BRD24 - Бердянськ 24

60 ТИСЯЧ РУБЛІВ ЗА ВОДУ НА МІСЯЦЬ. В БЕРДЯНСЬКУ КОМУНАЛЬНИКИ ШАНТАЖУЮТЬ ЛЮДЕЙ ЗАВИЩЕНИМ ТАРИФОММістян примушують терміново укласти нові договори та перевірити лічильникиОкупаційна влада висунула жителям Бердянська чергову умову – укласти нові договори на водопостачання та повірити лічильники. Для цього господар житла має прийти до водоканалу та надати зокрема документи про право власності та російський паспорт. Це треба зробити протягом 60 днів після отримання сповіщення, які окупанти вже почали розсилати містянам. Про це «Бердянськ 24» дізнався з власних джерел.Якщо протягом двох місяців не встановити лічильник, окупаційний водоканал погрожує стягувати плату за окремим тарифом, де куб води вартує 63 рублі. За підрахунками окупаційного комунального підприємства, без оновлених договорів бердянці будуть сплачувати 61,5 тисячу рублів на місяць.Окупанти хочуть оновити договори та провести повірку лічильників, адже і те, і інше у бердянців уже є. Нерухомість, власники якої покинули окупацію, може залишитись без водопостачання, бо оновити договір може лише господар. Також це дозволить остаточно з’ясувати яке житло можна записати до безгоспу.Водночас тих бердянців, які не зможуть укласти нові договори та провести повірку лічильників в оголошений термін, такі умови загонять у борги, адже оголошена сума є непідйомною для більшості містян. Якщо окупаційна влада запровадить ці правила, то суттєво зекономить воду, яка в місті буквально закінчилась. Адже за великі борги водопостачання, ймовірно, будуть відключати.

РОБОТА В КИТАЇ, ОКУПАЦІЯ ТА КНИЖКА, НАТХНЕННА БАБУСЕЮ: ШЛЯХ БЕРДЯНКИ КАРИНИ АРТУХЕВИЧЗараз Карина живе в Німеччині, викладає англійську та пише філософські басніКитайська мріяДо 2020 року життя Карини нагадувало ідеальну картинку: робота викладачкою англійської в школах Шанхая та Шенженя, подорожі Азією та стабільна кар’єра. На китайський Новий рік вона поїхала додому на два тижні. Тоді світ вперше почув слово «пандемія», а Бердянськ був мирним українським містом. ЇЇ канікули затягнулися на роки, бо Китай закрився на карантин. Дівчина весь цей час мала залишатися в рідному Бердянську. Через два роки почалась повномасштабна війна, окупація і особисте горе – померла її бабуся. Тепер замість успішної викладацької роботи, Карині доводилось жити в окупації. Дівчина згадує, що до кінця березня взагалі не виходила з дома через страх і відсутність відчуття безпеки. Пізніше, вона зустріла хлопця з Маріуполя, з яким вони шукали можливість виїхати з окупації.«Окрім цього я допомагала цьому хлопцю шукати ліки для його бабусі. Вже через кілька днів він знайшов ліки в одній із церков та виїхав з окупації. Одразу виїхала і я, бо залишатися там далі було неможливо», – згадує Карина. Літературний стартАдаптація в Німеччині почалася з чергової травми. На початку вересня Карина невдало впала і зламала стопу – шість кісток одночасно. Пів року нерухомості стали вирішальними. Поки нога заживала, вона почала писати. Не маючи змоги викладати англійську офлайн через бюрократію, Карина спрямувала всю енергію в тексти.Її перша книга «Басня про троянду», народилася з дивного випадку: фіолетова троянда у вазі стояла і не в’яла місяць. Карина побачила в цьому знак від померлої бабусі. «Це басня про реінкарнацію, про те, що смерть – це лише зміна форми. Мені бабуся досі сниться як жива. Психіатр каже, що це такий механізм адаптації, і мені він допомагає не сумувати, а відчувати, що вона поруч», – ділиться авторка. Карина сама створювала ілюстрації до книги за допомогою штучного інтелекту. Це виявилося складним завданням: ШІ відмовлявся малювати птахів або потрібну атмосферу, тому вона витратила місяці на те, щоб навчити програму бачити світ її очима.Зараз Карина працює вже над третьою книгою. Її друга робота – сатирична проза про німецький менталітет. Надихнувшись надмірною ввічливістю місцевих, яка часто приховує реальні думки, вона придумала історію про магічний брецель.«Там є чарівна сіль: хто з’їсть цей брецель, той не може брехати. У Німеччині люди часто прибрехують, щоб бути ввічливими. І от коли герої нарешті з’їли цей хліб і сказали правду – вони вперше посварилися. Але це була чесна сварка, після якої починається справжнє життя», – каже Карина. Дівчина пише книги англійською мовою і видає на Амазоні. Їх можна замовити в Україну на сайті лише через посередника.Мрії про поверненняСьогодні Карина Артухевич викладає англійську онлайн, здебільшого для українських айтівців та студентів. Вона вчить німецьку, звикає до місцевого ритму, але серце залишається розірваним між минулим у Шанхаї та майбутнім деокупованим Бердянськом.«Я повертаюся додому щоночі у снах. Якщо Бердянськ звільнять, я обов’язково туди поїду. Поки я тут, я пишу. Це мої ліки, мій антидепресант і мій спосіб розповісти світу про те, через що ми пройшли».

ВИСТРЕЛИВ У ЛІСНИЧОГО ПІД ЧАС НЕЗАКОННОГО ПОЛЮВАННЯ. БЕРДЯНЦЯ ЗАСУДИЛИ НА ЧОТИРИ РОКИРазом з ним за ґрати відправився товариш по мисливствуЗа матеріалами слідства, вночі 4 жовтня минулого року бердянець разом зі знайомим вирішили піти на полювання. Він узяв з собою заряджену рушницю з тепловізійним прицілом. Чоловіки зустрілись у селі Долинівка на Львівщині, а полювати планували на території ландшафтного заказника «Гаї», що входить до складу природно-заповідного фонду України. Обидва знали, що на час воєнного стану мисливство заборонене, дозволу на полювання та зброю чоловіки не мали.Під час нічного полювання бердянець вистрелив, як він гадав, у дику тварину, але потрапив у автомобіль лісничого. Останній якраз патрулював територію разом з єгерем. Після пострілу «мисливці» спробували втекти та сховати зброю. Про це «Бердянськ 24» дізнався з судового вироку.Обох чоловіків затримали, проти них порушили кримінальну справу за кількома статтями. Бердянець визнав свою провину. За рішенням Сколівського районного  суду Львівської області на нього чекає чотири роки позбавлення волі, а його знайомого три з половиною. Також обидва чоловіки мають компенсувати державі 3 565 гривень за проведення експертизи зброї.

«ЗА НАШІ БЕРЕГИ ВАРТО БОРОТИСЯ». ІСТОРІЯ БЕРДЯНСЬКОГО ПАРАМЕДИКА Антон щодня рятує побратимів на запорізькому напрямку. Він мріє вибороти своє місто, а разом з ним і ріднихНа Запорізькому напрямку зараз пахне зимовим степом, порохом та залишками надії. Для Антона цей запах став професійною буденністю. Колишній медик із Бердянська, тепер він – парамедик, чиє життя вимірюється кількістю накладених турнікетів. Чоловік постійно евакуює побратимів, під обстрілами намагається довести їх до безпечного місця поки бореться за їхнє життя. Він рятує не просто військових, він рятує своїх друзів. Найважче для Антона – це хвилини тиші між виїздами. Саме тоді він намагається відчути зв’язок із Бердянськом. Там залишилося все його життя, розділене на «до» та «після». Сестра Антона прийняла важке рішення не виїжджати. Вона залишилася в окупованому місті, щоб доглядати за старенькою мамою з інвалідністю.«Мама не витримала б дороги, а сестра не змогла б її залишити. Це той вибір, про який ми не говоримо вголос, але він фонить у кожному нашому дзвінку, – каже Антон. – Сестра там – справжній герой. Шукати ліки, доглядати, терпіти присутність ворогів на наших вулицях і при цьому казати мені у слухавку: Антоне, у нас усе добре, ми чекаємо. Це мій тил, який я маю захистити». Антон не любить розмов про «незламність». Він каже прямо: на фронті всі втомлені, всі задовбалися від постійної напруги та втрат. Парамедики – це не кіногерої, а звичайні люди, які теж хочуть спати, відчувати тепло і не бачити крові.«Ми не сталеві, ми звичайні люди, які просто роблять свою роботу, бо іншого варіанту немає. Моя мотивація дуже проста: кожен врятований мною боєць – це ще одна людина, яка допоможе звільнити мій дім. Кожен накладений турнікет – це мій особистий крок до Бердянська. Я не воюю за абстрактні речі, я воюю за можливість просто зайти у свою квартиру і побачити маму з сестрою в безпеці», – ділиться Антон. У Антона є мрія, яка допомагає йому не вигоріти остаточно. Вона дуже проста і зовсім не військова. Він мріє про життя після війни6 про сім’ю та маленький будиночок біля моря. «Я хочу завести родину. Хочу, щоб у мене були діти, які не знатимуть, як звучить приліт. Хочу мати будинок, де вранці чути тільки шум прибою і крики чайок, а не повітряну тривогу. Після всього цього шуму, вибухів та крові, хочеться простого людського спокою –  ділиться Антон. – Я вже навіть бачу цей будиночок: з невеликим садом, який ми з майбутньою дружиною будемо разом поливати. Це те, заради чого я прокидаюся і живу». Зараз між Антоном та його мрією – лінія фронту, мінні поля та окуповане місто. Але він знає, що обов’язково повернеться. Не як герой, а як син і брат, який нарешті вдома.

МОЄМУ ОНУКОВІ ТРИ РОКИ. І Я ЖОДНОГО РАЗУ ЙОГО НЕ БАЧИЛА – ІСТОРІЯ БЕРДЯНКИВійна розірвала не лише міста й маршрути. Вона розірвала родини, зламала звичні зв’язки між поколіннями й поставила між близькими тисячі кілометрів, блокпости та страх. У когось вона забрала дім, у когось - звичне життя. А в когось - можливість побачити й обійняти власного онука. Своєю історією поділилась бердянка Тетяна.Всі імена наших героїв змінено задля їхньої безпеки.Моєму онукові три роки.Я знаю, як він сміється.Знаю, яка в нього улюблена машинка і з якою іграшкою він засинає.Знаю, як смішно він плутає слова і вигадує свої.Але все це я знаю з телефону.Бо я ще жодного разу його не бачила.Не тому, що не хочу.А тому, що не можу. Так починає свою історію пані Тетяна.Усі 67 років свого життя вона прожила в Бердянську. Коли місто окупували і дорослі діти заговорили про виїзд, жінка вирішила залишитися. Не через страх дороги чи впертість – а щоб зберегти для дітей їхні домівки.Я сказала їм: їдьте, а я тут за всім пригляну. Щоб не хвилювалися.Хто ж знав, що це буде так надовго… Донька пані Тетяни згодом влаштувалася на роботу за кордоном, поступово облаштовує своє життя, свою сім’ю ще не створила.А син із дружиною зупинилися в Запоріжжі.Три роки тому у них народився син – Матвій. Перший і довгоочікуваний онук пані Тетяни.Ми спілкуємось регулярно. Вони надсилають фото і відео: його перші кроки, перші слова. Він махає мені рукою і кричить: «Бабуся!»А я ловлю себе на думці, що для нього бабуся – це просто картинка в телефоні. І все. Інколи жінка не стримується і купує онукові іграшки. Побачить щось у магазині – і зупиняється.Думаю: Матвійчику б це сподобалося.Я складаю все в окрему коробку. Вона вже майже повна.Я не знаю, коли зможу її віддати. Але мені важливо, щоб вона була.Бо раптом… раптом станеться диво.  Тетяну вже давно не тримають ні стіни, ні майно. Вона каже, що морально готова все це залишити. Але за роки окупації сильно погіршився стан здоров’я: перепади тиску, слабкість.Я боюся, що не витримаю дороги.Або що мене зупинять на якомусь пункті – і тоді синові доведеться втручатися, допомагати. А з його діяльністю я не маю права його підставляти.За себе боюся. Але за нього – ще більше. Попри всі переживання пані Тетяна не скаржиться. Каже, що навчилася з цим жити.Але щодня молиться лише про одне.Я хочу побачити своїх дітей.І обійняти Матвійчика.Сказати йому: «Ось бачиш – бабуся справжня». Це історія не лише про одну родину.Це історія про покоління, які війна змусила чекати одне на одного через екрани.Про любов, яку не можна поставити на паузу.І про мрію, що здається такою простою – знову мати змогу обійняти тих, кого любиш.

БЕЗ СВІТЛА ТА ВОДИ. В ОКУПОВАНОМУ БЕРДЯНСЬКУ ТРИВАЄ КОМУНАЛЬНИЙ КОЛАПСПодекуди зупинили ліфти18 лютого в місті не було зовнішнього освітлення. Окупаційна влада пояснила, що в електричних мережах низька напруга, а значна частина міста знеструмлена. Тож для економії електроенергії вуличні ліхтарі вирішили просто відключити. Про це «Бердянськ 24» дізнався з пропагандистських медіа.Водночас через відключення світла на насосних станціях, вчора у Бердянську обмежили водопостачання. 19 січня повідомили про аварійну зупинку водоводу «Приплив» . Через це без води весь мікрорайон Військове містечко, люди почали зливати її з батарей. Комунальники закликають не робити цього, бо котельня може зупинити роботу.По всій окупованій частині Запорізької області відключили ліфти. Підйомники в багатоповерхівках зупинили так само через перебої у роботі систем електропостачання.Ситуація настільки критична, що місцеві молодіжні організації долучають до допомоги літнім людям з закупкою продуктів і ліків. Адже коли відновиться повноцінне життя міста достеменно невідомо. Жодних термінів і гарантій окупаційна влада та комунальники не дають.

🔐🔒🔓Подкаст 78 - У Бердянську система свій-чужий спрацювала на 100%Кладовище кораблів, знищений порт і санчата як форма протесту. У подкасті говоримо про те, що окупація зробила з Бердянськом — і чому місто досі не зламали.🔓 Море як серце БердянськаПрогулянкові судна, рибальство, порт і розваги були основою життя міста. Окупація перетворила Азовське море на закриту й небезпечну зону без економіки та майбутнього.🔓 Кладовище кораблів і знищений бізнесСотні суден, зруйновані підприємства, відібране майно та неможливість навіть порахувати реальні збитки — війна вбила не лише інфраструктуру, а й роки розвитку.🔓 Ностальгія і втрачені традиціїДискотеки на кораблях, дні відкритих дверей у порту, КЮМ, регати — усе це залишилось у спогадах як частина ідентичності Бердянськ.🔓 Середня гора як символ спротивуКатання дітей на санчатах і конфлікт з окупаційними комунальниками показали: місто фізично окуповане, але ментально — ні. Бердянці не приймають «чужі правила».🔓 Незламність міста і віра в поверненняПопри втрати, страх і тиск, місцеві демонструють, що окупанти не контролюють суспільство. Море і місто повернуться — разом із людьми.

ВІД МИТТЯ ПОСУДУ ДО ЗАПАХУ СВІЖОГО ХЛІБА. ЯК СКЛАЛОСЯ ЖИТТЯ БЕРДЯНКИ ОЛІ ПІСЛЯ ВИЇЗДУ З ОКУПАЦІЇ Історія Олі, яка кілька років залишалася в окупованому Бердянську заради своєї бабусі, викликала запитання від наших читачів. Багато хто хвилювався: як склалося її життя далі? Сьогодні ми розповідаємо продовження цієї історії.Після виснажливої евакуації Оля опинилася в Києві, де кілька тижнів жила у знайомих та шукала роботу. Позаду залишилися порожня квартира за 20 хвилин від берега моря, свіжа могила бабусі та віра, що вона колись повернеться до рідного міста. Через три тижні вже інша хороша знайома, яка працювала в одному з закладів Польщі сказала Олі, що в них з’явилося робоче місце посудомийниці. Оля розуміла, що варто починати будувати нове життя, складної роботи дівчина не боялась, та й з чогось треба починати. Життя в новій країні не було схожим на казку. Коли позвонила моя знайома, а між тим колишня однокласниця і запропонувала їхати в Польщу працювати, я навіть не думала чи варто. Бо мені потрібна була робота, я не могла сидіти на шиї в київських знайомих. Звісно, я робила для них все, що було в моїх силах – готувала їсти, прибирала і нянчила дитину, щоб батьки могли  трохи відпочити. Але моїх заощаджень було мало, мені ставало дедалі некомфортно, що ці чудові люди не беруть з мене гроші за їжу, пригощають у закладах. Я мала рухатись далі.  Оля зізнається: так, вона швидко погодилась на нове життя в Польщі, але їхати з України їй було важко. Дівчина планувала прожити життя на Батьківщині. Миття посуду як медитація Отже, невеликий заклад став першим місцем роботи Олі в Польщі. Дівчина зізнається, що після щоденного психологічного тиску в окупованому місті, фізична праця стала для неї своєрідним порятунком. Я просто мила посуд по десять годин на день. Мені було важливо ні про що не думати, не аналізувати, не згадувати перевірки на блокпостах, – каже Оля. – Тоді здавалося, що це стеля моїх можливостей. Я була настільки виснажена емоційно, що просто хотіла бути невидимою.  Проте з часом внутрішня сила, яка допомогла їй вистояти в Бердянську, почала повертатися. Коли в місцевій пекарні звільнилося місце помічниці, Оля вирішила спробувати. Аромат, що змінив все Робота в пекарні виявилася саме тим, чого їй не вистачало. Замість брудних тарілок з’явився запах свіжого тіста та гарячого хліба. Оля каже, що цей аромат нагадував їй про спокійні часи вдома, до війни. Саме тут, серед стелажів із випічкою, вона зустріла Андрія. Андрій – українець, який живе в Польщі вже понад десять років. Він давно побудував тут життя, але ніколи не забував про своє коріння. Коли він вперше почув, як Оля звертається до колеги з тим самим неповторним південним акцентом, він не зміг пройти повз. Я зайшов за багетом, а почув рідну мову, дуже приємний голос. Ми розговорилися, і я зрозумів, що за цією тендітною дівчиною стоїть історія неймовірної стійкості, – згадує Андрій. – Вона розповідала про бабусю і Бердянськ так, ніби це було лише вчора Дім там, де люблять  Для Олі ці стосунки стали можливістю нарешті перестати бути «рятівницею» для інших і дозволити комусь подбати про неї. Андрій став для дівчини провідником у новому житті. А ще з ним Оля нарешті розслабилась і повірила, що в неї є майбутнє. Я маю улюблену роботу, вже добре розумію польську і можу нею говорити – хоч і не так впевнено. В мене з’явилися амбіції розвиватися далі і пройти якесь навчання, аби колись знайти кращу роботу. А ще здорові стосунки. Бабуся завжди радила мені починати жити своє життя і зараз я відчуваю, що живу його для себе. Сумую за нею і не на хвилину не шкодую, що була з нею в окупації – я мала час з нею. Безцінний час. Тепер час для себе.  Окрім бабусі, Оля також сумує за Бердянськом та намагається при першій можливості поїхати до води. І хоча це не Азовське море, Оля знає, що її дім там, де її люблять.

«МОЯ МЕТА – НЕСТИ В МАСИ УКРАЇНСЬКЕ». ІНТЕРВ’Ю З БЕРДЯНСЬКОЮ ПИСЬМЕННИЦЕЮ ВІТАЛІНОЮ ШЕВЧЕНКОНа рахунку письменниці вісім виданих книжок і десятки неопублікованих віршів. Що дає авторці її ремесло, яка головна мета творів і про що останній з них читайте в інтерв’ю «Бердянськ 24».Важкі часи змінюють все, книжки такожФілологиня, вчителька. До 2022 року Віталіна працювала заступницею директора однієї з бердянських шкіл. Також дівчина проводила мовні курси для дорослих, щоб популяризувати українську, навчити бердянців говорити правильно та красиво. А у вільний час героїня писала книжки.Письменництво захоплювало Віталіну з дитинства. Згадує, що у 25 років відвідала одну з зустрічей бердянського об’єднання письменників. Там авторку назвали «готовою письменницею» та порадили звернутися до видавництва. Тож з 2019 року побачила світ перша книга Віталіни – збірка дитячих віршів. Загалом на рахунку бердянки вісім книжок, половина з яких поезія.Життя «до» було сповнене творчістю та планами, Віталіна перемагала в літературних конкурсах і публікувалась у кількох виданнях. Але повномасштабне вторгнення та окупація Бердянська все змінили. Тривалий час письменниця не могла писати взагалі, а коли взялася за олівець, то її творчість помітно змінилася.«Стала більш глибокою, в дечому більш трагічною, більш важкою.  Мабуть те, що на душі, те і виливаються в рядки на папір. Тому, звичайно, змінилася. Якоїсь безтурботності, легкості стало трішки менше. Хоча я стараюся, щоб вони не зникали зовсім із моєї літературної діяльності», – поділилася Віталіна.  Прагне спонукати людей на добрі вчинкиВіталіна зазначила, що не прагне аби її читали мільйони. Але для неї дуже важливо залучати людей обирати українську літературу.«Мета – просто розповідати світові про себе, показувати себе. Видавати якісну українську літературу, щоб більше читали українського контенту, зокрема друкованого. Тому, мабуть, у цьому є моя мета – нести в маси українське, автентичне наше рідне слово,  закликати до чогось величного, доброго, світлого. Привчати молоде покоління до моральних цінностей. Я пишу дитячу літературу, в кожній книзі закликаю до якихось моральних чеснот, в кожному творі завжди є висновки, які б спонукали людей робити добро», – наголосила бердянка. Книжки як порятунокАвторка каже, що письменництво для неї не лише хобі, це порятунок від реальності, це психотерапія.«Писати люблю, письменництво – це моя своєрідна психотерапія, розвантаження, перемикання на якісь більш оптимістичні події.  Якщо у моєму житті трапляється щось трішки сумне та депресивне, то я намагаюсь писати. Це мене дуже рятує. Пишу про все. Починаючи від природи, пишу про рідний дім, про людей, про дітей, про наше Азовське море. Дуже люблю згадувати море, я взагалі люблю море», – зазначила бердянка. Віталіна поділилася, що дуже сумує за рідним краєм.«Наше місто дуже колоритне та прекрасне. Про улюблені місця годі й говорити: звісно ж наше рідне море і зараз, коли маю змогу – завжди прогуляюсь біля води. Тут – могутній Дніпро трохи нагадує море, і хоч трохи додає відчуття «рідного» Але досі себе я не відчуваю повністю вдома ніде. У серці – єдиний дім, єдина рідна сторона – Запорізький край», – зазначила бердянка. Авторка поділилася, що ще багато дитячих віршів неопубліковані. Нещодавно Віталіна вперше стала мамою. Вона припускає, що це може спонукати її до нових дитячих книжок.«неОстанній день»22 серпня в Києві бердянка презентувала свою нову книгу – роман-денник «неОстанній день». Вона розповіла, про що ця проза.«Книга про жінку, про її долю, про важке сьогодення, але і про нові відкриття, нові надбання, нові знайомства, нові надії, нові сподівання. Саме ця книга уособлює певну незламність. І головний меседж – не втрачати віру у світле майбутнє. Воно обов’язково буде», – наголосила Віталіна. Книги немає в офлайн магазинах. Придбати її можна написавши Віталіні в соцмережах або на сайті видавництва «Час змін». Ціна примірника 350 гривень.

В БЕРДЯНСЬКУ ЗГНИЛО ПОНАД 20 СУЧАСНИХ РИБАЦЬКИХ СУДЕНЗа чотири роки окупації рибацький причал перетворився на цвинтар кораблівНа причалі в мікрорайоні Ліски буквально згнили близько двадцяти пришвартованих кораблів. До великої війни на першій дамбі ночували рибацькі та зимували прогулянкові суда. За чотири роки вони перетворилися на іржавий мотлох, деякі з кораблів затопило і тепер палубами плавають риби. Дані «Бердянськ 24» про «кладовище кораблів» підтвердило відео, опубліковане в інтернет-мережі.Переважна більшість суден належала РКП Маяк і ТОВ Пчерк під керівництвом місцевого підприємця Володимира Череповського. З власних джерел «Бердянськ 24» дізнався, що останній навмисно заблокував кораблі РКП Маяк, що унеможливило їх подальший рух. Це ситуація та закрите через війну море призвело до «смерті» всіх суден на причалі.Нагадаємо, що навесні 2025 року Володимира Череповського засудили до 5 років ув’язнення за браконьєрство та колабораційну діяльність. Бердянець пішов на співпрацю з окупаційною владою та продовжив вести риболовецький бізнес.