Ірландія для українців | Був час, коли я ніяк не могла залишити в спокої своє минуле.Ось воно —...

Був час, коли я ніяк не могла залишити в спокої своє минуле.Ось воно — минуле.Як підшивка журналу. Точніше, її невелика частина.Подорожі. Плани. Мій дім. Друзі. Книги. Бізнес.Воно не відпускало.Можливо, тому що історія, через яку довелося піти, не була ані красивою, ані гідною - війна в Україні. Окупація мого міста.Можливо, я ще всередині продовжувала боротися за свою правду. Застрягла. Зачепилася. І ніяк не могла знятися з того гачка.Напевно, все разом.Одного разу, глибокої осені, ми сиділи з одним дуже глибоким психологом у кафе.Пам’ятаю, як у напівтемряві я сказала йому — ні багато ні мало — що втратила ідентичність. Наче сенс життя. Що тепер там, де була я, гуляє злий вітер.Наче я залишила там якусь важливу частину себе.А може, і всю себе.— Де вона, ця частина? — запитав психолог. — Як виглядає?— Мій дім. Моє оточення. Моє життя.Він кивнув.— То заберіть себе звідти. Ви ж звідти досі не поїхали. Ваша голова, мізки, плани на майбутнє - все там. У цьому й проблема.Я заплющила очі.Уявила, що почала забирати все, що не встигла взяти, коли тікала:свої книги, вирізки статей із журналів, рукописи в комп’ютері, підбірку відео з наших подорожей, дитячі альбоми доньки, фототехніку, ноутбуки, обручку, улюблену сукню, кота.Подумки повернулася у свою квартиру. Пройшлася кімнатами.Акуратно все склала й запакувала.Попрощалася зі стінами, дипломами на стіні в кухні, з побутовою технікою, яку лишила на пограбування "асвабадітєлям"... Постояла в коридорі, дивлячись на стінний годинник. На малюнки дитини, придавлені магнітами до холодильнику. І зачинила двері.Потім попрощалася з друзями.Залишила номери телефонів.Подзвонила родичам — і з ними теж попрощалася.І пішла.Це була психологічна практика, робота уяви. Я прожила своє кіно. Яке не відбулось в реальності. Як кажуть психологи: поки ти не поїдеш із дому назавжди, ти не почнеш жити в новому місці.Це як відрізати пальці — один за одним.Кровить. І болить роками.Як би це страшно не звучало, але той, хто в одну мить втратив усе через війну, адаптується швидше.А ми розтягуємо свій біль у часі.І досі не тут.І вже не там.Робити цю вправу було корисно, мабуть. Але в її ефективність я не вірила.Попри багату уяву, всі ці речі на кшталт «вашій лівій нозі тепло, ваше праве вухо важчає» на мене ніколи не діяли.Тим дивніше було згодом помітити, що ця практика спрацювала.Я справді забрала з минулого свої сенси. Свої емоції. Свою важливу частину.А там залишила порожні сторінки. Своє я взяла з собою.Підозрюю, той психолог таки добре «пошаманив».Бо відчувалося це саме так: моє повернулося до мене.І досі зі мною.За спиною.Як і має бути з минулим — тримає тил.Спробуйте зробити цю практику, якщо вас не відпускає минуле, якщо ви залишили десь частину себе.Заберіть себе звідти.Візьміть своє.Не чекаючи на підходящий момент🫶#ябіженка #ірландіядляукраїнців