Книжковий дворф | Заводний апельсин»✍🏻 Ентоні Берджесс Це було перечитування. Вперше я ч...

📖 «Заводний апельсин»✍🏻 Ентоні Берджесс Це було перечитування. Вперше я читала цю книгу в студентські роки, і вона справила на мене глибоке враження. Ось час пройшов, і що я бачу тепер Заводний апельсин — книжка про те, чому люди обирають насильство. А ще більше — про те, чому суспільство боїться свободи так само, як і жорстокості. І все це — через історію хлопця, який обожнює класику, молоко з наркотиками і вивалювати кишки всім, хто під руку трапиться. Алекс — головний герой, оповідач, школяр із виразно психопатичними нахилами. ( є однойменний фільм за цією книгою, і Малкольм Макдавелл просто неймовірно талановито зіграв головну роль, щиро рекомендую) Він і його “друзі” живуть у світі, що вже давно згнив — соціально, морально, людськи. І в цьому гнилі вони поводяться, як тварини, тільки самих гидких видів: кусають, ґвалтують, вбивають. Без особливої причини. Бо можна. Бо “весело”. Бо нічого іншого цей світ їм не дає.Берджесс не пише, щоб викликати співчуття. Алекс — не нещасний підліток. Він чудово усвідомлює, що робить. І ще більше: він кайфує від цього. Власне, це одна з найнеприємніших (і водночас найчесніших) рис книжки — тебе постійно змушують дивитись на зло не як на трагедію, а як на свідомий вибір. І ти з цим сидиш. Варишся. Відчуваєш, як це все тебе роз’їдає. А мова, якою це все транслюється, додає ще більшої огиди, адже тут є натхнення срср і багато російського суржа. Не скажу що сильно приємно було читати, та воно дуууууже пасує і тексту і закладеним в нього, простигосподи, сенсам. Абсолютна дяка автору і перекладачу. Ось цей підлітковий сленг, суміш англійської/української з російськими словами — створює ефект повного занурення в голову Алекса.А потім неочікуваний поворот. Алекса ловлять. Його не судять як людину, не намагаються зрозуміти. Його перепрошивають. Ставлять експеримент, “виліковують” за новою державною програмою: тепер будь-яка агресія викликає в нього фізичну відразу. Навіть думка про секс чи бійку — і його скручує. Здається, суспільство перемогло, правда? Насильство викорінене. Хеппі енд.Але…Та от тільки… це вже не людина. Це є той самий «заводний апельсин»: щось живе зовні, але абсолютно механічне всередині. Без вибору, без волі, без змоги діяти інакше. І Берджесс тут накидає нам жуйку для роздумів: а що гірше — свідоме зло, чи насильницьке “добро”? І, якщо чесно, я так і не змогла дати відповідь на це питання. Але впевнилась, що це чудова книга для книжкових клубів. Придивіться,панове.Фінала у цій книзі взагалі існує два.У британській версії Алекс наче дозріває, відмовляється від минулого, розуміє, що все це було пустим. У американській цей розділ взагалі викинули, бо “чого це він раптом стає хорошим, де драма?”. І чесно — не знаю, який варіант краще. З одного боку, показати, що зло не вічне — важливо. З іншого — надто вже швидкий цей перелом, хочеться більшого внутрішнього процесу, а не просто “я подорослішав, мені тепер не кайф”. Тож знову ж, в цьому питанні я теж не дійшла однозначного висновку для себе.У підсумку скажу, що ця книга не про мораль, а, радше, про вибір. Про те, чи маєш ти право бути поганим. Про те, що зробити з насильством у людині — вбити його, чи дати відповідальність за нього? І найголовніше — наскільки далеко держава може лізти в твою душу, перш ніж сама стане монстром. І ця тема чи не найагресивніші емоції викликає у мене. Як після першого читання так і цього разу, ця історія викликала огиду, цікавість, злість, співчуття й глуху порожнечу — іноді одночасно. Відчуваю себе трошки брудною, точно злою і злегка подавленою.Тож, читати чи ні це вже на ваш розсуд)Видавництво КСД 🌟