публічне самоспалення

така апатія останнім часом накриває, не хочеться нічого, тупо нічого. просто ходжу і проковтую вулиці і людей, як фастфуд, а користі нуль, тільки нудить і хочеться пити. хочеться пити воду і алкоголь, алкоголь і воду, щоб не порушувати водний баланс організму.

у мене є знайомий, S. він працює журналістом і пише вірші. нещодавно бачились з ним в барі. він каже: я хлопець простий — я вирішив почати писати вірші. і він просто почав писати вірші, уявляєш? між іншим, непогані вірші.

раніше він займався бізнесом — випікав власний шоколад, чорний і молочний, загортав його в крафтовий папір і перев’язував мотузкою. підприємець-поет-журналіст. цікавий персонаж. нагадує мені себе самого років 10 тому, коли груди були наповнені любов‘ю, а трахея - наївною карамельною субстанцією, яку називають надією. тільки підприємницької жилки не вистачало. як казали батьки, мені це не дано.

сьогодні трапився казус: у метро наступив на ногу чоловікові і не вибачився, він 100% думає, що я мудак. от зараз досі сидить десь вдома і думає так.

ще один мій добрий знайомий, А. — типовий айтішник: пише музику, живе на Подолі і їздить на велосипеді. він, між іншим, притащив цей велосипед на зустріч зі мною і возився з ним усю нашу прогулянку, переносячи в руках через сходи і бордюри. ми з А. такі різні, але так добре один одного розуміємо. особливо з приводу апатії. в нас обох апатія, тому ми йдемо їсти фастфуд.

соковита телятина загорнута в лаваш перед ним і переді мною. ми їмо шаурму з телятиною, соус капає на стіл і ми говоримо про біль, пережитий в особистих стосунках. м‘ясо добре просмажене, каже він. ага, згоджуюсь я і ми далі їмо вже мовчки, дуже добре розуміючи в цю мить один одного, добре розуміючи, що відчуває кожен, не заважаючи на те що він айтішник, а я… а я - ні.

наші розмови переростають в психотерапевтичні сповіді, ось так за шаурмою ми обговорюємо свої трохи невдалі особисті життя і насправді десь обом нам страшно, що нас можуть засудити за це, за те, що вони невдалі, але правда в тому, що ми такі незграбні та наївні, і по іншому не вміємо.

потім ми звісно ж йдемо в бар. в барі людно, запахи жіночих парфумів і смаженого м’яса. ми замовляємо два пива, і за пивом розмови стають ще більше в’язкі, як соус до шаурми.

А., вислухавши мене, каже: знаєш, якщо відкинути усі крайнощі, забити на всі невдачі і розчарування, то я насправді хороша людина — я нікому не бажаю зла. потім він зізнається, що завжди мріяв писати вірші і бути меланхолійним романтиком з похмурим гардеробом і особистою історією нещастя. все так і є, все так і є, тільки ти не пишеш вірші, кажу я.

я їду на лівий берег у метро. я стою у вагоні і дивлюсь у вікно: модерністське лівобережжя як стара радянська квартира, яку перетворюють у затишну домівку, обвішавши гірляндами. міська буденність у розпал війни. вона така. апатична, беззмістовна і сюрреалістично безнадійна.