Духівник

Додаток 3 Старець Паїсій Святогорець, ще за життя свого, в розмовах із паломниками страшно прямо казав, що готується той, хто прийде. Спочатку всіх посадять на сильні нерви, на пігулки. Потім нав’яжуть один документ, потім один номер, потім печать. І хто не схилився перед лжемесією, того назвуть психічно хворим, фанатиком, розладженим. Інші старці — преподобний Антоній Оптинський, преподобний Лаврентій Чернігівський, святий Кукша Одеський, преподобний Гавриїл (Ургебадзе) — пророкували по суті те саме: світ стане релігійним без Христа, і саме така релігійність прийме антихриста.Психічна епідемія — частина цієї підготовки. Розхитана, перемелена, виснажена, надламана психіка не здатна тверезо розрізняти духів. Виснажений мозок, годинами просвердлений алгоритмами, не здатний прочитати Євангеліє з розумінням. Серце, замкнене для Христа, відкрите для будь-чого, що подасть себе як «світло». А «сатана й сам прибирається в ангела світла» (2 Кор. 11:14).Усе зчіплюється. Цифри ВООЗ і пророцтва Афону говорять одне.Роман Лілея

Нарис лежав у неї в шухляді ще довго.XIА в храмі святителя Михаїла, першого митрополита Київського, при Михайлівській клінічній лікарні, з'явилася нова парафіянка. Кожну неділю — у довгій спідниці, у білій хустці, без макіяжу. Без губ — без тих губ. Без грудей — без тих грудей. Через місяць після виписки вона пішла до пластичного хірурга й сказала: «Виріжте те, що я вшила. Поверніть мене до того тіла, яке мені дав Бог». Хірург довго відмовляв. Казав: «Ви розумієте, що це назад уже не так гарно. Ви розумієте, що шрами залишаться». Вона казала: «Я хочу шрами. Шрами — це чесно». Він зробив. Безкоштовно. Через рік прийшов сповідатися до отця Романа.Каріна не стала ні монахинею, ні проповідницею. Вона вступила на медичний — хотіла бути реаніматологом, як та дівчина, що плакала над її тілом. Вона казала: «Я хочу повертати людей. Хоч когось. Хоч одного. Як мене повернули».Її мати, монахиня Іоанна, повернулася в Кип'яче, до Афонської ікони Богородиці. Перед від'їздом вона передала отцю Роману ту маленьку іконку Кипріана.— Хай буде у вашому храмі, отче. Він її привів. Хай тут і живе.Отець Роман поставив іконку на бічний аналой, поряд із образом святителя Михаїла. Поряд із вогненним мечем — посох колишнього чародія.Дві молитви над Києвом. Дві варти над митарствами.XIIЩе одне. Найменше. Те, що отець Роман нікому не розповідав, навіть дружині.Через тиждень після всього, коли вже почали стихати чутки і дзвінки з телеканалів, він прибирав у вівтарі і знайшов під престолом крихітну паперову смужку. Не записку — стрічку, як ті, що крутяться в чеках із касового апарата. На ній було надруковано бліденьким чорнилом, ніби закінчувалася стрічка в принтері:«Каріна Гордієнко. Митарство третє. Списано. Кипріан». Дата — день тієї аварії. Час — сімнадцята тридцять одна.Він довго тримав цю стрічку в руках. Потім поклав її в Євангеліє, між сторінкою про воскресіння Лазаря і сторінкою про блудницю, яку Христос не засудив. Десь там вона лежить і досі. Якщо хочете — приходьте і подивіться. Тільки треба знати, в яку Євангелію.XIIIА наді мною — і над тобою, читачу, — біси все ще ходять. По сімдесят, по тридцять, по три. Залежить від спокус. Залежить від спідниці. Залежить від погляду в дзеркало в ліфті.Молися, мамо.Молися, дочко.Молися, хто живий.Бог рве папір відстаней.*   *   *Роман Лілея

Запалив лампадку перед образом святителя Михаїла. У ризниці знайшов теплий чай у термосі — звечора залишився, бо звечора була панахида і потім розмова з удовою.Каріна тримала чашку обома руками, але не пила. Руки тремтіли, але обличчя було спокійне — спокоєм, який буває або в самих святих, або в самих божевільних. Отець Роман, який за двадцять років служіння бачив і тих, і тих, ще не міг визначити, до якої категорії віднести цю дівчину.— Розкажи, — сказав він. — Я слухаю.Вона почала не з аварії, а з кінця.— Я була на митарствах, отче.Він не перебив.— Спершу був удар. Я переходила дорогу, я дивилася в телефон. Я виставляла сторіс — нову блузку, нові губи. Я тільки вчора з косметології вернулася, набила собі ще на два кубики. Машина — БМВ, чорна, я навіть встигла побачити номер: АА сім чотири два два. Потім удар. Потім нічого. Потім — світло, і я піднімаюсь. Я бачила своє тіло, отче. Воно лежало на асфальті, як зламана лялька. Лікарі бігли. Один — молодий, з борідкою — він плакав, поки робив масаж серця. Я хотіла йому сказати: «Не плачте, я тут, я бачу вас». Але мене вже тягнуло вгору, як на ескалаторі без поручнів.Вона зробила паузу. Чай у її руках вистигав.— А потім — отче, я не вмію цього розповісти словами. Бо там немає слів. Там — стовпи. Як митниці на кордоні. На кожній — істоти. Не люди. Не люди, отче. Вони чекали мене. Кожна — зі своїм списком.— Митарства, — тихо сказав священник. — Двадцять митарств душі. Так писав преподобний Василій Новий, так бачила блаженна Феодора.— Я не знала про них раніше. Я не була в храмі з хрестин. Я навіть «Отче наш» не пам'ятала повністю. Але там — там я згадала все. Усе своє життя, до останньої думки. До останнього погляду в дзеркало в ліфті.V

З того дня кожен з нас — навіть не знаючи, кого шукає, — шукає саме такого обличчя. У дзеркалі. У коханому. У дитячих рисах. У старих фотографіях, де хтось чужий чомусь усміхається так, ніби побачив нас уперше і навіки. Ми всі мерзнемо за цим світлом, і не знаємо, чому мерзнемо.Один із апостолів колись сказав скромним жінкам у тісних квартирах першого віку: «Нехай красою вашою буде не зовнішнє заплітання волосся й оздоблення золотом, а потаємна людина серця, у нетлінні лагідного і мовчазного духа — це дорогоцінне перед Богом». Минуло дві тисячі років. Ця тиха порада досі звучить, як викрита таємниця: красиве в нас — не те, що видно одразу. Красиве — те, що проступає повільно, як проявляється плівка в темній кімнаті, коли туди увійшов Хтось більший за фотографа.«Світильник для тіла — це око, — казав Спаситель. — Як око твоє буде чисте, то й усе тіло твоє світле буде». Він не сказав «брови твої», «вуста твої», «лоб твій». Він сказав: «око». Тобто те, чим людина дивиться на світ. Бо красиве лице — це насамперед той погляд, яким воно дивиться. А погляд буває чистим тільки тоді, коли всередині — тихо, і коли у цій тиші вже не сама людина, а Хтось більший за неї.Ця новела — про одну дівчину, яка дозволила цьому Більшому увійти. І про те, що з нею після цього сталося — повільно, без блискавиць, без техніки, без салонів, без таємних практик Сходу, без жодної із тих гучних доріг, якими сьогодні ходять натовпи. Просто увійшов. І просто залишився.Читачу, якщо ти триматимеш цю історію в долонях, як тримають свічку від чужого вогню, — нехай і твоє обличчя тихо запалиться. Не для обкладинок. Не для тих, хто проходить повз. Для Того, у Чиїй присутності і ми, виявляється, можемо бути красивими.«Так нехай світло ваше світить перед людьми, — сказав Він, — щоб бачили ваші добрі діла та прославляли Отця вашого, що на небі».Не себе. Отця.У цьому — вся таємниця.Роман Лілея

А в підземній усипальниці храму святителя Михайла, першого митрополита Київського, у Києві, на Печерську, біля мармурової плити раба Божого Михаїла Парфентійовича Дегтерева, благотворителя київського, †1898, кожної середи і п'ятниці о пів на третю ночі тихо горіла лампадка перед іконою святого Олексія, чоловіка Божого. А Анна, мати дочки на ім'я Софія, дружина чоловіка на ім'я Олексій, читала кафизму за кафизмою — двісті тридцять восьмеро імен, які отець Роман дванадцять років тому записав на окремій сторінці в зошиті в зеленій палітурці. По одному імені за раз. Дуже тихо. Як дихала.І в небі над Києвом, високо, на тій висоті, на якій літав колись її чоловік, висів літак. Двісті тридцять восьмеро в ньому спали. Чекали на свого. Кожен на свого. На молитву, яку хтось у Києві, чи в Пекіні, чи в Куала-Лумпурі, чи в Лагосі ще колись скаже.Господь — Той, Хто має право над повітрям так само, як над землею, — обертав сторінку в Книзі імен повільно, без поспіху, по одному. У Нього часу багато. Він самий і є час, і не час, і над часом, і у середині часу. У Нього кожне ім'я з двохсот тридцяти восьми вже записане. Кожна сім'я — підготовлена. Кожна година — призначена.А внизу, на землі, маленька дівчинка дванадцяти років узяла свого батька за руку, виходячи з храму, й сказала:— Татку, ходімо додому. Я тобі заварю чай.І чоловік, що повернувся з повітря через дванадцять років, узяв її руку у свою — обережно, як беруть у руку те, що завжди було тільки в серці.Каштан над ними тремтів. Вже випустив бруньки. Весна цього року прийшла раніше.Письменник Роман Лілея

Двадцять чотири літери, які юристи вміють писати, а серце ніколи не вміє читати.Один із тих двохсот тридцяти дев’яти вранці того ж дня причастився Святих Тайн у маленькому православному храмі при посольстві в Куала-Лумпурі. Перед польотом, як робив завжди. У ньому був Христос — Той, Хто переможений тлінню бути не може.Літак не впав. І не долетів. Він застряг там, де ні небо, ні земля не мають влади, — у міжсвітті, у тій тонкій складці між видимим і невидимим, яку давні аскети називали «заковом піднебесним», грецький патерик — затокою повітряного князя, а один афонський старець з гори Афон, киянин родом, назвав простіше й страшніше: повітряний мішок диявола.Бо демони — піднебесні. Так пише апостол Павло до ефесян: «Бо ми не з тілом і кров’ю боротьбу маємо, а з князівствами, з властями, зі світоправителями цієї темряви, з духами злоби піднебесними». Цей простір даний їм — між землею і небом, у товщі повітря, де князь має право робити свої кишені. Звикли читати ці слова як метафору. Старець читав їх як географію.Двісті тридцять восьмеро в тому літаку заснули сном, що не є сном. Один — не заснув. Бо в ньому був Христос, і де Христос — там князь повітряний не має повної влади. Один тримав двісті тридцять дев’ять. Як свічка в герметичній банці, що не горить і не гасне.А внизу, на землі, його дружина на сьомому місяці вагітності сіла в потяг до Києва й почала довгий послух — миття храмових підлог, нічні кафизми над мармуровим каменем, дочка, що росла серед свічок і бачила вві сні батька на лаві в білій кімнаті.Дванадцять років. По кафизмі за рік життя дочки. Тихо, без надриву. Як Господь сказав про вдову, що нічної доби стукала в браму: «Чи ж Бог не вчинить помсти за вибраних Своїх, що до Нього день і ніч взивають?»На дванадцятий рік, восьмого березня дві тисячі двадцять шостого року, опівдні, на бічну доріжку київського храму святителя Михайла зайшов чоловік. Він не виглядав, як ті, що приходили о дванадцятій по тарілку каші. Він стояв прямо. Дивився на гілку каштана, що ще не випустила бруньок. Дочка, дванадцяти років від народження, підняла голову й сказала:— Мамо, він не звідси.Як повернувся той, хто причастився перед польотом, — як руки впізнали раніше за розум, як хліб знайшов хліб, як годинник у його кишені досі показував двадцять три двадцять п’ять восьмого березня дванадцятирічної давнини, — це варто прочитати самому. Бо є речі, які переказ убиває, а тиша зберігає.Прочитайте цю книгу повільно. Краще вночі. Краще тоді, коли в домі гасять світло і залишають тільки лампадку.Решту знайде вас сама.​​​​​​​​​​​​​​​​Антологія таємничого зникнення пасажирів Боїнга це рейс MH370 Malaysia Airlines. 2014 р і з явлення одного з них при храмі свят Михайла Київського травень 2026 р

Тебе більше не буде. Будеш ким завгодно іншим. Сьогодні ж — повертаєшся додому.— Богдане.— Що?— Я не можу просто прийти. Вона десять разів за ці роки вмирала.— Я знаю. Я організую тобі шлях. Не сам. Ми поїдемо разом. Тільки спершу — туди, де її саму звели в життя.— Куди?— До отця Романа.Олександр заплющив очі.Удосвіта вони під'їхали до храму святителя Михайла. Двір був порожній. Двері причинені. Йшла рання Літургія, чути було тихе читання шостого часу. Богдан зайшов перший. Олександр стояв на порозі. Не міг переступити.Отець Роман якраз обертався із кадилом до запрестольної ікони. Побачив. Зупинився. Поставив кадило. Сказав без емоції, як кажуть давно очікуване:— Заходь, сину. Я тебе вже два роки чекаю.Олександр зайшов. Упав навколішки на холодну плитку. Не міг говорити. Отець Роман підійшов, поклав руку йому на голов що у. Тихо:— Я знав. З першого ладану знав. Бог показав мені — і Він же не дав тобі загинути. Це не диво, Сашко. Це Його порядок. Ти не для себе вижив.Олександр зміг тільки шепнути:— Ганна…— Ганна знає, що ти живий. Вона чекає, як учить Псалтир. Тебе зараз туди відвезуть. Це теж — Його порядок.Богдан і отець Роман переглянулись. Без слів. Потім Богдан вивів Олександра з храму. Сів у машину разом із ним.Квартира. Третій поверх. Балкон із калиною.Олександр постукав. Не подзвонив. Постукав чотири рази — як стукав колись, повертаючись із ротації, щоб не злякати її різким дзвінком.Двері відчинилися. Вона стояла в халаті, на якому висів медальйон із Юрієм — той самий, парний до його. Подивилася на нього раз. Подивилася ще раз. І більше не дивилась — притулилась до нього всім тілом, не плакала, не казала нічого, тільки тримала, ніби якщо її руки відпустять — він знов розчиниться у сні, як два роки тому.Він зашепотів їй у скроню:— Калина цвіте, Ганнусю. Я повернувся.Вона нарешті заплакала. Не довго. Дві хвилини, не більше. Як плачуть ті, хто за роки виплакали все, що мали виплакати, і тепер плачуть тільки тим, що зосталося — найтоншим, найчистішим.Потім вийшла на балкон, нахилила гілку калини, відірвала одну ягоду, поклала йому в рота. Він з'їв. Сказав:— Гірко.Вона усміхнулась уперше за два роки:— А ти думав — солодко?ЕпілогДокументально Олександр Гончар і досі вважається посмертним героєм України. Указ не скасований. Зірочка лежить у Ганни в шухляді під білою хусткою, котру вона купила колись на Афоні. Він живе під іншим прізвищем — не Соколова, котрого вже немає, і не своїм. Це третє ім'я знає тільки Богдан, отець Роман і Ганна. Та ще Той, Хто рахує всі імена.На балконі ростуть уже два кущі калини. Один — той самий, із сорокового дня. Другий вона посадила того ранку, коли він повернувся. Ягоди дають по черзі — то один, то другий. Сашко жартує, що це — він і вона. Що один без другого засохне.Раз на тиждень вони ходять до храму святителя Михайла. Стоять на одному й тому ж місці, де колись стояла одежа, котру всі вважали поминанням мертвого. На вечірні отець Роман згадує його в єктенії під третім ім'ям, котре нікому не каже вголос. Тільки Бог чує.Іноді вночі Сашко прокидається. Він знає, чому. Він прокидається, коли над фронтом гинуть інші. Він тоді встає, виходить на балкон, дивиться на калину і шепоче:— Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних. І тих, хто сьогодні падає в окопі. І тих, кого вже не повернуть. І тих, кого ще повернуть. Бо Ти — Господь живих, а не мертвих.Калина мовчить. У неї язика немає. Але ягоди в неї червоні, як кров мучеників. І листя восени, коли все падає, тримається останнім.Післямова. Богословський ключПреподобний Силуан Афонський, котрий пройшов крізь жорстоку молитву десятиліть, залишив одну фразу, що тримає мене щоразу, коли я думаю про цю історію: молитва за людину тримає її живою тоді, коли всі вже не вірять.Бог дає старцям, а часом і простим священникам, дар бачити те, чого ще не сталося, — або те, що сталося, але приховано від інших. Це не магія. Це дар Духа Святого, котрий триває в Церкві з часів апостолів.

ПЕРЕДМОВАдо новели «Він живий»Є речі, котрих наука не пояснить, бо вони пишуться не на папері, а на серці. Є смерті, котрі не є смертями, бо Бог іще тримає в долоні те, що люди вже відспівали. Є воскресіння, котрі відбуваються до загального воскресіння — тихо, посеред війни, посеред чужої ночі, посеред чужого імені.Преподобний Ісак Сиріянин писав, що серце милуюче не може стерпіти жодної образи навіть для ворога — і тому б'ється воно вдень і вночі, благаючи помилування для всіх. Така молитва, котра в'яже двох — того, що молиться, і того, за кого моляться, — є тонкою ниткою, по якій Бог веде назад тих, кого ми вже поминули.Старець Силуан Афонський додавав, що любов є таким видом знання, до якого розум сам по собі прийти не може. Любов знає, де її людина, навіть коли всі інші тримають у руках сповіщення про загибель. А преподобний Порфирій Кавсокаливит казав: Господь не залишає тих, хто хоч раз поклявся бути з Ним до кінця, — і не залишає їхніх близьких теж.Ця новела — не про чудо. Чудо — це коли Бог робить виняток. А тут — не виняток. Тут — Його порядок, котрого ми не бачимо, доки Він Сам не дозволить його побачити. Те, що мені, недостойному священникові, було дано почути в один день над одежею, котру всі вже вважали поминальною, — лиш мала шпарина в цей порядок. І ця шпарина відкрилася не для мене, а для тієї, що чекала.Читай повільно. Молися за тих, кого «вже немає», з тією самою силою, з якою молився б, якби знав напевно, що вони живі. Бо хтось із них — живий. Бог знає, котрий.«Я не помру, але житиму, і розповідатиму діла Господні» (Пс. 117, 17).свящ. Роман Лілея

Слава Тобі.»Якщо ви запитаєте отця Романа: «А ваш Михайло — він живий чи мертвий?» — отець Роман подивиться на вас довго і відповість словами, які, він знає, прийшли йому в серце від одного грецького старця:— Він живий тим Життям, до якого ми ще не дозріли.А потім, уже зовсім тихо, додасть слова, що їх ми всі мусимо колись вивчити напам'ять:— Тримай розум твій у пеклі і не зневіряйся.І піде до жертовника виймати частку.За Михайла. За Олега. За Андрія. За всіх зниклих безвісти.За весь Адам.ЗакінченняВ одну з весняних ночей старцеві Симеону на Афоні знову наснився сон.Вершина гори. Люди в білому. Тільки тепер їх стало більше. І серед них стояла нова — жінка в чорному наметнику, з тонкими бровами, з тихими очима, — і Симеон зрозумів, що це мати того, кого вони звуть Ігуменом.— А ви, мати, як тут? — запитав він уві сні. — Ви ж там, у Кипляче.— А я тут, отче, — сказала вона тихо. — Я тут і там одночасно. Я навчилася.— Як?— Так, як учить Богородиця. Тіло — там, де треба, серце — там, де син. А між ними — тонка ниточка з мира і молитви. Поки ниточка ціла, я ціла.Симеон прокинувся.Симеон встав і пішов до своєї келії, і записав у блокноті — у тому самому, де колись написав слова «Господи, я бачив тих, кого Ти ховаєш у Себе» — кілька нових рядків. Ці рядки потім багато хто перепише в українських монастирях, не знаючи, від кого вони:«Богородиця збирає Своїх не туди, де нам видно. Вона збирає Своїх туди, де Їй потрібно. А зниклі безвісти — це не ті, хто пропав. Це ті, кого знайшла Та, Яка не губить.»А над Афоном того ранку зійшло сонце так само, як завжди. І над Печерськом теж. І над Покровськом, де у виораному снарядами полі стояв один тихий вогник, який нікому не світив, але горів. І над Кипляче, у вузькій ущелині під соснами, кипіла вода — як кипіла триста років, не питаючи, навіщо.Бо вода — кипить. Бо мати — молиться. Бо Богородиця — стоїть.І зниклі безвісти — не зникли.Вони на горі.* * *«Молись за весь Адам.»— архімандрит Софроній (Сахаров)Київ — Кипляче — АфонРоман Лілея

Коли почала — переказувала те, чого книжки фантастів пишуть як забавку, а вона переживала як рану. Чоловік на Майдані. Запах ружі. Голос, що говорив до серця без вуст. Кришталева риба під чужим фіалковим небом. Обіцянка вищого розуму, древніших цивілізацій, миру без смерті — і м’яке, лагідне пояснення, що Христос наш «також з них», тільки ми, темні, цього не зрозуміли.Я дав їй ту просту пораду, яку давали в таких випадках ще афонські старці. Хрестик з мощами священномученика Кипріяна на шию. Сповідь. Чашу. І — піти знов на те саме місце, але вже з хрестом; і коли «брат по розуму» проситиме скинути «їхні забобони», не торкатися шнурка, а підняти руку до чола.Вона послухалась. І той гарний, інтелігентний, галантний чужинець, від якого пахло ружею, на її очах скривився, стиснувся і щез. На бруківці залишився слід, наче з пролитої олії, і сморід — гнилий, сірчаний, мертвечинний, від якого перехожі морщились і відверталися. Запах ружі був тільки запоною. За запоною стояло те, що й завжди стояло, — тільки в новій одежі, скроєній за модою нашого часу.Я записав її розповідь так, як умів. Імена змінив, місце змінив , бо місце в цьому ділі не важливе: золоті бані Михайла бачать сьогодні не лише голубів.Господь у Євангелії остеріг нас наперед: «Повстануть бо лжехристи й лжепророки, і дадуть знамення великі та чудеса, щоб спокусити, коли можна, навіть і вибраних» (Мф. 24, 24). І ще: «Будуть страхіття великі та з неба знамення великі» (Лк. 21, 11). Знаменням з неба — не всякому вірте.Не кожне світло, що сходить, — від Світла. Бо ще ясніше сказав апостол: «І не диво, бо сам сатана прибирає вигляд янгола світла» (2 Кор. 11, 14). Запам’ятай це слово, читачу: не диво. Не треба дивуватись, що він гарний. Не треба дивуватись, що пахне ружею.Один святий старець нашого часу, отець Серафим Роуз, у книзі своїй про релігію майбутнього написав те, чого довго не наважувались сказати вголос: усі ці «зустрічі третього ступеня», всі ці кораблі, всі ці «брати по розуму», що являються лагідні, мудрі, з обіцянкою вивести людство з темряви, — то є старі біси в новій одежі. Скроєна вона на смак сучасної людини, яка вже не вірить у пекло, але радо повірить у зорі; не вклониться рогатому, але охоче піде за тим, у кого добре обличчя і ласкавий голос «з вищої цивілізації». Те саме, не читавши Серафима Роуза, говорили в келіях своїх афонські старці, — бо духу істини не треба перекладача.Тож читай, друже, цю новелу не як вигадку про прибульця, а як свідчення про те, з чим ходить наш брат сьогодні поруч на Майдані, на Хрещатику, у вечірньому метро. І коли тобі прийде «гість з далекої країни, якої ти не знаєш», що пахнутиме ружею і говоритиме солодко про вищі світи, — не сперечайся з ним і не слухай його доказів. Підніми руку до чола. І подивись, чи витримає він те, чого не витримує жодний дух, який не від Бога.Решту вже прочитаєш із новели.Священник Роман Лілея