...мене не надто тривожить, що тепер молитва – обов’язок, до того ж нудний. Це принизливо. Досадно. Це жахливе марнування часу – що гірше молишся, то довше. Та ми ще поки в школі. Або ж, як Донн, настроюємо свій інструмент біля дверей. Та навіть тепер (як би то ослабити слова, щоб геть нічого не перебільшити?) бувають, здається, яскраві миті. Найчастіше, мабуть, у наших миттєвих, але добровільних виливах, яких «не просили, не шукали, приходячи дарують Блаженство». Я не надто на них покладаюсь, і якщо б їх було вдесятеро більше, не надто б покладався. Гадаю, молитви, які нам здаються найгіршими, в очах Божих, мабуть, найліпшими. Маю на увазі ті, які найменше підживлюються побожним трепетом, які йдуть найважче. Бо ж вони – майже цілком воля, походять з глибшого рівня, аніж почуття. У почуттях так багато насправді не нашого – такого, що походить, від погоди, від самопочуття та останньої прочитаної книги. Одне здається безсумнівним: не варто гнатися за яскравими моментами. Іноді здається, що Бог розмовляє з нами найбільш інтимно, коли застає нас, так би мовити, зненацька. Наші приготування до Його приходу, інколи дає протилежний ефект. Хіба ж Чарльз Вільямс якось не казав, що «жертовник часто треба збудувати в одному місці, аби вогонь із неба зішов у якомусь іншому»? Листи до Малкольма#lewisdaily#letterstoMalcolm