Ті з нас, хто все своє життя був послідовним читачем книг, нечасто повністю усвідомлюють неймовірні широти нашого буття, якими ми завдячуємо прочитаним авторам. Ми розуміємо це, коли спілкуємося з тим, що цурається чтива. Він може бути чудовою людиною, але світ його тісний, затхлий та блідий. Нам така задуха і тіснота нестерпні. Людина, якій вистачає самої себе, а відтак й менше заслуговує на звання особистості, живе у клітці. Мені мало моїх власних очей, і я прагну дивитися на світ очима багатьох. Мені мало реальності, навіть якщо дивитися на неї очима більшості, я хочу бачити те, що інші відкрили в світі. Навіть очей всього людства недостатньо. Мені жаль, що тварини не можуть писати книг. Мені так би хотілося взнати, наприклад, яким бачать цей світ миші та бджоли...Літературні враження зцілюють рану нашої індивідуальності, не залишаючи нас її переваг. Рану цю можна залікувати долученням до емоцій, що керують масами, але вони не залишають жодних переваг. Ті емоції сполучають наші обособлені "я" в єдине ціле, і ми знову пірнаємо в те, що нижче індивідуальності. Але читаючи велику літературу, я встигаю побути в шкурі тисяч людей і все ж при цьому залишаюсь собою самим. Як нічне небо з грецької поезії, що зорить мільярдами очей, я не перестаю бути собою, зрячим. Тут, як в богослужінні, як в любові, як в моральному волевияві та в пізнанні, я підіймаюсь над собою. І в ту саму мить, я найвищою мірою стаю собою самим. Досвід критики#lewisdaily