вони цілують мене в тімʼячко з ніжністю доторків теплих вуст до солодкої шкірки персиків, кусаючи за округлі плечі, стискаючи в міцних мʼязах рук, оголюючи серце як гранатову шкірку, кормлячи зернами гірко-солодкого стиглого на смак сумління. ми кохаємося в мокрих простирадлах, моя шкіра прилипає і я відчуваю кожним сантиметром як стаю одним цілим з тканиною, як вона стягується над моєю шиєю пульсуючи навʼязливою думкою не вічності мистецтва, не вічності мене і так названого тебе? ти охоплюєш мої холодні пальці своїми, передаючи цигарку мені прямо в легені, вбиваємо один одного повільно зі смаком тупої романтизації, твої ключиці ковтаю поглядом, оголені мʼязи грудей нагадують бюсти в музеях чи стиглі черешні, тільки торкаючись поглядом ти відчуваєш цінність. ми беремо в руки багато гарненьких речей, цікавостей, людей стискаючи їх що міцніше. щоб не вкрали забаганку, оголюючи пальцями всі гострі кути, всі мʼякості плоті допоки не втрачаємо дитячого інтересу і нам не стає нудно. людська природа дякувати лише за втрачене. я розбиваю коліна в яскраво червону кров кольору дитячих фломастерів, щоб встигнути за твоїм слідом по асфальту. мої руки звʼязані ниточками простирадл, що тягнуть мене назад в солодке запаморочення теплих вигинів тіл, я намагаюся розрізати кожну щоб ще бачити червону крізь білу тканину, але моя кров пофарбувала їх всі. тепер я тебе вже не знайду. завжди встигаю на перони щоб втікати в плацкартні вагони від себе, встигаю зʼїсти врожай, іклами вгризатися в солодкі пахощі, та все ж на цей раз осінь настала надто швидко.