​​Дочитала «Бібліотеку цензора» від видавництва «Lobster». Це одночасно антиутопія, сюрреалізм і сучасна проза, де авторка грає з читачем у відсилочки.Головний герой працює цензором книг. Йому заборонено вдаватися до інтерпретацій тексту, тільки шукати по ключовим словам. У Новому Світі, який постав після Революції, категорично заборонені сюжети з фантастикою, еротикою, релігією і демократією. Цікаво, що при цьому якось робляться нові переклади забороненої дореволюційної літератури, і цензори мають кожного разу їх перечитувати (і відбраковувати).Світ, описаний у книзі, всотав всі класичні антиутопії: держава схожа на «1984», поводження з книжками – на «451 за Фаренгейтом». Є сюжетна арка з забороною уяви для громадян (як в фільмах-антиутопіях, де людям забороняли емоції). Авторка навмисно будує світ з відсилочок і прямо каже, що «всі сюжети йдуть по колу» і десь повторюються.Отже, наш молодий Цензор прочитав три книги, від яких його вштирило: «Грека Зорбу» (українського перекладу після 1991 р. не було, тож уточню, що це роман про авантюриста і ловеласа), «Алісу в Країні Див» і «1984». Після читання Цензор почав божеволіти, розмовляти з вигаданими героями, і більше не міг відрізнити тексти від реальності. Оскільки сюжет подається його очима, та ще й у світі очевидних відсилочок, читачів теж накриває хвилею сюрреалізму.Мені сподобалася ідея з донькою Цензора – 5-річкою, яка гралася у сюжети відомих казок, які ніде не могла почути. Оці казкові сюжети вважали чимось типу атавізму, як мавпячий хвіст. Ніби у всіх дітей з народження «зашиті» класичні казки, як архетипи колективного несвідомого. Здається, я такого в фантастиці ніде не читала. Ну, і дівчинці в такому світі явно було не ок.А от що не дуже зайшло - це фінал гри з відсилочками. Авторка каже, що Цензорам не можна інтерпретувати текст і водночас насипає купу відсилочок для читачів, починаючи від відомих антиутопій, закінчуючи білими кроликами, які безладно бігають у держустановах. Авторка ніби запрошує: «Гайда розгадувати мій шифр», а коли розгадуєш, кроляча нора виявляється не такою й глибокою. Там заховано щось типу: «читати прикольно» і «зацініть,як я можу міксувати сюжети».У романі великий пласт тексту приділено любові до читання. Книжки буквально олюднюються (про них пишуть, як про людей, що можуть «кликати до себе», «кусатися» та «страждати», розуміючи, що їх відправлять на спалення). Книжки описуються «сиротками, яких ніхто не утішить» і в’язнями концтабору, приреченими на смерть.А от протистояння «Людина-Система», притаманне антиутопіям, тут невиразне. За законами жанру є підпілля, куди втягується наш Цензор, керуючись любов’ю до читання та бажанням захистити доньку. Тільки рух опору протестує геть пошепки: тримає підпільні книгарні і малює революційні графіті десь в маленькому неосвітленому провулку, щоб менше людей побачило.Під кінець тексті проскакує думка, що опозиція у чудовому Новому Світі – це ніби герої заборонених книжок, приречених на знищення. В сюжеті з’являється Автор, перетворюючи своєю присутністю роман з сюрреалістичної антиутопії на метамодерн, а головну ідею – на ісекай для героїв казок. Я б навіть сказала пекельний ісекай, - бо книжки спалюють.Тож «Бібліотека Цензора» - це в певному смислі книга про цензуру і самоцензуру в голові Автора, боротьбу між надмірною уявою і вторинністю. Це не чиста фантастика, а сучасна проза, метамодерн, де сюжет гойдається, мов маятник, між зрозумілими моментами і інтерпретаціями.