Даро, знову. Так називається цей канал. Канал, який єднає мене аж з 329, нині, людьми. У людей своє життя. Свої турботи. Свої болі. Свої щастя. І вони тут. Я дуже вдячна за те, що ви тут, і я не ображуся, якщо ви покинете цей канал, бо він давно був неактивним. Я й сама була неактивною вже давно. Немає виправдань, якщо чесно, є тільки величезна втома. І величезні зміни, які цю втому на собі равликовою хаткою тягнуть. Отже, ми купили хату в селищі. Селище велике, цікаве, складне і достобіса полтавське, себто слобожанське дуже инакше - не таке, в якому я виросла. Вибач, манюнь, те, в якому ти виросла, вже майже-не-існує, його знищили. Ми купили хату, відтак я встаю о 6, топлю грубу, ношу дрова, кочегарю машіну і їду на роботу. На роботі я роблю те, про що хтось мріяв у дитинстві і те, від чого 100% мріявших впали б у летаргію суму - ар.хе.о.ло.гі.ю. Нудну, велику, статистичну, необхідну, складну, поторочену, красиву, тупу, любиму, неймовірну. А ще в мене депресивний епізод. А ще я першу зиму - самостійний водій без Сашка поряд і сама справляюсь з усіма викликами слизької дороги. У мене немає газової плити, я варю їсти на одному пальнику. Я пробувала колоти дрова - не змогла. Я пробувала їхати по ожеледі - мала успіх. Я пробувала вести соцмережі - і не вивезла. Я пробувала підтримувати захисниць і захисників - і буду пробувати це все життя. Бо, я так думаю, це справа всього життя. Недавно мені було 36. У цьому віці моя мама мене народила. Я не відчуваю в собі сил не те щоб на народження, а на статевий акт, ахаха, у мене навіть актів таких нема у журналі. Дякую всім, що ви тут - не засуджую нікого, хто відпишеться. Тут не буде нічого дивного, нічого нового. Тільки я і моя хата. Мої дрова. І мої захисники і захисниці, задля яких я спробую продовжити цю історію з соцмережами, хоча радо б покинула. Ну, розказуйте, шо почом