Навіщо з удаваною щирістю просити Бога про А, якщо ми всім своїм розумом прагнемо Б? Нам слід викласти перед Ним те, що справді є в нас, а не те, що в нас повинно бути. Навіть близькому другові було б неправильно розповідати про одне, якщо ми насправді думаємо про інше, бо друг швидко збагне, що відбувається. Ти й сам якось зустрівся зі мною у час, коли доля завдала мені страшного удару. Я намагався розмовляти з тобою, наче й не було нічого. Але ти розкусив мене за п'ять хвилин. Тоді я зізнався у всьому. І ти сказав дещо таке, після чого мені було дуже соромно за мою спробу приховати.Можливо, є такі прагнення, що їх ми можемо викласти перед Богом лише у покаянній молитві, а не в прохальній. Та цього ми не дізнаємось, аж поки не висловимо їх... Безсумнівно, про що ми думаємо, про те мусимо й молитися чи то у покаянні, чи у проханні, чи в обидвох потроху: просити про те, чого бажаємо, і каятися, якщо бажаємо надміру.Якщо ми насильно уникатимемо цих бажань, то хіба не страждатиме від цього решта нашої молитви? Коли виллємо душу перед Богом, Він допоможе нам угамувати те, що надміру. Та коли ми намагаємось не думати про певні речі, вони лиш більше тиснуть на нас, відвертаючи нашу увагу. Хтось-то казав: «Немає гучнішого шуму за той, що його ти намагаєшся не помічати»...І напевно, як ті, що не мають звички звертатися до Бога у дрібних проблемах, не звертаються до Нього і у великих, так і ті, що не навчились просити Його про інфантильні речі, неохоче проситимуть Його й про великі. Не зазнаваймося. Гадаю, що то інколи відчуття нашої, а не Божої, величі стримує нас від дрібних молитов.Листи до Малькольма#letterstoMalcolm#lewisdaily