Після народження Єви в травні 22-го, попри початок повномасштабки, більшість колишніх страхів відступили. Як і усі мої попередні уявлення про відповідальність. Виник один, великий, потужний, всеохопний страх, одні думки про який, або його мимовільна візуалізація, кожен раз змушують всього мене стискатися до зболеної каменюки. Батьки мене зрозуміють. Не уявляю, що може бути гірше за втрату своєї дитини. Фільм Клінта Бентлі досі не відпускає. Повсякчас повертаюся думками до історії лісоруба Роберта Ґрейніра і годин опісля перегляду, в які я не міг заснути. Як давно якийсь фільм так тригерив мене? Не знаю. Років десять нічого подібного не пригадую. Чи ви відчуєте те, що відчув я, коли послухаєте моєї поради глянути його, гарантувати не можу. Початок 20 ст., вражаюче красиво зафіксована через вінтажні японські лінзи американська природа, правічні ліси, через які пролягають все нові залізничні колії, спільнота лісорубів з їхнім аскетичним мандрівним життям і любов головного героя, яка рухає його життям. І вже би час осісти поруч сімʼї, шукати варіантів заробляти тут, але Роберт зривається на ще одну шабашку…Естетика оповіді в дусі Терренса Маліка, саундтреки Брайса Десснера (The National) тільки додають цій історії екзистенційної епічності. Залюбки б читнув першоджерело, Дженіса Джонсона, проте в нас він поки не видавався. Глибоко про втрачений час і самотність. Радий за номінацію на «оскар» в категорії «кращий фільм».