Я читаю цю книгу з долонею біля рота, бо кожна сторінка змушує відчувати забагато. Ще більше від того, що я знаю авторку – прекрасну, веселу, підтримуючу, яка пригощала мене на Книжковій країні маминим медівником і робила тату-перебивачку пінгвіна на долоні, жартуючи, що набиває наколку. Оля взагалі багато жартує, особливо іронізує над власним досвідом. І від цього ця книга сприймається ще болючіше. Читаю її повільно, бо іноді треба просто подивитися в стіну, посміятися крізь сльози, поплакати. Чи покусати вказівний палець від несправедливості. При цьому авторка не засуджує, не виправдовує і не пояснює. Вона просто розповідає реальну історію однієї українки, що провела дев'ять місяців у польській в'язниці, і жінок, яких вона там зустріла."Кожна жінка тут – історія. Трагедія. Психічний розлад. Сенсація для журналістів. Зламана доля." Оповідь рвана і не послідовна, бо години переплітаються у дні, хвилини плутаються. Як читати особистий щоденник."Нас перевіряють детекторами на наявність зброї, наркотиків чи самоповаги, нічого не знаходять..." "До цього я бачила баобаби лише в Екзюпері й не знала, що зло може притиснути до стіни – і залишиться лише мовчки спосперігати, як воно обвиває горлянку своїм корінням." А тут я розридалась вже не на жарт:"Учора я кілька хвилин зачудовано вдихала свіжість випраної білизни. Тепер у мене є той самий порошок, яким мама користується вдома, і від кожного прання сльози навертаються на очі." 💔