ще трошки і український прапор на горизонті.ще трошки свіже повітря охоплює груди.трошки і вʼїзд в свою країну чорноземів.львівські вулички які я памʼятаю ще холодними і не прогрітими моїм теплим сповненим любовʼю до неньки поглядом. теплі промінні сонечка, розйобаний гуртожиток, рідний вокзал, що сотні раз ставав мені притулком, спраглі обійми рук всіх моїх друзів, трамвайчики з сонячними зайчиками на склі, шостий поверх, балкон на якому мої вуста цілували різних постатей і постраждалих, бомжів, митців і наркоманів.зазвичай це одне й теж саме. мівіна з сиром, чай з лимоном, моя дівчинка з волоссям як у рамони флауверс, палички благовоній з лавандою, сік садочок на брудному підвіконні, павутинка, що тягнеться з мого ліжка до склону дверей. полуничне вино в двориках кавʼярнях, крамнички де продавщиці з фіолетовими віями і блакитними тінями, будуть знов посилати мене нахуй і не продавати цигарки, секонхенди з усіма персонажами цієї божевільної країни, панками, альтухами, скінхедами і бабусями, що хрестяться коли наші юні, самовдоволенні погляди пересікаються з їхнім засудженням в сірих околицях зіниць. ще трошечки і я знов буду бігати від нац гвардії, викидаючи ревасік в перший ліпший смітник, купляти квитки в Одесу, чекати свої сновидіння в укр залізниці, спати між теплих храпів пересічних подорожників, військових, дідусів з самогоном в рукавах. буду бігти з метро на рейтерську, щоб знов почути всі психологічні хорори від хіпстерів в мартінах в +30, фільмувати спаську в шаленому танці хіппі та маленьких нєфорів, випадково перетинаючись з солістом «скажи щось погане», прокидатися в ліжку з кудрявими рандомними юнаками після першого шоту водяри під липою. повертатися знов до святої галичини, палити цигарки біля травня, малювати хуї в туалеті, відкривати скляні пляшки комбучі, стукаючись об них септумом і кривими іклами, обіймати плечі львівських митців, слухаючи як вони наярюють на свої дипломи з академії мистецтв [двухзначно якось?]себто нарешті повернусь у вирій свого шведсько українського арт-хаусу, розйобувати гопників своїми аутфітами з порваними червоними колготками, вмикати скрябіна і знюхаюсь нахер, щоб ніколи вже не довелося виїжджати з тої неймовірно всратої але такої коханої потрібної мені для дихальних шляхів країни.