ти забігаєш під ґрунт чорноземів і київської бруківки, ніжно протоптану мартінсами хіпстерів, чіпляєшся за металеві поручні наче за ліани, і як те саме мауглі бидло протискаєшся крізь всіх бабок, офісних робітників і малих нєфорів в глибини тепла нутрощів метрополітену, щоб зігріти свою подорожню душу в цих лагідних роздратованих поглядях всіх зайобаних українців. дорога навчила мене нагліти щоб охопити нехай трохи людських умов на мої пʼять баксів в кишені, доторкатися сердець незнайомців своїми щенячими наглими очима, сідати в коло в плацкартних вагонах і як дітям, розповідати всім алкоголікам і наркоманам свої невгамовні байки про свій рух в кровоносній системі країни. оминати історій про митниці і повій на донецьких трасах, підкреслювати всіх панків з таким самим шляхом довбограя з жаданням постійного пересування в голові замість мізків. такими хитрожопими шляхами, і вибиваю собі ночі в когось на диванах зпружинами замість масажу хребта проте маючи найголовніше - людей поряд, що нагодують мене під своїм падіком як хрущовського району кота, що якимось чином ще терплять мої раптові зʼявляня в їх прогрітих любовʼю оселях і серцях. дорога навчила мене не цінувати бабло, під серцем тримати лише всі записані номери телефонів, випалити їх собі на лобовій кістці зсередини, невер не забувати хто рятував мою сраку в березневі морози та травневі зливи, і завжди дякувати собі і богові за те, що я таке дурне притрушене створіння, що надрачує на невизначеність долі коли дім це твої ноги, а подушка це сумка яка протерла всі брудні вокзали світу.