Березовий сік

Це вже не новина, але я все одно про це напишу. End Of Beginning Джо Кірі aka Djo отримала друге дихання завдяки фіналу Stranger Things. Але the most strange thing — її навіть не було у фіналі. Ось як все сталося. Наприкінці серії була сцена, де старші за віком персонажі сиділи на даху, пили пиво і зізнавалися один одному в тому, що сумують одне за одним і домовилися бачитися раз на місяць. Хтось в інтернеті припустив, що було б класно запустити End Of Beginning в емоційному піку цього епізоду. І ця ідея знайшла всебічну підтримку серед фандому.Настільки всебічну, що жодна з пісень, яка грала в цій серії, не отримала такий буст, як хіт Djo. 1 місце в Британії, 6 місце в США та 1 місце в глобальному чарті Billboard. Скромно сподіваюся, що наступного тижня вона підкорить Billboard Hot 100.А щодо Прінса, то Purple Rain повернулася, але на 27 місці в Штатах та в топ-50 в Британії, вже не згадаю на якій позиції. Та це і не важливо.Можете подивитися на цей edit тут.https://www.youtube.com/watch?v=cw5s9j5QpqQ

Ну що, перший реліз у 2026 прослухано. Це The Cribs — Selling A Vibe, але більше здалося, що мені намагаються впарити 40 хвилин білого шуму, з якого іноді виринають доволі непогані пісні. Але іноді — це 3-4, а загалом їх 12, тож результат не дуже.Взагалі, The Cribs — з тих британських інді-гуртів, що мені не дуже зрозумілі. Тобто, я розумію, що вони грають, але емоцій від них зʼявляється небагато. Хіба що від найпопулярнішого альбому плюс від треку Emasculate Me, який можна знайти на наступному релізі.Вони починали, як і будь яка формація цього жанру — зі скукоженого звуку, що можна грати на початку карʼєри в місцевих підвалах. Потім розправили плечі, але на останніх лонгплеях знов згорнулися в «їжака» і грають пласкі пісні, хоч ті і мають потенціал бути гострішими.Selling A Vibe чіпляє початком, але десь на середині зливається в монотонне дрочілово, що навіює бажання подрімати. Прокидався я після початку два рази — коли несподівано вступив синтезатор і коли так само несподівано заграв оперний семпл. Все решта — no vibe.https://www.youtube.com/watch?v=eXsfYSfdanw

Рік читання почався з книжки Саші Ганапольської з Tember Blance. Враховуючи, що теми, яких Саша тут торкається, мені не близькі (хоч і важливі), то це мені дозволяє більш обʼєктивно в моїй субʼєктивності оцінити як написано і як розказано.А написано добре. Особливо як для дебюту. Місцями я навіть хотів, щоб Саша дала більше тексту: більше бекграунду про Нусю, більше процесу написання пісень (як в Дейзі Джонс and The Six, про яку тут згадують), про поглиблення стосунків між Нусею та Костею. Ці моменти тут показані точково, але оскільки це повість, то для такого формату наявного цілком достатньо.За пів року, крім «Тепер доведеться думати», подібного напряму у видавництва Віхола вийшов роман «Вініл», де теж про гурт і закоханість. Але різниця між ними — велика прірва. «Вініл» — це поганий текст. Як зазначили в одному відгуку, «видно, що його писала копірайтерка». Там війна не виходить за межі 2022 року. Персонажі пласкі, слухають шаблонне і ведуть себе стереотипно. У Саші ж вийшло значно краще. Так, місцями наївно. Місцями підлітково. Але Саші і не 50 років. Проблеми її героїв близькі до реальних. Війна тут є, про неї згадують, але вона не стала головним лейтмотивом. Скоріше тлом, на якому розгортається життя. І це теж нормально, коли книжка враховує контекст, але не зосереджується на ньому. Читається легко, швидко, бо Саша вміє в сторітел завдяки написанню пісень. До речі, пісні з іпішки Тепер, які супроводжують книжку, і так класно звучали, а із текстом — й поготів. Але це окрема розмова.І найщиріша та найтепліша деталь — Саша розуміє, що вона не ідеальна письменниця, що це її перша серйозна спроба, тому тут й багато згадок про це. Вона кілька разів іронізує над тим, як говорять її персонажі, пише вона сама, так і над самими Tember Blanche. Словом, це дуже хороший шмат мінівсесвіту, який побудував дует. Чудово, що наша культура має людей, які створюють комплексні речі для кращого імерсивного досвіду. Тому абсолютно не пожалкував, що 2026 почався з «Тепер доведеться думати». І вам раджу те саме зробити.

Як же добре, що я тягнув із топом, бо дотягнув до нового релізу ДахаБраха, першого за пʼять років. Писати щось про культурне надбання нації — справа складна, але я спробую. Тим більше, що Птах вийшов доволі незвичним в контексті всієї дискографії гурту. В цьому альбому відчуваються великі зміни — в звучанні і в думках, що більше відповідають контексту часу. Водночас гурт демонструє класичну для слухача сталість у виконанні та у часі, що треба для донесення цієї думки. Говорять стільки, скільки вважають за потрібне. Зрозуміло, що розмова непроста, то й виходить, що Птах — найтриваліший з усіх альбомів. Майже півтори години, тож тут мати трохи терпіння та посидючості для тих, хто не звик до таких обʼємів. Гадаю, що надлишковість Птаха — це єдиний недолік. Без 2-3 пісень альбом був би ще більш міцним по структурі — певні речі тут відчуваються дещо зайвими.В усьому іншому Птах — неймовірно крутий епік. ДахаБраха і до цього славилися жвавістю та стрибучістю, але цього разу відчувається більше гостроти, шорсткості та жесті. Емоції дедалі стають важчими, заглиблюються в темінь. Це природно, враховуючи те, які американські гірки з нами усіма відбуваються під час російської агресії.Лемент за вмерлими, полоненими та викраденими сусідить із монотонною читкою, в якій закладена чи то смиренність, чи то приреченість. Водночас, жевріє вогник надії — люди одружуються, святкують, танцюють і навіть мандрують, oh la la. Але найголовніше — усвідомлюють колективну травму і продовжують жити, не відкладають на потім. Хоч і психіка вже на нулі. Хоч і відчувають дриж. Але це не від страху, що смерть дихає по пʼятах в потилицю. А від співу Коваленко, Цибульскої та Гаренецької, а також приголомшливого перформансу Галаневича, особливо в 9 Неділечок.Загалом, вся сучасна українська культура зараз так чи інакше рефлексує війну і народ в ній. Але, думаю, що ДахаБраха на Птаху найбільше, кхм, підлетіли до реальності. І для цього їм не знадобилися прямо посилатися на пса Патрона чи події останніх років. А всього лише переповісти життя минулих поколінь, які все це бачили і відчували на собі. Бо немає різниці замахуються на тебе шаблею на землі чи дроном з неба — страх від цього однаковий що тоді, що зараз. Але попри це ми продовжуємо плисти на цьому кораблі, повному пісень і скарбів.https://youtu.be/Sa7RTsqENcA

Грудень — місяць сповільнення. Але Kontrabass Promo навпаки — несуться і влаштовують аж 4 перші сольники для підписантів їхнього лейблу. Все почнеться сьогодні (12.12) з гурту Сквер, що вдало грають еморок, а вокаліст манерою співу чимось нагадує Чино Морено. Завтра (13.12) продовжиться ще однією міською одиницею, Околицею. Їхати на край міста не треба буде, бо це назва проєкту Насті Околиці, яка випустила минулого тижня альбом Все, що у мене є. Про чий альбом я напишу трошки. Власне, сольник — це ще і презентація.У неділю (14.12) вас чекатимуть івано-франківські Злипні. Молоді, але зухвалі поєднувачі в своїй музиці всього на світі, що створює нервовий, але заряджений психоз. А наступної суботи (20.12) Пропаща сила заграє романтичного індіроку — і ми всі радісно підемо на канікули.Найголовніше: за 1 500 гривень ви можете купити проходку на 4 концерти одразу. Зараз вхід на один — 600 гривень. Ви можете заощадити 900 гривень на квитках і задонатити. Круто? Круто. Тому йдіть за посиланням і купляйте.

Вау, який приколдес вийшов у Portugal. The Man. Набагато краще за Chris Black Changed My Life, який відчувався максимально вимушеним, вистражданим та намаганням хоча б дуже примарно створити ще один Woodstock, де був би хоча б мінімальний хіт. Він є, але хітом так і не став в результаті. Коротше, ця спроба передбачувано стала провалом. Така ситуація або фруструє, або звільняє від ярма очікувань. Із Portugal. The Man сталося друге і хлопців творче понесло, що переросло в Shish, колючий і доволі ефектний реліз. Це пряме продовження того, чим гурт був до своєї несподіваної популярності — виробником розмаїтої музики без жодних сподівань, що давало можливість випускати будь-що раз на рік.Shish можна назвати концентрацією цієї незалежності, поверненням до неї. Мені аж прям подобається, як вони склали ці всі криві-косі звуки в одне ціле. Поп елемент тут також присутній, але здебільшого — це різкий, верескливий, але моторний матеріал. А на дві хвилини він стає буквально хардкорним, але по-смішному хардкорним. Тепер концерти можна не відкривати кавером на Metallica, бо у них є своя, ні чим не гірша трешаніна.Шанувальники Feel It Still від Shish засмутяться ще дужче, а олдові фанати мають бути задоволені.https://www.youtube.com/watch?v=-fPqMpJrSgQ

Новий альбом Розалії — це, звісно, красиво і амбітно. Зараз всі просто захлинаються від позитивних відгуків. Бо це дійсно оберт, який важко було передбачити. Беззаперечно, що його додадуть у всі річні топи. Але поставте собі питання і спробуйте на нього відповісти чесно — ви слухатимете Lux через кілька місяців? У мене є великі сумніви.Я чудово розумію, що музика має бути різною. Що жити цілковито у одній бульбашці неможливо, що ми маємо розвиватися в культурному плані, робити зусилля, щоб бодай спробувати оцінити речі, які зазвичай не потрапляють в межі наших зацікавлень. І на перший погляд, здається, що слухач зараз знаходиться в ахуї від того, що він на Lux почув. А саме від того, як розуміє Розалія іспанську класичну попсу. Як відкриває її світові, як її препарує, як перезбирає, як працює з оркестровими аранжуваннями. Метод створення дійсно вартий поваги. А як щодо фінального результату?Багато чого мені сказала реакція моїх друзів на Berghain. «Ти вже оцінив? Ти бачив, який кліп вона випустила?» Він офігенний, нема питань. Проте, в першу чергу згадували саме відео, а не пісню. Вона ніби була доречним доповненням до ролику, аніж повноцінним синглом. І вкупі із сьогоднішнім фідбеком склалося враження, що люди в захваті від Розалії, як від візіонерки та її персоналіті, а не від авторки пісень.Зараз дивлюся Дейзі Джонс та The Six. І там персонаж Тімоті Оліфанта сказав одному гітаристу «Всім пофіг на твої скіли, люди хочуть співати та танцювати, це важливо». Ці слова згадалися і дуже зрезонували в мені десь на половині Lux. З ними можна і сперечатися, і стовідсотково погоджуватися. Я знаходжуся у таборі других. Може у ковід я мав час слухати, аналізувати, занурюватися та робити якісь умовиводи. Але зараз в мене абсолютно жодного бажання немає копирсатися, пробиватися через мовний барʼєр та переконувати себе в класності матеріалу, коли сил нема взагалі ні на що. Хіба що на всотування старого-доброго дофамінчіку «по шуріку».Але якщо вам щиро-щиро сподобалося, то я радий. Значить, у вас не все пропало.https://www.youtube.com/watch?v=5tWVlufnZFQ

Лілі Аллен на першому за 7 років альбомі увімкнула такий rage mode, що я завалив. Гадаю, що West End Girl — один з найцілісніших і найщільніших релізів про брейкап в контексті сторітелінгу та жанрової контрастності за останні роки.Мені подобається відсутність млосних страждань та складних художніх порівнянь. Лише неприхована образа, справедлива злість, та відверті розповіді скрізь стиснуті зуби. Рівня чесності настільки високий, що іноді здається, ніби підглядаєш. Навіть якщо про Девіда Гарбора тут лише частково правда, то він прямо.До факту, що альбом був написаний і записаний за 10 днів, я поставився доволі скептично. Бо No Shape як раз нагадував щось подібне — кволе та хиле. West End Girl приємно здивував своєю химерною формою — тут дуже багато від Аллен в її праймі з нульових, але і трендів вона не цурається — а також жвавістю. Попри тематику, West End Girl вправно тримається високого темпу і знудитися не дає.Єдине «але»: попри свою поп природу, цей порив душі складно слухати на постійній основі. Бо коли в житті все плюс-мінус нормально, то не хочеться довго вивозити чуже грузілово. Втім, це не мінус, а так, застереження.https://www.youtube.com/watch?v=PFAMu53VR5I

27-й альбом King Gizzard & The Lizard Wizard було слухати доволі цікаво. Гурт, який зіграв вже майже у всіх можливих жанрах, що існують - ще не було металкору та грайндкору, але це питання часу - взявся за orchestra rock і це в якомусь сенсі несподівано. Бо така музика потребує підготовки, а KGLW далі бази в стилях не йдуть.Нова робота - orchestra rock, це так, але якщо говорити більш близькими термінами, то це класичний батя рок як по наповненню, так і по виконанню. Але це той тип батя року, який не викликає крінжі. Хіба що хочеться жартівливо кинути козу та зіграти па повітряній гітарі.Phantom Island вийшов доволі пропрацьованим. На тому рівні, на якому вони роблять звичний для себе психодел і незвичний, але вдалий трешак. Це альбом гурту, який ставиться з усією серйозністюдо того, що робить. Можливо, навіть занадто серйозно. Далеко не вся музика тут кетчі. Часом вона дуже мудрьона та побудована складно і не виходить нею повною мірою насолодитися. І навіть намагання отримати задоволення відсторонено - типу, не оцінювати побудову, а лише красу - не виходить. Бо тільки починаєш налаштовуватися, а мелодія хоп - і вислизає з пальців.Але це я норміс. Може вам воно заходитиме краще.https://youtu.be/CFE5gMDKYXM

Другий альбом, який мені дуже сподобався цього релізного тижня - це Lotus від Little Simz.Загалом, я ставлюся до неї приязно, але без фанатизму. Два релізи, на яких вона нафармила собі хорошу додаткову фанбазу та прихільність критиків, мені подобалися, але без захвату. Бо для особисто мене в них було багато зайвого баласту, який не давав цим платівкам бути по-справжньому великими.Але треба було, щоб продюсео Inflo наїбав її на великі гроші та стався напад екзистенційного жаху та невпевненості в собі, коли провалилися пʼять спроб записати новий альбом. Втім, у шостий підхід вдався, ще й як!Lotus вийшов міцним, напруженим, з різкими, чіткими рухами. Найцікавіше, що лаконічним по міркам артистки. Немає розтягнутих пасторалей, пафосного оркестру та вартісного шоу. Є лише конкретика, злість, рефлексія і бажання розʼїбати Inflo під горіх. «Пурхай, як метелик, жаль, що ти дурачок», - десь такий девіз у Lotus.Хоч тут і не має особливо веселих тем, Little Simz все одно вдається наповнити пісні оптимізмом стсовно майбутнього. Він такий ж стриманий, як і аранжування треків, але в цьому і прикол. Бо ця стриманість - велика силу, завдяки чому пісні стають жирними, панчать, бʼють струмом. Стилістично Little Simz вправна у всьому. Ніжний соул, денспанк, аренбішечка, афробіт та афророк, драматичні номери, філософські і безрозсудні. Мені не сильно зайшла надліричність, але в моменти, коли вона стає над кривдником праведним гнівом із колючим басом - дуже круті.Як і Turnstile, Lotus має мʼякі, безшовні переходи між піснями. Це доречний прийом, який підсилює емоційну гру та пакує історію, робить її цільною. Від зради до моральної ями, від моральної ями до вольового рішення рухатися далі. Сподіваюся, все закінчиться на її користь.https://youtu.be/bQszcj-u82Q?si=4k-OtOrbkbfe2U86