...мене не надто тривожить, що тепер молитва – обов’язок, до того ж нудний. Це принизливо. Досадно. Це жахливе марнування часу – що гірше молишся, то довше. Та ми ще поки в школі. Або ж, як Донн, настроюємо свій інструмент біля дверей. Та навіть тепер (як би то ослабити слова, щоб геть нічого не перебільшити?) бувають, здається, яскраві миті. Найчастіше, мабуть, у наших миттєвих, але добровільних виливах, яких «не просили, не шукали, приходячи дарують Блаженство». Я не надто на них покладаюсь, і якщо б їх було вдесятеро більше, не надто б покладався. Гадаю, молитви, які нам здаються найгіршими, в очах Божих, мабуть, найліпшими. Маю на увазі ті, які найменше підживлюються побожним трепетом, які йдуть найважче. Бо ж вони – майже цілком воля, походять з глибшого рівня, аніж почуття. У почуттях так багато насправді не нашого – такого, що походить, від погоди, від самопочуття та останньої прочитаної книги. Одне здається безсумнівним: не варто гнатися за яскравими моментами. Іноді здається, що Бог розмовляє з нами найбільш інтимно, коли застає нас, так би мовити, зненацька. Наші приготування до Його приходу, інколи дає протилежний ефект. Хіба ж Чарльз Вільямс якось не казав, що «жертовник часто треба збудувати в одному місці, аби вогонь із неба зішов у якомусь іншому»? Листи до Малкольма#lewisdaily#letterstoMalcolm
...для мене не так важливо, як, мабуть, для тебе, як молитися: готовими словами чи своїми. Хай там як, слова для мене – другорядні. Вони всього-на-всього якір, або рухи диригентської палички, але аж ніяк не сама музика. Вони скеровують у правильне русло хвалу, покаяння чи прохання, інакше ті перетворяться в широкі та мілкі калабані. Не так вже й важливо, хто перший склав молитву. Якщо це ми, то незабаром через неуникненне повторення вони викристалізуються в правило. Якщо ж вони – чиїсь, то ми постійно вкладатимемо в них власний зміст. Погляди міняються і, гадаю, повинні мінятися. Найліпше в основному молитися «своїми словами», але додавати дрібку готових текстів. Позаяк пишу тобі, нема потреби підкреслювати важливість молитви «своїми словами»? Соломон під час освячення храму сказав, що кожен, хто молиться знає біль свого серця (пор. 1Цар 8, 38). А також і радощі власного серця. Нема такого самісінького, як я, нівкого нема такої ж самісінької ситуації, як у мене. Та й сам я і мої обставини постійно міняються. Готові молитви не допоможуть у спілкуванні з Богом, як і не помогли б у спілкуванні з тобою. Це очевидно. Можливо, мені не так легко буде переконати тебе в тому, що дещиця готових молитов піде на користь. Для мене, звісно. Я не диктую правил нікому на цілому білому світі. По-перше, так я тримаюся «здорової науки». Полишена напризволяще людина ризикує від «переданої нам віри» [(Юд. 1,3)] сповзти до химери під назвою «моя релігія». По-друге, готові тексти нагадують мені, про що маю просити (особливо коли молюся за інших). Сьогочасна криза – мов телеграфний стовп: що ближче стоїть, то більшим здається. Існує небезпека: наші поважні, постійні, об’єктивні (а часто й важливіші) потреби можуть бути витіснені? До речі, це ще одна річ, якої слід уникати при укладенні нового Служебника. Хвилеві проблеми можуть вимагати надмірної уваги. Що більш книга «новомодна», то скоріш стане «старомодна».Листи до Малкольма#lewisdaily#letterstoMalcolm
Що людей бентежить - принаймні, бентежило колись мене, - то це те, що християни вважають віру в цьому сенсі чеснотою. Я запитував: як, скажіть на милість, віра може бути чеснотою? Що морального чи аморального в тому факті, що хтось вірить або не вірить у низку певних тверджень? Адже очевидно, казав я, що людина розважлива приймає або відкидає те чи інше твердження не тому, що хоче чи не хоче його прийняти, а тому, що вважає доводи на його користь переконливими або непереконливими. І якщо, оцінюючи вагомість цих доводів, людина помилилася, то це свідчить не про те, що вона погана, а хіба що про те, що їй трохи бракує ерудиції. Якщо ж, вважаючи ці доводи непереконливими, хтось усе одно силкувався би повірити, незважаючи ні на що, то це було б просто безглуздо.Що ж, я своєї думки так і не змінив. Але відтоді я збагнув одну річ, якої багато хто не бачить ще й досі. Отже, я припускав, що, раз визнавши щось правдою, людський розум автоматично вважатиме так надалі, аж доки не з'явиться якась вагома причина цю думку змінити. Вважав, інакше кажучи, що людський розум керується виключно логікою. Та це не так. Наприклад, мій розум на підставі беззаперечних свідчень абсолютно переконаний, що від наркозу я не задихнуся, а кваліфікований хірург ніколи не почне мене оперувати, доки я при свідомости.Утім усе це жодним чином не впливає на той факт, що, опинившись на операційному столі з тою огидною маскою на обличчі, я відчуваю приступ якоїсь суто дитячої паніки. Мені починає здаватися, що я таки зараз задихнуся, й охоплює страх: ану ж вони візьмуться різати мене ще до того, як я знепритомнію? Іншими словами, я втрачаю віру в наркоз. Ту віру в мене відбирає не розум; навпаки, якраз на розумі вона й заснована. Відбирають її емоції та уява. Це битва між вірою та розумом, з одного боку, й емоціями та уявою - з іншого.Коли ви про це замислитеся, то вам на думку прийде чимало відповідних прикладів. Приміром, одному чоловіку на підставі цілковито вірогідних фактів відомо, що знайома гарненька дівчина - ще та скоробреха, не здатна втримати язика за зубами, а тому довіряти їй не можна. Одначе, коли він опиняється у її товаристві, віру у ці відомості про неї його розум втрачає, а на думку спадає: "Може, цього разу все буде інакше". Як наслідок, він каже їй щось, чого казати було не слід, і знову ставить себе в дурне становище. Так його почуття й емоції руйнують віру в те, що відповідало дійсності - і йому про це було добре відомо. Або візьмімо хлопця, який учиться плавати. Розумом він чудово розуміє, що у воді людське тіло, залишившись без підтримки, не обов'язково відразу ж тоне, бо ж бачив десятки людей, які плавали чи просто трималися на воді. Усе питання тут, однак, у тому, чи й далі він у це віритиме, коли інструктор забере руку і залишить самого у воді власне його? А чи раптово втратить віру, перелякається і почне тонути?Те самісіньке відбувається і з християнством.Просто християнство #merechristianity#простохристиянство#lewisdaily
...я вважаю важливим дивитися на темні часи, які ми переживаємо, обравши правильну точку зору. Війна не створює принципово нового стану речей: вона лише погіршує те становище, в якому людина знаходиться постійно настільки, що ми вже не в силах його ігнорувати. Людське життя завжди проходить над прірвою. Культура людства завжди існувала на фоні того, що безмежно важливіше від неї самої. І якщо б людство завжди відкладало пошуки знань чи краси до тієї пори, коли їх цінність стане безсумнівною, то ці пошуки б ніколи не почалися. Ми помиляємося, коли порівнюємо війну з "нормальним життям". Життя ніколи не буває нормальним. Навіть ті часи, які здавалися нам відносно спокійними, як ХІХ століття, виявляються, якщо уважніше їх розглянути, сповненими криз, розбрату, труднощів і надзвичайних подій. Ніколи не бракувало переконливих причин, щоб відкласти всю "культурну діяльність" до того часу, поки безпосередня небезпека не перестане бути актуальною, а та чи інша кричуща несправедливість не буде усунутою. Але людство давним-давно вирішило махнути на них рукою. Воно зволіло красу і знання зараз, не погодившись чекати пригожої пори, яка можливо ніколи не настане. Періклові Афіни позоставили нам не лише Парфенон, а й, що важливо, Надгробну промову. Комахи, наприклад, обрали іншу стратегію - перш за все шукати ситого, безпечного та благополучного існування, і вони набувають те, до чого прагнуть. Але з людьми все зовсім по-іншому. Вони доводили математичні теореми в оточених містах, розробляли метафізичні докази в тюремних камерах, жартували на ешафотах, сперечалися про нову поему штурмуючи Квебек та стежили за зачіскою під Фермопілами. Це не хизування - це наша сутність... Ми завжди маємо давати відповідь на запитання: "Як можна нам бути настільки легковажними і самолюбними, щоб думати про щось інше крім спасіння наших душ?" Сьогодні, до цього запитання додається ще одне: "Як можна нам бути настільки легковажними і самолюбними, щоб думати про щось інше крім війни?"Навчання у воєнний час#lewisdaily #LearningInWarTime#МиЗУкраїни🇺🇦
Чому Бог сходить у цей окупований ворогом світ фактично потайки, під маскою, і, маючи на меті подолати диявола, засновує тут щось схоже на таємне товариство? Чому не приходить у силі, не виступає відкрито? Чи означає це, що Він не достатньо могутній? Ну, християни й очікують на Його пришестя у силі, просто не знають, коли це станеться. Та про причини цього зволікання можна здогадуватися. Він хоче дати нам нагоду перейти на Його бік добровільно. Навряд чи ми з вами були б дуже високої думки про француза, який тихенько діждався би, доки союзники дійдуть до Німеччини, і тільки тоді оголосив би, що він – на нашому боці. Бог неодмінно прийде. Мені тільки цікаво, чи ті, хто просить Його відкрито і безпосередньо втрутитися у справи нашого світу, цілком усвідомлюють, що трапиться, коли це таки відбудеться. Адже тоді настане кінець світу. Коли на сцену виходить автор, значить, уже по всьому – вистава скінчилася. Гаразд, отже, Бог прийде; та який сенс заявляти про те, що ви – на Його боці, коли матеріяльний усесвіт навколо вже танутиме і розвіюватиметься просто на очах, ніби сон? Натомість же з нечуваним гуркотом поставатиме абсолютно нова дійсність – думка про щось бодай віддалено подібне ніколи не прийшла б вам до голови; то буде щось таке прекрасне для одних і таке огидне для інших, що ні в кого з нас не залишиться тоді жодної можливости вибору. Адже цього разу Бог прийде вже не потай, а відкрито, і те видовище буде настільки приголомшливе, що сповнить кожну істоту або непереборною любов’ю, або непереборним жахом. Обирати, на якому ви боці, буде вже надто пізно. Коли бачиш, що підвестися годі, нічого казати, ніби просто вирішив трохи прилягти. То буде не час для вибору; то буде час, коли ми остаточно з’ясуємо, чий бік насправді обрали, байдуже, усвідомлювали це раніше чи ні. Зараз, сьогодні, цієї миті шанс зробити правильний вибір у нас ще є. Властиво, Бог і бариться, щоб дати нам цей шанс. Та вічно це не триватиме. Ми мусимо визначитися: так або ні.. Просто християнство#lewisdaily#merechristianity
Порівняно з розвитком людини на нашій планеті, поширення християнства серед людей відбувається просто-таки блискавично, бо ж дві тисячі років в історії всесвіту - це майже ніщо. Не забувайте, що всі ми - ще "ранні християни". Усі теперішні огидні й марнотратні поділи між нами, варто сподіватися, - лише дитяча хвороба; у нас усе ще ріжуться зуби. Світ навколо, безперечно, дотримується протилежної думки. Ми помираємо від старости, вважає він. Утім до такого висновку він приходить уже далеко не вперше. Раз по раз йому здавалося, що християнство при смерті: то через гоніння ззовні і занепад ізсередини, то внаслідок поширення магометанства, то через розквіт природничих наук, то через великі антихристиянські революційні рухи. І щоразу його чекало розчарування. Уперше це сталося відразу після страти Христа: розп'ятий Чоловік повернувся до життя - воскрес. У певному сенсі - і я цілком усвідомлюю, якою жахливою несправедливістю це має виглядати в очах наших супротивників, - те воскресіння раз по раз відбувається ще й досі. Люди знай убивають і убивають справу, яку Він розпочав; і щоразу, коли вони вже притоптують землю на її могилі, до них раптом долинає чутка, що вона ще жива й уже об'явилася деінде. Не дивно, що вони нас так ненавидять.Просто християнство#merechristianity#простохристиянство#lewisdaily
Ще інші скажуть, що Дружба є надзвичайно важливою для окремого індивіда, а можливо, й необхідною для виживання. На це знайдеться повно доказів: „Тяжко на світі без дружнього плеча”, „справжній друг рідніший за рідного брата“. Але коли ми так говоримо, то вживаємо слово друг у значенні „союзник“. Загалом же слово друг означає чи має означати набагато більше. Друг, поза сумнівом, покаже себе також як союзник, коли цей союз стане важливим: позичить чи дасть нам у потребі, доглядатиме в недузі, заступиться за нас перед ворогами, зробить усе, що в його силах, для наших вдів і сиріт. Але ці добрі послуги не становлять суті Дружби. Нагода для них – це майже втручання. З одного боку, вони стосуються її, з іншого – ні. Стосуються, бо ви були б нещирим другом, якщо б не допомогли в біді; не стосуються, бо роль доброчинця завжди залишається випадковою, навіть трохи чужою для ролі Друга. Вона є майже обтяжливою. Бо Дружба цілковито позбавлена ознаки, характерної для Прив’язаности, – бути потрібною. Нам прикро, що якийсь дарунок, позика або нічне чергування були необхідними – а зараз, заради Бога, забудьмо про все це і повернімося до речей, які нам справді хочеться робити чи обговорювати. Навіть вдячність не може збагатити цю любов. Стандартна фраза „Нема за що … забудьмо це“ у цьому випадку висловлює наші справжні почуття. Свідченням досконалої Дружби буде не те, що ми допоможемо в скруті (звичайно, що так), але те, що наша допомога нічого не міняє. Це було відволікання, аномалія. Це була жахлива трата часу, якого й так бракує, коли ми разом. Можливо, у нас було тільки кілька годин, щоб поговорити, і, слава Богу, лише двадцять хвилин треба було відвести на справи!Бо ми, звичайно, зовсім не хочемо знати про справи нашого Друга. Дружба, на відміну від Еросу, недопитлива. Ви стаєте комусь Другом, не знаючи або не розпитуючи про його сімейний статус чи як він заробляє собі на життя. Що спільного мають всі ці „другорядні речі, факти“ з реальним запитанням: «Ти бачиш ту саму правду?». У колі справжніх Друзів кожен є просто тим, ким він є: не відповідає ні за що, крім себе. Усім далеко байдуже до чиєїсь сім’ї, професії, класу, доходів, раси чи минулого. Звичайно, врешті-решт ви довідаєтесь про все це. Але мимохідь. Воно виринатиме одне за одним, як приклад для ілюстрації чи аналогії, або як дотеп в анекдоті, але ніколи не заради себе самого. У цьому царственість Дружби. Ми зустрічаємось як суверенні принци незалежних держав, за кордоном, на нейтральній території, вивільнені з наших контекстів. Ця любов ігнорує не лише наші фізичні тіла, але все, що стосується нашої сім’ї, роботи, минулого і зв’язків. Удома, крім того, що ми Пітер або Джейн, маємо ще загальний статус: чоловік або дружина, брат або сестра, начальник, колега або підлеглий. Не серед Друзів. В Еросі будуть нагі тіла; в Дружбі – нагі особистості.Чотири Любові#thefourloves #lewisdaily
Іноді мені пишуть також: «Можливо, те, що ви називаєте моральним законом, – це просто суспільна угода, основи якої вкладають нам у голову, коли ми здобуваємо освіту?». На мою думку, до подібних висновків приводить неправильне розуміння деяких речей. Люди, які ставлять наведене вище запитання, переважно виходять з того, що все засвоєне від батьків чи вчителів – це неодмінно лише людський винахід. Та це, ясна річ, не так. Усі ми вивчали у школі таблицю множення. Дитина, яка виросла сама на безлюдному острові, її, звісно ж, не знатиме. Проте з цього аж ніяк не випливає, що таблиця множення – це суто людська угода, яку люди уклали для себе і яку могли б зробити інакшою, якби тільки захотіли. Я цілком згоден, що правило належної поведінки ми вивчаємо від батьків і вчителів, від друзів і з книжок – так само, як вивчаємо все інше. Проте дещо з того, що ми таким чином засвоюємо, – це, по суті, просто умовна угода, яка могла б виглядати інакше (вчимося, приміром, триматися лівого боку дороги, хоч так само могли б додержуватися правила про правобічний рух), а дещо, як-от математика, – це об’єктивна істина.Просто християнство#lewisdaily#merechristianity
До Сари Нейлан3 квітня 1949 Люба моя Саро, мені дуже шкода, але я, здається, не зможу бути в суботу на твоїй конфірмації. Більшість людей в суботу ввечері мають вільний час, але у мене тут на руках хвора старенька жінка і на вихідні не маю ні хвилини часу. Я намагаюся бути нянею, кочегаром, дворецьким, прибиральником, доглядачем собак та секретарем одночасно. Я сподівався вибратися, якби їй хоча б трохи покращало, а всі інші були в гарному настрої. Однак старенькій набагато гірше звичайного, а всі інші не в гуморі. Доведеться «прийняти вогонь на себе». Якби я все ж приїхав і ми зустрілися, я б, напевно, здався тобі дуже сором'язливим і нудним. (До речі, завжди пам'ятай, що люди похилого віку часто так само соромляться молодих, як молоді - старих. Тому-то тобі часто здається, що старі люди розмовляють з тобою так немудро.) Постараюся зробити, що можу, у листі. Я вважаю, що мушу бути для тебе двома людьми: (1) серйозним, християнським хрещеним та (2) феєю-хресною. Як (2) докладаю єдине (і дуже занудне) чарування, яке мені під силу. Твоя мама знає, як його застосовувати. Думаю, для тебе воно означатиме, що ти зможеш зараз купити собі що-небудь, що захочеш, а решта лежатиме в банку на майбутнє. Як я вже сказав, чарування це доволі занудне, справжній добрий хрещений (іншого типу) начарував би що-небудь цікавіше; але це краще, що зміг надумати старий холостяк, що дуже тебе любить. Що ж до (1), серйозного християнського хрещеного батька, я відчуваю свою цілковиту непридатність - як і ти, напевно, відчуваєш себе не вартою конфірмації та Святого Причастя. Однак, навіть ангел був би не вартий, і всі ми повинні намагатися в міру своїх сил. Так що спробую щось тобі порадити, і ось яка порада дозріла в моїй голові: не очікуй (хочу сказати, не розраховуй і не вимагай) від конфірмації і Першого Причастя якихось особливих почуттів. Може статися, ти й справді їх відчуєш, а може й ні. Але не турбуйся, якщо не відчуєш. Те, що відбувається з тобою, відбувається насправді, відчуваєш ти це чи ні, точно так само як їжа насичує голодного, навіть якщо через нежить він не відчує смаку. Наш Господь, коли зволіє, дає нам потрібні відчуття - і тоді ми маємо Йому дякувати. Якщо ж ні, то добре пояснити собі (і Йому), що Йому видніше. Це, до речі, одне з небагатьох запитань, в якому я, здається, справді щось тямлю. Роками я регулярно причащався і не можу тобі передати, якими ж блідими були мої відчуття і як увага постійно розгублюється в найважливіші миті. Тільки в останні рік-два справи почали налагоджуватися - це доводить те, що дуже важливо робити те, що тобі кажуть. Так, ледве не забув, у мене для тебе ще є порада. Пам'ятай, що є лише три види речей, які слід робити:(1) Те, що ми повинні. (2) Те, що нам доводиться.(3) Те, що нам подобається. Я пишу це тому, що багато людей, мабуть, витрачають час з якихось зовсім інших мотивів, наприклад, читають книги, які їм не подобаються, тому що їх читають інші. Мусимо ми, наприклад, вчити уроки і бути привітними з оточуючими. Доводиться нам одягатися, роздягатися, ходити за покупками і ще все таке. Подобається... але я, звичайно, не знаю, що подобається тобі. Може, ти коли-небудь напишеш і розповіси сама.Звичайно, я завжди молюся про тебе і особливо буду молитися в цю суботу. Молись про мене і ти.Твій люблячий хрещенийК. С. Льюїс#lewisdaily #letterstochildren
Льюїса цінують не за його теологічні навички, а радше за його «теологію мирянина», за його причетність до християнства, його свідчення. Він не просто навчає, він ділиться досвідом християнства, причому намагаючись говорити загальнозрозумілою мовою, не вивищуючись над читачем. Разом з тим, він не принижується, відмовляючись від себе, він подає руку і запрошує нас до роздумів, до вступу в розумне, усвідомлене «просте-непросте» християнство. Для когось він може бути «вхідними дверима» до наступного вивчення теології, християнської освіти, для когось просто доброю втіхою та товариством. Він пише у своїй лекції "Learning in War-Time" (1939): «До того, як відправитись на попередню війну, я очікував, що моє життя у траншеях якимось дивовижним чином складатиметься виключно з війни. Натомість я виявив, що чим ближче ти до лінії фронту, тим менше чуєш розмов про союзницькі війська та перебіг бойових дій... Християни та військові залишаються людьми: уявлення невіруючих про релігійне життя та цивільних про військову службу далекі від реальності. Якщо в якомусь із цих випадків вам вдасться відмовитись від інтелектуальних та естетичних зацікавлень, то ви всього-на-всього підміните кращу культуру гіршою. Насправді, читання не зникає ані в церкві, ані на фронті, просто якщо ви не будете читати хороші книги, їхнє місце займуть погані. Якщо не будете мислити розумно почнете робити це нерозумно. Якщо відмовитесь від естетичних задоволень почнете задовольнятися тілесно».Тож є підстави вважати, що читання Льюїса може бути для вас «одним зі шляхів пізнання Божественної реальності та Божественної краси», а це не перестає бути важливим для християнина і в ці важкі воєнні дні.Читати більше про нові видання перекладів Льюїса можна тут#lewisdaily #словоредактора
TGLIST.COM.UA
