це відчуття нестачі, ніби у тебе низький рівень гемоглобіну в крові і в очах починає небезпечно блимати сонячними зайчиками чи неоновими вивісками вечірнього міста в якому, скупчення людей ніби мурашники і в них тривожність підіймається ще більше, бо силуети змазуються і я починаю бачити тебе, хоча точно знаю, що тебе там немає. те саме відчуття ніби від тебе відривають шмат мʼяса, коли людини настільки не вистачає, що боляче стає фізично. коли ти починаєш втрачати контроль як тільки з кожною іншою людиною відчуваєш неосяжну пустоту, бо це бляха не те. бо на мить крізь сміх відлунюють відривки спогадів і ти в мить відчуваєш себе самотньо в наповненій людьми кімнаті.тому що там не буде його. коли звʼязуєш собі руки думками про дурниці як не навʼязуватись, відчуваючи втрату чогось, що стало занадто рідним надто швидко. ти ходиш по тим самим вулицях ваших прогулянок ніби намагаючись гнатися за осколками минулого, вписатися у повороті в портал який відкриває хоча б пару хвилин того часу, коли все здавалося таким яким повинно бути, коли ти відчуваєш себе на своєму місці. проте ти все ж таки блукаєш містом, чекаючи відповіді на повідомлення, знаходиш нових друзів і відчуваєш ніби шкіра затісна і хочеться вистрибнути, ніби щось не так, ніби чогось не вистачає. ніби когось не вистачає.