Артем Чапай — «Ненароджені для війни»

Побачив цю книжку в кількох підсумках року — і вирішив узяти. До цього Чапая не читав. І, чесно кажучи, дарма. Це військова проза. Але не та, до якої ми вже звикли. Не хроніки боїв, болючі втрат, не «ми — вони». Ну точніше на фоні все це є, але, це радше рефлексія, спроба розібратись — що з людиною робить війна і що людина робить з війною. Книжка невелика, але дуже щільна. Тут багато думок, які були у всіх у перші місяці повномасштабки — але мало хто їх так чітко сформулював. І водночас — багато несподіваного: розмови з філософами, спроби осмислити зло, відповідальність, вибір. Шо наша війна робить із ліваками і буддистами — це дуже неочікувана частина. Тут майже немає описів бойових дій. Натомість є стан. Стан людини всередині війни. Окремо зачепила думка про росіянців. Не як «орків» (бо орки не мають вибору), а як людей, у яких вибір був — і які його зробили. І від цього стає ще моторошніше. Це дуже зріла книжка. Особливо зважаючи на те, що вона написана під час війни, а не після. Зазвичай такі тексти з’являються з дистанції. Тут — усе гаряче, ще не охололе. Про автора варто сказати окремо. Артем Чапай — письменник, публіцист, військовий. Людина із філософською освітою. І це відчувається: текст не кричить, не тисне, не моралізує — але б’є точно, зачіпає глибоко. Для мене ця книжка стоїть десь поруч із«Гемінґвей нічого не знає» Артура Дроня —за чесністю, внутрішньою напругою і відсутністю пафосу. Тільки трошки зраділа, це і зрозуміло між Віри авторів — покоління. Раджу. Як важливе читання, яке наштовхує на думу. Як розмову, яку важливо почути.