цигарки твоєї коханки.

ти дивишся на мене так блять лагідно-болісно, що дихання завмирає в легенях. я стенографую цей погляд у своїх спогадах, щоб потім кінематографічно передивлятись різноманіття посмішок на твоєму обличчі. ти мерзнеш і мені хочеться тебе зігріти, але мої руки холодніші за морозний ранок грудня, тож лікуємо твою застуду вином і медом, можливо зовсім трохи сміхом, моїми недолугими жартами і кокаїном в повітрі. я дивлюся на твій біль і хочу забрати його собі в кишені, але вони повні солоної води себто моїх сліз пролитих на твою честь. твоє серце мерехтить і лампочки вдаряють коротким замиканням, я звісно не електрик але може зайду подивлюсь з пожежним ключем у руках, щоб розʼїбати цю стіну побудовану між нами. твої руки стискаються в обіймах і ти говориш мені - не втікай.і я даю тобі обіцянку, що не буду. рятувальник з мене хуєвий, я себе врятувати не можу, ще й від тебе, якого рятувати від холоду чомусь хочеться більше. більш ніж себе. тож, я скажу тобі, що буду поряд, буду лікувати твої рани допоки ти не одужаєш опісля алкогольного спʼяніння та нічних кошмарів, я запакую тобі декілька грамів теплого меду, що ще залишилися в моєму серці. потім певно після ремонту лампочек все ж таки піду, бо гріти твоє ліжко є кому. вже не говорячи про серце.

твої очі наповнюються солоними сльозами, і вії злипаються у сонячних променях, твоя туш тече по щоках і ти не бачиш мене, ти дивишся вгору і видихаєш все повітря з легень, ніби намагаючись скинути тягар, ніби у твоїй грудній клітці, поміж ребрами бʼється пташка. заходиш в метро намагаючись розплутати навушники чи розплутати все те лайно, що коїться всередині тебе, в твоїй очах бігають блискавки, кудряве пасмо волосся яке липне до твого обличчя через сльози, ти намагаєшся здути його. хочеться підійти до тебе і обійняти. сказати тобі щось, щоб ти посміхнулась, не знаю на якій мові ти розмовляєш, французькою, англійською? але я впевнена, що мову любові ти вивчала ще з молодших класів, тож ми могли б порозмовляти в теорії? я на мить думаю, що ж бляха сталось, чому ти виглядаєш такою покинутою в такому великому місті, ти сидиш і дивишся вгору, по твоїх щоках скочуються сльози і на це дивитись боляче бо ти така гарна у своїй легкій сукні і потертих конверсах, і лак на нігтях, що ти здираєш і твоє кудряве, руде волосся. ти вийдеш з цього метро і попрямуєш у свою квартиру, сонечко буде злизувати з твого підборіддя солоні крапельки, а ти все так само будеш дивитися вгору, ніби запитуючи у бога «якого біса ти виробляєш?», і я ніколи не дізнаюсь твого імені, не підійду взяти твій номер, але назавжди запамʼятаю дівчинку яка так безбожно плакала в парижському метро, так стоїчно підіймаючи очі вгору.«присвячено дівчинці яка плакала в метро Парижу» с.в.

це відчуття нестачі, ніби у тебе низький рівень гемоглобіну в крові і в очах починає небезпечно блимати сонячними зайчиками чи неоновими вивісками вечірнього міста в якому, скупчення людей ніби мурашники і в них тривожність підіймається ще більше, бо силуети змазуються і я починаю бачити тебе, хоча точно знаю, що тебе там немає. те саме відчуття ніби від тебе відривають шмат мʼяса, коли людини настільки не вистачає, що боляче стає фізично. коли ти починаєш втрачати контроль як тільки з кожною іншою людиною відчуваєш неосяжну пустоту, бо це бляха не те. бо на мить крізь сміх відлунюють відривки спогадів і ти в мить відчуваєш себе самотньо в наповненій людьми кімнаті.тому що там не буде його. коли звʼязуєш собі руки думками про дурниці як не навʼязуватись, відчуваючи втрату чогось, що стало занадто рідним надто швидко. ти ходиш по тим самим вулицях ваших прогулянок ніби намагаючись гнатися за осколками минулого, вписатися у повороті в портал який відкриває хоча б пару хвилин того часу, коли все здавалося таким яким повинно бути, коли ти відчуваєш себе на своєму місці. проте ти все ж таки блукаєш містом, чекаючи відповіді на повідомлення, знаходиш нових друзів і відчуваєш ніби шкіра затісна і хочеться вистрибнути, ніби щось не так, ніби чогось не вистачає. ніби когось не вистачає.

про самопожертви, вибір і пластирі з хелоу кітті. ви колись думали за те чи егоїстична ви людина? я так. багацько часу пройшло з того моменту коли я усвідомила, що егоїзм вшитий в мені як і кожній середньостатистичній людині, але щось ці шви почали розшиватися з кожним днем, перевтілюючи егоїзм на щось більш схоже до потягу до самогубства, бо як ще назвати це.. ви колись говорили людині яку ви кохаєте більше за все на світі, те що потрібно сказати, бо так буде правильно, ви колись кохали когось настільки, що вбиваючи себе намагалися врятувати когось, без кого здавалося життя втратило б сенс. це занадто схоже на самопожертву.немає нічого складніше між вибором, що є правильним і своїм жаданням того, що здається вибухом ядерної зброї. ти спалюєш себе вщент але говориш те, що потрібно сказати, щоб доторкнутися і приліпити вже той пластир з хелоу кітті до серця цієї людини, щоб не боліло так сильно, тому що відчуваєш цей біль буквально під шкірою, і це неможливо витримати, бо свій біль я ще можу пережити, промити і загоювати саморефлексією але не людей яких люблю, це щось гостріше за ніж між ребрами. тож ти проковтуєш самовартість, говориш те, що здавалося б зупинило б кровотечу і вчиняєш так як би належало б бути правильним, вчиняєш бо вибір це про пріоритети, і в цьому випадку моїм пріоритетом точно не буду «я».[ініціали які я заїбалась писати, ніби ви не знаєте хто автор]

я звикла до руїнації.саморуйнування моя наймайстерніша ювелірна робота. слухати музику в навушниках на повну гучність, допоки кров не застигає у барабанних перепонках, кричати допоки не зірвеш голосові звʼязки, ламати меблі в наступах неконтрольованої агресії, курити більше ніж вдихаєш, видихаючи отрутою, заливаючи все алкоголем, який притуплює бажання розʼїбатися на швидкості яка несе мене цим світом. ніби всередині буря, яку неможливо контролювати, ніби щось пробирає мене до кісток і я не можу зупинитися, поки не зруйную все всередині, поки не зруйную все до чого торкаюся. руїни. попіл, осколки спогадів, людей яких відкинула хвиля вітру, обірвані звʼязки, що ти несеш на собі ніби хрест зі своїх помилок. в повітрі піщинки того що зруйновано, що я власними руками намагалась склеїти ламаючи ще більше.і коли шляху назад немає, руїнація культивується у щось схоже на відродження, з попілу і крові, будувати наново. наново на зруйнованому. початок з кінця. тому що, тільки так є шанс не потонути.будувати зруйноване немає сенсу. єдине, що тобі залишається, це будувати наново себе.

квиток в один кінець або чому підлітковий максималізм вартий увагисвобода. найкращий наркотик у всьому всесвіті, потужніше за героїн - вьобує одразу і наполегливо. пробирає до кінцівок пальців, скручується вузлом внизу живота, і коли ти нарешті відчуваєш цей подих свіжого повітря, ти починаєш замислюватися, про те, що люди переоцінюють оргазм. бо відчуття свободи - це найкраще відчуття у світі, сильніше за будь який наркотик, приємніше за будь-який петтінг, і виявляється за ним не треба ганятися, живи так щоб воно ганялося за тобою. їхати нічними автострадами іншої країни, не знаючи точно своє місцезнаходження на карті, хуй його знає в якій я країні зараз і в якій прокинусь завтра зранку, певно саме так треба проживати свій пубертатний період. я кохаю це життя, за кожен бляха день прожитий на цій планеті. кохатися, закохуватись, розбивати серця і свої коліна об асфальт, набухуватися в хлам і говорити дурниці, грати на нервах своїх чи людей довкола, бачити щось неймовірно гарне в кожному божому створінні (чи створіннях диявола, не суть) брати чемодан і уйобувати кудись далеко, далеко.. плювати, що буде завтра, через тиждень, головне те, що зараз. жити теперішнім. жити цим моментом, тому що теперішній момент найпрекрасніший момент твого життя, і коли ти це осягнеш, ти нарешті станеш вільним. зробити своє життя a fucking movie. відчувай свободу ніжним доторком по шкірі, або ляпасом по щоці..неважливо головне прокинься вже нарешті. с.в.