані, мости й акведуки, які могли протистояти корозійному впливу морської води.@istorium_ua

Лібурна (liburna) - військове судно Стародавнього Риму, поширене з часів ранньої ІмперіїСудно завдовжки близько 30 м мало гострі обводи і водотоннажність до 80 т. Могло прийняти на борт до 120 осіб. Кораблі цього типу прославилися в морській битві при мисі Акцій, коли завдяки своїй швидкості та маневреності оточували і за допомогою метальної зброї підпалювали значно більші кораблі противника.Римський історик І ст. Аппіан називає лібурнами легкі швидкі судна з двома рядами весел, на ім'я іллірійського племені лібурнів, які на таких кораблях піратствували в Іонійському морі («Події в Іллірії», 1.3). На лібурни в римському флоті покладалося широке коло завдань, які в наш час виконують есмінці, - розвідка, охорона морської території, боротьба з піратами, послуги зв'язку, швидка доставка важливих вантажів.Утримання кораблів обходилося значно дешевше, ніж трирем, у короткі терміни було можливе створення флотилії замість втраченої. А в битві при Акції з'ясувалося, що лібурни ефективні не тільки в боротьбі проти піратів, але, споряджені відповідним чином, становлять загрозу більшим кораблям.У лібурн не було палуби, тільки вузький міст, що з'єднує ніс і корму. Невелика кабіна в задній частині корабля була характерна, захищаючи керманича й офіцерів від легшої метальної зброї. Екіпаж складався з 50-80 веслярів і 30-50 морських піхотинців, залежно від розміру корабля. Їхня осадка становила близько 1 м, а швидкість, яку вони розвивали, становила близько 7-8 вузлів.В останні століття існування Західної Римської Імперії слово «лібурна» стало по суті синонімічним поняттю «бойовий корабель» - саме так вживає його Вегецій. Гострим носом лібурна могла таранити судно противника. На них встановлювали шарнірно-закріплені штурмові містки, метальні машини і навіть вежі на великих кораблях.На відміну від римської біреми лібурни могли будуватися як у дво-, так і в одноярусному варіанті.@istorium_ua

Римська метальна техніка. Онагри.Розміри римських онагрів залежали від ваги каменю, «калібру». Їх налічувалося до 15, від одного кілограма до 150 кг. Йосип Флавій в «Іудейській війні» пише про побудованого легіонерами монстра під час облоги Єрусалима. Він стріляв камінням вагою 163 кг на відстань 400 метрів.Онагр вважається найбільшою римською «гарматою», балісти з направляючими таку вагу не витягали, найбільше - 40 кг (на відстань 100 метрів). А онагр виявився найвдалішим варіантом, простішим за конструкцією і надійним у застосуванні.Штатній артилерії римського легіону належало 10 баліст, по одній на когорту, але це були легкі балісти, їх перевозили в обозі в розібраному вигляді. Для важких облогових тягли з собою головні елементи конструкції - гаки для пращі, жили або кінський волос для скручуваних деталей, мотузки-канати, всякі «залізяки» для кріплення. На місці вже з підручного матеріалу збирали раму потрібного розміру.Великі і величезні онагри в польових битвах не використовувалися - точно не прицілишся, темп стрільби низький - не дозволяла динаміка бою. Якщо тільки обстріляти нерішучого противника і змусити його на атаку. Це за оборонної тактики важкої римської піхоти було логічно.@istorium_ua

1763 рік, індіанці планують захопити англійський форт.1761 року, під час Семирічної війни, французи поступилися дерев'яними укріпленнями форту Микилимакинак англійцям. Але нові сусіди не влаштували місцевих аборигенів - з французами їм було звичніше і простіше працювати. Тому 1763 року вожді оджибве вигадали абсолютно несподіваний план з узяття прибережного форту.Просто біля стін вони влаштували показовий матч у гру лякросс - такий собі літній аналог хокею, в якому ключками ловлять м'яч. Кілька сотень людей взяли участь у спортивній забаві. І прийшли вони зі своїми скво, одягненими явно не по погоді. Дуже пізно англійський гарнізон, який залишив форт, щоб спостерігати за індіанцями, які захоплено грали в лякросс, зрозумів, що закутані в ковдри жінки пронесли зброю в Микилимакинак. Гравці не дали солдатам шансу схаменутися, увірвалися всередину, схопили сокири, булави і ножі та влаштували формену різанину.Щоправда, вже за рік англійські війська повністю відновили контроль над фортом.@istorium_ua

Як рейтари змінили тактику ближнього бою?З появою рейтар багато чого змінилося в тактиці кінноти. Під'їхавши впритул, але залишаючись поза досяжністю пік (6-10 м), вони могли розстрілювати зімкнуту баталію, по якій неможливо промахнутися.Страшно уявити, яку дію чинив ешелонований стрій із фронтом, наприклад, у 50 вершників, з огляду на те, що вогонь могли вести одночасно дві шеренги і що кожен рейтар швидко робив не менше двох пострілів (два пістолети в кобурах спереду) - це двісті пострілів майже одночасно.Стрій, як пишуть сучасники, буквально огортався димом і полум'ям, змітаючи шеренги ландскнехтів перед собою (піхота, природно, не мала таких важких кірас і шоломів, як кіннота), після чого можна було топтати, рубати і розстрілювати піхоту, яка втратила порядок, вводячи в прорив задні ряди рейтар.Щоправда, у піхоті швидко дійшли до масового застосування мушкетерів, які, володіючи набагато більш далекобійною і прицільною зброєю, могли тримати рейтар на шанобливій відстані. З появою пістолета кінний бій набув зовсім іншого вигляду та іншої динаміки. Сучасники з огидою відгукувалися про пістолет, як і про мушкети та гармати до того. Гаспар де Со Таванн, який воював ще при Павії, нарікає у своїй праці «Школа істинного полководця», що раніше воювали по три-чотири години, і з 500 осіб не було й десяти вбитих, а тепер за годину часу все закінчується.@istorium_ua

Карфагеняни першими придумали прототип телеграфа?Античний історик Поліен (162 р. н.е.) повідомляє, що під час війни з Діонісієм карфагеняни користувалися парою однакових (скляних) посудин клепсидр, охоплених однаково розташованими кільцями. На цих кільцях були різні короткі розпорядження, наприклад: «надіслати військові кораблі» або “не вистачає грошей”. Один такий водяний годинник карфагеняни залишили в Сицилії, інший же відправили до Карфагена. Витікання води та її зупинка біля певного кільця регулювалися сигналами смолоскипів.Якщо треба відправити повідомлення (наявне на паличці!), той, хто передає, піднімає смолоскип і чекає відповідного смолоскипа. Щойно обидва вогні підняті, їх прибирають і тут же відкривають дірочки, випускаючи воду. Пробки з палицями поступово опускаються, і коли у того, хто передає, потрібний напис зрівняється з верхнім краєм посудини, він знову піднімає факел. Помітивши вогонь, той, хто приймає, одразу ж закриває дірочку і дивиться, який напис зараз біля краю його посудини. Повідомлення передано.@istorium_ua

Який вигляд мали туалети в середньовічних замках?Вбиральні середньовічних замків розташовувалися в товщі стін. Вони являли собою маленькі кімнатки, що виступали за зовнішню стіну.Стільчаки робили з дерева, розташовувалися вони над отвором, що відкривався назовні. Усі, так би мовити, відходи, як у поїздах, виливалися безпосередньо на вулицю. Вбиральні в ті часи ухильно називали гардеробами (у перекладі з французької «гардероб» буквально означає «бережи сукню»).Підлогу «гардероба» встеляли очеретом, соломою або ароматними травами. Однак це несло в собі небезпеку: пожежі в туалетах були нерідкі. Іншою небезпекою було те, що шахту іноді робили досить довгою - і по ній могли забратися ворожі солдати під час облоги.Злив спочатку здійснювався просто - відром води. Потім умільці почали вигадувати більш складні рішення: наприклад, дощову воду могли збирати в цистерну і подавати в злив за допомогою механізмів. Ще більш винахідлива система збирала стічні води з кухонь замку і подавала її для змиву. @istorium_net

Як були облаштовані позиції для лучників середньовічних замків?Стіна більшості замків XII століття була зубчастою, тобто вінчалася конструктивними елементами, які ми зараз називаємо бійницями, розташованими між зубцями. Така стіна з бійницями була влаштована так: по вершині стіни тягнувся доволі широкий прохід або платформа, який латинською мовою називали alatorium, від якого походить англійське слово allure - балюстрада стіни.Із зовнішнього боку балюстрада була захищена додатковою стіною заввишки близько 2,5 метра, що переривалася на рівних відстанях поперечними щілиноподібними отворами, прорізами. Ці отвори називалися амбразурами, а ділянки парапету між ними - мерлонами, або зубцями. Прорізи давали змогу захисникам замку стріляти по нападниках або скидати на них різні метальні снаряди.Щоправда, захисникам для цього доводилося на якийсь час показуватися на очі ворогові, перш ніж знову сховатися за зубцем. Щоб знизити ризик ураження, у зубцях часто робили вузькі щілини, крізь які захисники могли стріляти з луків, перебуваючи при цьому в укритті. Ці щілини розташовувалися вертикально в стіні або в зубці, мали завширшки не більш як 5-8 сантиметрів із зовнішнього боку, а з внутрішнього боку були ширшими, щоб стрільцю було зручніше маніпулювати зброєю.Такі стрілецькі щілини мали висоту до 2 метрів і були забезпечені додатковою поперечною щілиною, яка була трохи вище половини висоти щілини. Ці поперечні щілини призначалися для того, щоб стрілець міг метати стріли в бічних напрямках під кутом до сорока п'яти градусів до стіни. Існувало безліч конструкцій таких щілин, але по суті всі вони були однаковими.Можна собі уявити, як важко було лучникові або арбалетнику влучити стрілою в таку вузьку щілину; але якщо ви відвідаєте якийсь замок і встанете біля стрілецької щілини, то переконаєтеся, як добре видно поле бою, який чудовий огляд був у захисників і як їм було зручно стріляти крізь ці щілини з лука або арбалета.@istorium_ua