Telegram statistics channel - @brd24_official

🔐🔒🔓Подкаст 78 - У Бердянську система свій-чужий спрацювала на 100%Кладовище кораблів, знищений порт і санчата як форма протесту. У подкасті говоримо про те, що окупація зробила з Бердянськом — і чому місто досі не зламали.🔓 Море як серце БердянськаПрогулянкові судна, рибальство, порт і розваги були основою життя міста. Окупація перетворила Азовське море на закриту й небезпечну зону без економіки та майбутнього.🔓 Кладовище кораблів і знищений бізнесСотні суден, зруйновані підприємства, відібране майно та неможливість навіть порахувати реальні збитки — війна вбила не лише інфраструктуру, а й роки розвитку.🔓 Ностальгія і втрачені традиціїДискотеки на кораблях, дні відкритих дверей у порту, КЮМ, регати — усе це залишилось у спогадах як частина ідентичності Бердянськ.🔓 Середня гора як символ спротивуКатання дітей на санчатах і конфлікт з окупаційними комунальниками показали: місто фізично окуповане, але ментально — ні. Бердянці не приймають «чужі правила».🔓 Незламність міста і віра в поверненняПопри втрати, страх і тиск, місцеві демонструють, що окупанти не контролюють суспільство. Море і місто повернуться — разом із людьми.

ВІД МИТТЯ ПОСУДУ ДО ЗАПАХУ СВІЖОГО ХЛІБА. ЯК СКЛАЛОСЯ ЖИТТЯ БЕРДЯНКИ ОЛІ ПІСЛЯ ВИЇЗДУ З ОКУПАЦІЇ Історія Олі, яка кілька років залишалася в окупованому Бердянську заради своєї бабусі, викликала запитання від наших читачів. Багато хто хвилювався: як склалося її життя далі? Сьогодні ми розповідаємо продовження цієї історії.Після виснажливої евакуації Оля опинилася в Києві, де кілька тижнів жила у знайомих та шукала роботу. Позаду залишилися порожня квартира за 20 хвилин від берега моря, свіжа могила бабусі та віра, що вона колись повернеться до рідного міста. Через три тижні вже інша хороша знайома, яка працювала в одному з закладів Польщі сказала Олі, що в них з’явилося робоче місце посудомийниці. Оля розуміла, що варто починати будувати нове життя, складної роботи дівчина не боялась, та й з чогось треба починати. Життя в новій країні не було схожим на казку. Коли позвонила моя знайома, а між тим колишня однокласниця і запропонувала їхати в Польщу працювати, я навіть не думала чи варто. Бо мені потрібна була робота, я не могла сидіти на шиї в київських знайомих. Звісно, я робила для них все, що було в моїх силах – готувала їсти, прибирала і нянчила дитину, щоб батьки могли  трохи відпочити. Але моїх заощаджень було мало, мені ставало дедалі некомфортно, що ці чудові люди не беруть з мене гроші за їжу, пригощають у закладах. Я мала рухатись далі.  Оля зізнається: так, вона швидко погодилась на нове життя в Польщі, але їхати з України їй було важко. Дівчина планувала прожити життя на Батьківщині. Миття посуду як медитація Отже, невеликий заклад став першим місцем роботи Олі в Польщі. Дівчина зізнається, що після щоденного психологічного тиску в окупованому місті, фізична праця стала для неї своєрідним порятунком. Я просто мила посуд по десять годин на день. Мені було важливо ні про що не думати, не аналізувати, не згадувати перевірки на блокпостах, – каже Оля. – Тоді здавалося, що це стеля моїх можливостей. Я була настільки виснажена емоційно, що просто хотіла бути невидимою.  Проте з часом внутрішня сила, яка допомогла їй вистояти в Бердянську, почала повертатися. Коли в місцевій пекарні звільнилося місце помічниці, Оля вирішила спробувати. Аромат, що змінив все Робота в пекарні виявилася саме тим, чого їй не вистачало. Замість брудних тарілок з’явився запах свіжого тіста та гарячого хліба. Оля каже, що цей аромат нагадував їй про спокійні часи вдома, до війни. Саме тут, серед стелажів із випічкою, вона зустріла Андрія. Андрій – українець, який живе в Польщі вже понад десять років. Він давно побудував тут життя, але ніколи не забував про своє коріння. Коли він вперше почув, як Оля звертається до колеги з тим самим неповторним південним акцентом, він не зміг пройти повз. Я зайшов за багетом, а почув рідну мову, дуже приємний голос. Ми розговорилися, і я зрозумів, що за цією тендітною дівчиною стоїть історія неймовірної стійкості, – згадує Андрій. – Вона розповідала про бабусю і Бердянськ так, ніби це було лише вчора Дім там, де люблять  Для Олі ці стосунки стали можливістю нарешті перестати бути «рятівницею» для інших і дозволити комусь подбати про неї. Андрій став для дівчини провідником у новому житті. А ще з ним Оля нарешті розслабилась і повірила, що в неї є майбутнє. Я маю улюблену роботу, вже добре розумію польську і можу нею говорити – хоч і не так впевнено. В мене з’явилися амбіції розвиватися далі і пройти якесь навчання, аби колись знайти кращу роботу. А ще здорові стосунки. Бабуся завжди радила мені починати жити своє життя і зараз я відчуваю, що живу його для себе. Сумую за нею і не на хвилину не шкодую, що була з нею в окупації – я мала час з нею. Безцінний час. Тепер час для себе.  Окрім бабусі, Оля також сумує за Бердянськом та намагається при першій можливості поїхати до води. І хоча це не Азовське море, Оля знає, що її дім там, де її люблять.

«МОЯ МЕТА – НЕСТИ В МАСИ УКРАЇНСЬКЕ». ІНТЕРВ’Ю З БЕРДЯНСЬКОЮ ПИСЬМЕННИЦЕЮ ВІТАЛІНОЮ ШЕВЧЕНКОНа рахунку письменниці вісім виданих книжок і десятки неопублікованих віршів. Що дає авторці її ремесло, яка головна мета творів і про що останній з них читайте в інтерв’ю «Бердянськ 24».Важкі часи змінюють все, книжки такожФілологиня, вчителька. До 2022 року Віталіна працювала заступницею директора однієї з бердянських шкіл. Також дівчина проводила мовні курси для дорослих, щоб популяризувати українську, навчити бердянців говорити правильно та красиво. А у вільний час героїня писала книжки.Письменництво захоплювало Віталіну з дитинства. Згадує, що у 25 років відвідала одну з зустрічей бердянського об’єднання письменників. Там авторку назвали «готовою письменницею» та порадили звернутися до видавництва. Тож з 2019 року побачила світ перша книга Віталіни – збірка дитячих віршів. Загалом на рахунку бердянки вісім книжок, половина з яких поезія.Життя «до» було сповнене творчістю та планами, Віталіна перемагала в літературних конкурсах і публікувалась у кількох виданнях. Але повномасштабне вторгнення та окупація Бердянська все змінили. Тривалий час письменниця не могла писати взагалі, а коли взялася за олівець, то її творчість помітно змінилася.«Стала більш глибокою, в дечому більш трагічною, більш важкою.  Мабуть те, що на душі, те і виливаються в рядки на папір. Тому, звичайно, змінилася. Якоїсь безтурботності, легкості стало трішки менше. Хоча я стараюся, щоб вони не зникали зовсім із моєї літературної діяльності», – поділилася Віталіна.  Прагне спонукати людей на добрі вчинкиВіталіна зазначила, що не прагне аби її читали мільйони. Але для неї дуже важливо залучати людей обирати українську літературу.«Мета – просто розповідати світові про себе, показувати себе. Видавати якісну українську літературу, щоб більше читали українського контенту, зокрема друкованого. Тому, мабуть, у цьому є моя мета – нести в маси українське, автентичне наше рідне слово,  закликати до чогось величного, доброго, світлого. Привчати молоде покоління до моральних цінностей. Я пишу дитячу літературу, в кожній книзі закликаю до якихось моральних чеснот, в кожному творі завжди є висновки, які б спонукали людей робити добро», – наголосила бердянка. Книжки як порятунокАвторка каже, що письменництво для неї не лише хобі, це порятунок від реальності, це психотерапія.«Писати люблю, письменництво – це моя своєрідна психотерапія, розвантаження, перемикання на якісь більш оптимістичні події.  Якщо у моєму житті трапляється щось трішки сумне та депресивне, то я намагаюсь писати. Це мене дуже рятує. Пишу про все. Починаючи від природи, пишу про рідний дім, про людей, про дітей, про наше Азовське море. Дуже люблю згадувати море, я взагалі люблю море», – зазначила бердянка. Віталіна поділилася, що дуже сумує за рідним краєм.«Наше місто дуже колоритне та прекрасне. Про улюблені місця годі й говорити: звісно ж наше рідне море і зараз, коли маю змогу – завжди прогуляюсь біля води. Тут – могутній Дніпро трохи нагадує море, і хоч трохи додає відчуття «рідного» Але досі себе я не відчуваю повністю вдома ніде. У серці – єдиний дім, єдина рідна сторона – Запорізький край», – зазначила бердянка. Авторка поділилася, що ще багато дитячих віршів неопубліковані. Нещодавно Віталіна вперше стала мамою. Вона припускає, що це може спонукати її до нових дитячих книжок.«неОстанній день»22 серпня в Києві бердянка презентувала свою нову книгу – роман-денник «неОстанній день». Вона розповіла, про що ця проза.«Книга про жінку, про її долю, про важке сьогодення, але і про нові відкриття, нові надбання, нові знайомства, нові надії, нові сподівання. Саме ця книга уособлює певну незламність. І головний меседж – не втрачати віру у світле майбутнє. Воно обов’язково буде», – наголосила Віталіна. Книги немає в офлайн магазинах. Придбати її можна написавши Віталіні в соцмережах або на сайті видавництва «Час змін». Ціна примірника 350 гривень.

В БЕРДЯНСЬКУ ЗГНИЛО ПОНАД 20 СУЧАСНИХ РИБАЦЬКИХ СУДЕНЗа чотири роки окупації рибацький причал перетворився на цвинтар кораблівНа причалі в мікрорайоні Ліски буквально згнили близько двадцяти пришвартованих кораблів. До великої війни на першій дамбі ночували рибацькі та зимували прогулянкові суда. За чотири роки вони перетворилися на іржавий мотлох, деякі з кораблів затопило і тепер палубами плавають риби. Дані «Бердянськ 24» про «кладовище кораблів» підтвердило відео, опубліковане в інтернет-мережі.Переважна більшість суден належала РКП Маяк і ТОВ Пчерк під керівництвом місцевого підприємця Володимира Череповського. З власних джерел «Бердянськ 24» дізнався, що останній навмисно заблокував кораблі РКП Маяк, що унеможливило їх подальший рух. Це ситуація та закрите через війну море призвело до «смерті» всіх суден на причалі.Нагадаємо, що навесні 2025 року Володимира Череповського засудили до 5 років ув’язнення за браконьєрство та колабораційну діяльність. Бердянець пішов на співпрацю з окупаційною владою та продовжив вести риболовецький бізнес.

В ОКУПОВАНОМУ БЕРДЯНСЬКУ З 2026 РОКУ ЗНОВУ ВИМАГАЮТЬ ОБОВ’ЯЗКОВИЙ ТЕХОГЛЯД ДЛЯ ЧАСТИНИ ТРАНСПОРТУОкупаційна влада заявила про завершення дії «пільгового» порядку та повернення обов’язкового техогляду для низки транспортних засобівЗ 1 січня 2026 року на тимчасово окупованих територіях Запорізької області, зокрема в Бердянськ, окупаційні структури заявили про припинення дії так званого тимчасового порядку, який дозволяв більшості автомобілів не проходити технічний огляд. Про це «Бердянськ 24» дізнався з повідомлення окупаційної «державтоінспекції».Згідно з оприлюдненою інформацією, обов’язковий регулярний техогляд тепер вимагають для таких категорій транспорту: • автобусів, таксі та транспортних засобів для перевезення пасажирів з кількістю місць понад 8 – кожні шість місяців; • вантажівок із дозволеною масою понад 3,5 тонни, спеціальної техніки та причепів — щороку; • легкових автомобілів, які використовуються для навчання водінню – щороку.Окрім цього, діагностичну карту, за заявами окупантів, вимагатимуть для будь-якого транспортного засобу віком понад чотири роки під час його реєстрації в так званих МРЕО.За відсутність чинної діагностичної карти окупаційна адміністрація погрожує адміністративною відповідальністю. Зокрема, йдеться про штраф у розмірі 2 тисяч рублів для водія та до 50 тисяч рублів для юридичних осіб або підприємців, які експлуатують транспорт.Також повідомляється, що на території Запорізької області діють «акредитовані» пункти техогляду, зокрема два – в Бердянську та два – в Мелітополі.

БЕРДЯНСЬКА ТА МЕЛІТОПОЛЬСЬКА ОКРУЖНІ ПРОКУРАТУРИ ПОВІДОМИЛИ ПРО ПІДОЗРУ ТРЬОМ ПОСАДОВЦЯМ У РОЗКРАДАННІ БЮДЖЕТНИХ КОШТІВЗагальна сума розкрадання поняд один мільйон гривеньЯк стало відомо “Бердянськ 24” з повідомлення Запорізької обласної прокуратури, серед підозрюваних: • директор підприємства, будучи службовою особою, шляхом видачі завідомо неправдивих офіційних документів, заволодів коштами місцевого бюджету при виконанні договору з постачання теплової енергії до комунальної установи, чим заподіяв шкоду місцевому бюджету на понад 570 тис. грн; • колишній начальник відділу освіти Мелітопольської РДА, який уклав додаткові угоди на постачання меншого об’єму природного газу за завищеною ціною, спричинивши збитки місцевому бюджету на понад 370 тис. грн; • бухгалтер одного із закладів освіти, який розтратив понад 165 тис. грн бюджетних коштів, формуючи та подаючи до системи дистанційного обслуговування реєстри бюджетних фінансових зобов’язань і платіжні доручення з необґрунтовано завищеними сумами виплат заробітної плати та відпускних. Зазначені документи жінка засвідчувала електронними підписами, а саме: власним і керівника закладу освіти, та печаткою установи.Усі зазначені факти підтверджені матеріалами кримінальних проваджень, які розслідуються за статтями 191 (привласнення, розтрата майна або заволодіння ним шляхом зловживання службовим становищем), 364 (зловживання владою або службовим становищем) та 366 (службове підроблення) Кримінального кодексу України.Досудове розслідування здійснюють слідчі підрозділи ГУНП в Запорізькій області.Примітка: відповідно до ст. 62 Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину, доки її вину не буде доведено у встановленому законом порядку та підтверджено обвинувальним вироком суду.

БЕРДЯНСЬКИХ ПІДЛІТКІВ ВИВЕЗЛИ ДО РФ ДЛЯ УЧАСТІ У МІЛІТАРИЗОВАНОМУ ТАБОРІОкупаційна влада залучає дітей з тимчасово окупованого Бердянська до оборонно-спортивних таборів у росіїПідлітки з тимчасово окупованих територій Запорізької області, зокрема з Бердянська, взяли участь у так званій зимовій зміні оборонно-спортивного табору «Авангард» під назвою «Гордість нації», який діяв на території російської федерації. Дітей вивезли під час новорічних канікул, про це «Бердянськ 24» дізнався з повідомлення БМВА.За наявною інформацією, програма табору передбачала військово-спортивні ігри, заняття з вогневої та тактичної підготовки. Паралельно з цим підліткам нав’язували елементи російської ідеології під виглядом «освітньої орієнтації» та «вивчення історії».У БМВА наголошують, що такі заходи є частиною системної політики рф щодо мілітаризації та ідеологічної обробки українських дітей з тимчасово окупованих територій. Через подібні табори, за даними адміністрації, проходять сотні неповнолітніх.Вивезення дітей за межі України, їхня ідеологічна індоктринація та залучення до військових практик є порушенням міжнародного гуманітарного права та розцінюється як злочин проти українських дітей.

Якщо ви досі в окупації — ви можете врятуватися!Уже 11 років Save Ukraine допомагає українським сім’ям, дітям і молоді виїхати з небезпечних територій, де щодня ризик втратити все. Ми знаємо, як важко зробити цей крок — страх, невідомість, відсутність підтримки. Але ми поряд, щоб пройти цей шлях разом.🛻 Ми допомагаємо виїхати безпечно:• 👨‍👩‍👧 сім’ям із дітьми• 👩‍🎓 молодим людям• 👶 дітям, які залишилися без батьківської опіки✅ Усе безкоштовно: • транспорт із небезпечних територій • тимчасове житло • допомога з документами • супровід і підтримка на новому місці👩‍⚕️ Після евакуації ми не залишаємо вас наодинці:• медична допомога та психологічна підтримка• консультації щодо соціальних виплат і оформлення документів• реабілітаційні програми для дітей і дорослих• проживання у Центрах Save Ukraine💛 Безпека, турбота й людяність — наш головний пріоритет. Ми вже допомогли тисячам українських родин почати нове життя в безпеці. І можемо допомогти вам.📞 0 800 33 31 29 — гаряча лінія Save Ukraine (дзвінки безкоштовні) 📲 @SaveUkraineOfficial — офіційний Telegram-канал📩 Якщо ви знаєте когось, хто досі в окупації — передайте цей номер. Іноді один дзвінок може врятувати життя.

ПЕЛІНГАС, «БУНТІВНЕ» ОЛІВ’Є ТА ЦУКЕРКА В КУТІ. ЯК БЕРДЯНЦІ ШУКАЛИ СМАК ДОМУ НА ЗИМОВІ СВЯТАХтось експериментує з новими рецептами, але більшість повертається до того, що пахне дитинством і Азовським морем. Ми зібрали історії про те, чим пригощалися наші люди цього рокуРиба як паспортДля багатьох святковий стіл без риби – це незалік на приналежність до міста.Якщо на столі немає пелінгаса, бичків або камбали – я не відчуваю себе бердянкою, – зізнається одна з опитаних. Цю традицію в її родині заклали ще прабабуся з прадідусем. Риба мала бути в будь-якому вигляді: смажена, запечена чи в салатах.Що ти за бердянець такий, в якого немає риби? – жартував дідусь. Сьогодні ця традиція – спосіб відчути зв’язок із родом, хоча Азовське море зараз доступне лише у спогадах.Олів’є – бунт проти «совка» та смак пам’ятіПопулярний салат для наших земляків виявився не пережитком минулого, а машиною часу. Навіть ті, хто роками не вживає майонез, цьогоріч зробили виняток заради «тієї самої» страви.Особливо зворушує історія про «бунтівну» бабусю:Сусіди клали ковбасу, а моя бабуся – індичку. Вона взагалі мала бунтівний характер, тому часто міняла рецепт під себе. Для мене це не про «совок», а про пам’ять. Коли я готую це олів’є, я ніби знову на кухні з нею. Кутя як базаРіздвяна основа для багатьох лишається незмінною, хоча й тут є місце для еволюції. Хтось перейшов із родинної рисової куті на пшеничну, але зберіг головну деталь, ту саму шоколадну цукерку зверху, як робили вдома. Це маленьке «баловство», яке робить стіл справді бердянським.Проте за цими розмовами про рецепти стоїть інша, болюча реальність. Чимало бердянців цьогоріч не накривали столів. Хтось замість вечері збирався на службу, хтось переганяв автівку на передову, а хтось просто не зміг знайти в собі сил на святкову атмосферу, поки рідне місто в окупації.

«ДОСІ НЕ ВІДЧУВАЮ, ЩО Я ВДОМА». ІНТЕРВ’Ю З ЗАСНОВНИЦЕЮ ГРОМАДСЬКОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ «ПОЛІГОН 56 БЕРДЯНСЬК» ОЛЕНОЮ ДОБИЧЕЮДвічі переселенка, дружина військового, який повернувся з російського полону, помічниця ветерана Олена Добича знає, як війна руйнує життя. Жінка допомагає родинам військовополонених і зниклих безвісти знайти своїх рідних і підтримує їх на цьому шляху. Більше про роботу «Полігон 56 Бердянськ» та історію Олени читайте в інтерв’ю «Бердянськ 24».Бердянськ став рідним містомОлена разом з дітьми переїхала до Бердянська з Донецька у 2014 році. Тут вона знайшла роботу – працювала менеджером з логістики на «Агринолі», вийшла заміж і знову відчула себе вдома.«З 2014 року для мене Бердянськ став рідним містом, яке прийняло мене разом з дітками. Було дуже важко покинути рідну домівку. Але з часом я звикла до Бердянська, до моря. Бердянськ – це наше море, вже наше. Дуже за ним скучаю та навіть Одеса для мене не Бердянськ», – поділилася жінка. З 2020 року чоловік Олени служив у 56 окремій мотопіхотній бригаді Маріуполя. Їх полігон знаходився в Новопетрівці біля Бердянська. Коли почалося повномасштабне вторгнення чоловік боронив Маріуполь.«Ми бачили те жахіття, яке у них. Багато питань не могли задавати,  бо розуміли, що всі рації, телефони прослуховуються. Єдине, ми допомагали своїм хлопцям і передавали інформацію про те, що відбувається у нас у Бердянську. Як заходили кораблі, танки. Тобто ми були їхніми агентами, очима та вухами, передавали інформацію», – згадала Олена. Полон чоловіка та півтора роки без звістокВ березні 2022 року бердянка втратила зв’язок з чоловіком. Тривалий час бердянець вважався зниклим безвісти.«На жаль, з 26 березня ніхто не виходив на зв’язок. Всі дружини об’єдналися та тримали між собою зв’язок. Ми не знали чи живі наші хлопці, чи ні. Ми переглядали всі канали, всі інформаційні ресурси, де могла б бути хоч якась інформація. Потім ми знайшли фото, відео одного з наших побратимів і так дізналися, що наші хлопці вже у полоні. На жаль, мій чоловік до травня, якщо не помиляюсь, не виходив на зв’язок, а в травні йому дали один дзвінок. Він повідомив, що у полоні в Оленівці. Чоловік сказав «Виїжджай, чому ти вдома?», – розповіла бердянка. Відтоді Олена не отримувала звісток від чоловіка, нічого не знала про його стан і місцеперебування. Особливо жінка турбувалася після теракту в Оленівці, адже жодного підтвердження, що коханий вижив не було.«Я не знала де його шукати, але шукала скрізь, де тільки можна. Я і з хлопцями спілкувалася, і робила запити. Але в серпні 2023 року зі мною нарешті зв’язався Міжнародний комітет Червоного Хреста і сказали, що мій чоловік підтверджений національним інформаційним бюро росії, що він утримується в рф. Але де саме мені ніхто не повідомив. Його і ще декілька хлопців вивезли в росію, але в різні колонії. На жаль, не було тих, хто саме з ним був. Його обміняли 3 січня 2024 року, одразу після Нового року», – розповіла бердянка. З полону бердянець повернувся з травмами та каліцтвами, отримав другу групу інвалідності. Через два роки його реабілітація досі триває, як і адаптація до цивільного життя.«Єдине, що допомагає, це спілкування або з родиною, або зі своїми побратимами. Це все, що він бажає. Йому дуже важко відновитися, він досі не відновився», – наголосила дружина захисника. ПРОДОВЖЕННЯ ЧИТАЙТЕ В КОМЕНТАРЯХ ⬇️