Буду відвертим. Перші сторінок двісті великого американського роману Кормака Маккарті я поривався разів пʼять кинути книгу. Безконечні описи природи, пустелі, гори, трупи, таборування і скальпування, котрі дуже швидко почали томити своєю кривавою рутиною і нестримною поетичністю. По факту ж, дочитував я «меридіан» з привідвислою щелепою. Як і коротку післямову Максима Нестелєєва, який розказує про філософські, теологічні та історичні виміри роману. Коротше, середина 19 століття, американо-мексиканське прикордоння і банда найманців, яка складається переважно з американців і займається убиванням інідіанців за гроші. Маємо Малюка, наймолодшого і умовно найдобрішого в банді, маємо Глентона, її офіційного ватажка, і маємо Суддю, дивного, жорстокого і високоосвіченого неформального лідера угрупування. Маємо апокаліптичну епіку світу в попелищах міст, в якому помер Бог християн, а життя як дар і можливість давно нічого не значить. Маємо війну, як базову, невідʼємну складову людської ідентичності та поступу. Маємо бруд, кров, розкладені тіла, жорстоку природу, нуль емпатії до персонажів і диявола в людських тілесах. Герої валандаються між містами та пустелями, вбивають, палять, ґвалтують, пʼють, вмирають і зачудовано вглядаються в зоряний безмір над головою, шукаючи неіснуючих відповідей на питання насушні. Насильство не потребує причин та мотивів. Ти робиш це, бо можеш робити, бо в якийсь момент це приность тобі задоволення. Світу - байдуже, мораль - міф, жорстокість - норма.Цікаво, що при написанні роману Маккарті верхи і на авто вивчав маршрути банди Глентона (яка існувала в реальності), штудіював іспанську, а ще досліджував виготовлення саморобного пороху. Чи раджу? Так. Це не класичний історичний вестерн, як може здатися з анотоцій, і здужають його не всі. Це хроніка чистого зла, до якого навряд підійдеш із тверезим раціо. Топ.