Березовий сік

Може ви вже чули про Blue Dot Fever. А якщо ні, то ось. Blue Dot Fever називають нову «епідемію», яка вірує серед артистів на кшталт Post Malone, The Pussycat Dolls чи Зейна Маліка. Вона полягає у низьких продажах квитків на їхні концерти в США, а назву свою «епідемія» бере від синього кольору вільних місць під час купівлі на сайті Ticketmaster.Причин низькім продажам багато. Ticketmaster з промоутером Live Nation поставили дуже високий прайс. У аудиторії знизилася купівельна спроможність та імпульсивне придбання можуть дозволити собі далеко не всі. Крім цього, арени чи стадіони бронюють ті артисти, які вже не давно не збирають такої кількості людей. Ну, і фундаментальна причина — різноманітних музикантів в дорозі зараз настільки багато, що люди знаходять собі дешевші та цікавіші альтернативи.Як це все пояснюють самі музики? Лише The Pussycat Dolls відверто сказали, що продажі в США сміховинні, а от в Європі все по плану йде. У Зейна раптом виявилися проблеми зі здоровʼям. Post Malone скасував половину третину стадіонних гастролей із Jelly Roll, бо нібито вирішив доробити нової музики, про яку, звісно, ніхто його не просив.В цілому, ситуація не дивує. Пості вже сім років не має хорошого альбому з 100% хітами, а майбутній The Eternal Buzz — подвійний реліз із 40 треками в сумі — виглядає якимось дамп дропінгом, в якому навіть гіпотетично не хочеться копирсатися. Зейн по інерції щось продає й абсолютно не цікавий аудиторії 1D, яку давно перетащив на себе Гаррі Стайлз. А The Pussycat Dolls...ну, хз, реюніон рівня фестивалю Покоління на ВДНГ.Найвлучніший висновок всього цього зробили у Твіттері, а кількома місяцями раніше в інтервʼю зробив Святослав Вакарчук — кількість monthly listeners на стрімінгах ніколи не дорівнюватиме кількості проданих квитків на твій концерт.https://www.thetimes.com/us/news-today/article/blue-dot-fever-what-is-it-meaning-bd98hc300

«Ми раді виступити на сцені Докер Пабу!», — кажуть The Black Keys. «Але ж ви самі на неї вийшли!», — кажемо ми.Ось десь так звучить їхній новий альбом Peaches!. Ніби ти на джем вечері в умовному Докері, де якісь діди лабають безкінечні варіації блюзових стандартів, у тебе в руках — терпиме пиво, а співрозмовника поруч доводиться перекрикувати, нахилившись біля вуха.Цікаво от що. Перше — це плюс-мінус схоже на те, з чого Ауербах і Карні почали. Але різниця лише у так званому additude. Тоді вони були бомжами, яких ніхто не знав, і вони були голодними — як і буквально, так і до створення і виконання подібної музики. Зараз же це звучить більше, як хобі багатих людей, скільки б вони не робили брудний звук і наскільки б гівняними інструментами не користувалися.Друге — при цьому Peaches! притомний альбом. В цій варіації The Black Keys звучать на диво непогано. Можливо тому, що зрозуміли — гараж рок більше не new sexy і не те, щоб сильно цікавить людей, як у минулу декаду. Тому дует відірвався на повну. Хітів нема, сенсовий зміст пісень майже однаковий, але все це звучить ненавʼязливо, розважально і, як для дідів, по-молодецьки.Прям переслуховувати Peaches! — це навряд, але якщо десь хтось захоче увімкнути — зупиняти не буду.https://youtu.be/cwaMYysndLs?si=6EbezB11hBHLOkBk

Про три свіжі альбоми коротко вам розповім.Почну з першого з 5 років альбому Ісайї Рашада It’s Been Awful. Загалом мені подобається його підхід до роботи. У дискографії усього 3 повноформатники, але кожен Рашад крафтить, як останній. Тобто, завжди буде, що послухати. Так і тут — майже година меланхолійного, трошки обдолбаного джаз хопу, що іноді перебивається різкими енергійними стрибками на кшталт M.O.M із настроєм Outkast, мого фавориту з цього релізу. Загалом, дуже приємна музичка. Можна 3-4 пісні філера зрізати й був би дійсно класний реліз.Isaiah Rashad — M.O.MБагато оглядачів називають новий альбом Кейсі Масгрейвз back to the roots. Мені Middle Of Nowhere звучить скоріше як back to the shell. І це дуже дивний мув, якщо вроаховувати наскільки цікавим і далеким від основного жанру був попередник Deeper Well. А Middle Of Nowhere ж чисто поверенення до поп-кантрі для нормісів. Чим далі по треклисту йдеш — тим більше пісні насичуються стереотипними стильовими прийомчиками, від яких відверто верне. Залишу тут оцю весело-крінжову пісню, єдине, що мені сподобалося.Kacey Musgraves — Dry SpellЧас змінює все — у тому числі й ставлення до неоднозначних дій та поглядів певних персонажів. Це я зараз про Kneecap. Вирішив таки послухати їх Fenian і маю сказати, що це доволі непогана робота. Fine Art викликав у мене wtf-момент, бо складалося враження, що я слухаю якийсь іграшковий реп. Fenian ж інша справа. Наповненість замість здутості. Звукове розмаїття замість примітивної довбежки. Без бітів, що замішані на рейві, не обійшлося, але вони не займають переважну більшість. Є і денс-панк, і гітарне брязкання, і навіть трошки west coast вайбів. Ці переосмислення та рух далі цілком логічні, бо підґрунтя, на якому виник Fenian, буквально вимагало іншого підходу. Після звинувачень в симпатіях Хезболлі та судової тяганини, яка послідувала за цим, було б дивно, якби пісні про ці події мали оболонку підліткової дурноватості. А так вийшло цілком по-дорослому і не соромно.Kneecap — Fenian

Коротко про три альбоми. Українські! Бо давно не було.Почну з YUVI та її Viskra. В цілому, Уляна Автенюк продовжує триматися тріпхопової складової, трошки покрученої, трошки експериментальної і ніби свідомо незграбної. Першу половину альбому її в хорошому сенсі крихкий вокал ховається за звуковим ворохом для того, щоб розкритися повністю у другій частині з додатковими джазовими нотками. Якщо в контексті музики мене все влаштувало, попри мінімальний імпрувмент, то в контексті візуальних рішень мені Viskra дуже зайшла. Особливо ці рішення із рекреацією ігри з графікою першої «соньки» на кшталт Resident Evil. В дитинстві мене ця гра відверто лякала. А разом із тривожністю, яка притаманна пісням YUVI, все вкупі викликає дрижаки, але ностальгічні.YUVI — Звіра А це надбання з Зорепаду Релізів. Я відверто скажу — не знав, що у нас хтось вміє робити щось схоже на Фредді Гіббса та The Alchemist, але спільний реліз реперів Покам і Ласта та бітмейкера Klim в цьому контексті мене приємно здивував. Є, звісно, питання до текстів, але все це перекривається грамотним семплуванням та відтворенням тієї кіношної естетики, на яку постійно робить ставку The Alchemist — нуар, жорсткуватий, без млосності. Тут же хлопці зробили ставку на добрий референс і змогли його, так би мовити, локалізувати.Покам, Ласта, KLIM — МаємПропаща сила із Панорамою закриває добірку. Хоч я і не цільова аудиторія цієї музики, але визнаю, що гурту вдався хороший саундтрек до wasted youth. Або на щось дуже схоже. Попервах воно може звучати якимось похуїстичним чи навідʼїбісним. Проте по-перше, хлопці можуть добре в кілька жанрів водночас в межах 25 хвилин. По-друге, Коля Дудченко має чудовий варіативний голос, в якому від зловісності до рівного, відчуженого флоу та панківської зухвалості — один крок.Пропаща сила — Токмак

Швиденько про три нові альбоми, що вийшли сьогодні.Радий за Дейва Грола, що він виходить із затяжної кризи із Foo Fighters. Або дуже сильно старається, щоб так здавалося. Хай там як, але Your Favorite Toy — перший альбом з часів Wasting Light, який слухається без нудьги і бажання скіпати треки. Весело, моторно, із настроєм маленьких залів із великим натовпом. Втім, розумію, що за останні 15 років я з кожним релізом все більше і більше віддалявся від Foo Fighters. І зараз, хоч і матеріал непоганий, якихось особливих емоцій він у мене не викликає. Може не хочу асоціюватися із dad rock, хз. Але так чи інакше ця участь мене колись наздожене.Foo Fighters — Spit ShineНовий реліз американської інді банди Friko виявився несподівано хорошим, особливо, коли від нього нічого не очікуєш і слухаєш тільки тому, що це — потенційний кандидат на. year-end листи профільних видань. Але Something Worth Waiting For — прикольний альбом із розмашистими гучними, емоційними гімнами. Тутешні аранжування знають, як звучати солідно, але при цьому не граються у мудрьоний компоузінг, та звучать дуже конкретно. Єдине, чому мені не хочеться повертатися до нього — настрій сумний тут, а я шукаю зовсім іншого.Friko — Still AroundIt’s so fucking big. Моя перша реакція на альбом Ноа Кахана, перший за 4 роки. Не знаю, чи можна чимось виправдати той факт, що тут 17 пісень і 80 хвилин тривалості. Спробуйте мене переконати. Але, в цілому, The Great Divide звучить пристойно. Комерційний фольк для хорових стадіонних співів та реклам позашляховиків. Не знаю, що тут ще додати. Зійшлися з Владом Лагодою на тому, що це краще останнього Mumford & Sons, що теж непогано.Noah Kahan — Haircut

Про три нові альбоми коротко розповім. Почну з британського квартету Lime Garden та їхньої новинки Maybe Not Tonight. 10 пісень, 28 хвилин, хвацький денс-панк і прикольні вокальні лінії, які цілком можна назвати хуковими. Нічого нового в цьому нема, але дівчата деліверять це з непідробним ентузіазмом і своєрідною харизмою. Не певен, що буду слухати прям всю платівку надалі, але пару треків собі зберіг. Було приємно послухати щось таке, з чого я починав дізнаватися про подібну музику 20 років тому.Lime Garden — 23 Honey Dijon та її The Nightlife на черзі…і не знаю. Фіти краще, ніж на попередньому альбомі — Рошель Джордан, Джейкоб Ласк з Gabriels, Mahalia, Медісон Макферрін. Прикольні джазові семпли з контрабасом. В цілому, продакшен на рівні. Але все одно не покидає відчуття, що це більше safe and lazy job, аніж те, що дійсно варте уваги. Дуже бракує емоцій цим пісням та зухвалості. Ніби це і найтлайф, тільки з увімкненим офісним білим світлом. Honey Dijon — I Like It Hotоте награду the most lazy job цього тижня забирає проєкт TOMORA — Тома Роулендса з The Chemical Brothers та Аврори. Таке враження, що «брати» та Аврора мали б записати спільний альбом, але Ед Сіммонс не захотів брати в цьому участі. Тож Том сказав «fuck it» і вийшов сайдпроєкт. Просто це буквально якісь ауттейки The Chemical Brothers. Тут Аврора здебільшого повторює один-два рядки, а іноді спромогається і на повноцінну лірику. Але звучить все це куцо, нудно і абсолютно непотрібно. Хоча саме оцей трек окремо від усіх — хороший.TOMORA — My Baby

Джессі Вейр зробила це знову — записала офігенний альбом. Кажуть, що двічі в одну річку не війдеш, але Вейр робить це втретє. Здавалося б, що можна ще сказати в контексті постдиско? Але вона продовжує копати вглиб і знаходити ще більше вагомих приводів не відходити від цього джерела. Не можу їй заборонити та і не хочу.Superbloom, як вже зазначили у відгуках, найближче підступився до ретро настрою. Посиланням на Studio 54, тогочасний фанк, переповнений радістю та сонцем й лискучий соул на кшталт Мінні Ріпертон із флейтами та грайливими конга-джембе ритмами. Але із цими акцентами, альбом все одно не звучить, немов запилюжена платівка з горища. Вейр круто обігрує класичні акценти. Впізнаєш їх, але розумієш, що вони добре лягають в траєкторію сучасної попмузики.Не те, щоб нинішнє диско було позбавлено почуттів. Але в руках Джессі воно стає більш відкритим, емоційним, позбавленим скутості. Диско може бути не тільки про денс ол найт, сітуейшеншипи чи гарний настрій. Все це має місце і зберігає впевненість, сексуальність та водночас оповідає про щось особисте і близьке. В випадку із Вейр, це сімʼя, діти (пара записів на диктофон тут є) та чоловік, з яким вони разом ще з дитинства. Тобто, те, що вона хотіла розповісти на Glasshouse, їй чудово вдалося тут.З новим матеріалом Вейр демонструє себе в піку adulthood. І, власне, диско дуже допомагає їй у цій демонстрації. Оскільки вона з диско, як муха з липучкою — створені одне для одного. Дивитися, як вона сяє у праймі ось вже шість років — одне задоволення. Їй буде 42 восени, але вона далека від категорії бумерів. Джессі все так само крута і запальна. Голос стає все дужчим. На Superbloom можна почути одні з найкращих її перформансів. Не обійшлося і без легкої крінжинки. Це я про трек Sauna. Але крінж — це не тільки про сором, а ще й про веселе. На це Джессі має повне право. Як і влаштовувати перше прослуховування Superbloom для фанатів саме в сауні.Я ще багато можу писати про Superbloom. Про його різнобарвність, квітучість та нестримність. Вдалі колаборації із Лапслі чи Томом Макфарлендом з Jungle. Том тут на одній пісні, але загалом в кількох треках відчувається їхній настрій. Про велику кількість вокальних хуків чи про те, як трошки мурашить від гармонізації беквокалу. Багато можу писати, так. Тож просто йдіть і слухайте прямо зараз, а я вас ще протягом кількох днів встигну ним дістати.https://www.youtube.com/watch?v=25gfgt3OTG0

Про три нові альбоми коротко. My New Band Believe Кемерона Піктона з Black Midi несподівано виявився вельми непоганим релізом. У мене загалом суперечливі враження від так званої Windmill-сцени, бо часто це експеримент заради експерименту. Але Піктон зміг знайти точку, в якій зійшлися фольк, арт рок, чембер поп і конвенційні естрадні мелодії. Так, час від часу протягом 8 треків My New Band Believe демонструє свій апломб, але згодом дає ляпаса і повертається до зрозумілого і місцями доволі приємного звучання. My New Band Believe — ActressУ Honora, джазовому дебютному альбомі Флі, все на рівні. До того моменту, поки хтось не починає розкривати рота — або Флі, або Том Йорк. Щодо Йорка, це певно найнудніший гостьовий ефорт, на який він спромігся. Щодо Флі, то це чисто old man yelling at clouds з домішками крінжу. А самі треки — що оригінальні, що кавери — непогані. З чіткими композиціями, без складних конструкцій і з таким собі детективним присмаком.Flea — A Plea І останній альбом — Pleasure Is Yours від Gena, сайдпроєкту співачки Liv.e і продюсера Каріма Ріггінса. Це такі собі неосоул замальовки, що пошиті з різних шматочків, поверх яких своїм галюциногенним голосом Liv.e чи наспівала, чи намелодекламувала. Переважна більшість релізу складається з треків-карапульок, але тут є і хороші повноцінні композиції. В цілому, альбом цікавий, завдяки продакшену дуже атмосферний. Але в останній третині Pleasure Is Yours відчутно просідає, бо особливості обидвох артистів починають приїдатися. Втім, з 16 треків можна наскубати собі непогану добірку. Gena — Unspokern

Про три свіжі альбоми коротко. І почнемо з Angine De Poitrine.Or should i say «Welcome back, KGLW»? Канадське мікротональне мат дуо — духовні брати австралійців. Але от в чому нюанс. KGLW були дійсно веселими шибайголовами у першій половині своїй дискографії. Зараз їхня творчість скоріше нагадує заводське штампування. А от polka dot хлопці дійсно куражаться: створюють світ задзеркалля своїми образами, хоч і коротко, але спілкуються чудернацькою мовою і найголовніше — грають фанову та пребадьору інструменталку. Vol. 2 базується на матроці, але при цьому має як і денспанк, так і жестячкові елементи. Слухати це все двіжово і забавно. Тепер би лайв зацінити колись.https://www.youtube.com/watch?v=pRgHYWOtqqcАрло Паркс продовжує випускати альбоми, але не сильно зрозуміло для кого це все. р= Ambiguous Desire — це відсутність музики попри те, що фактично вона присутня. З кожним новим релізом Паркс стає все безбарвнішою, все прозорішою. Її нові пісні не мають ані смаку, ані запаху. Навіть жодних емоційних подразників. Дують собі, як легкий вітерець — та й по всьому.https://www.youtube.com/watch?v=m6PgG7W8_T0 От у Кортні Барнетт вийшов дуже симпатичний альбомчик. При тому, що я не великий її фанат, прослухав Creature Of Habit вже кілька разів. Зрозуміло, що не все мені тут подобається, але переважна кількість пісень — прикольні бринчалки з класними мелодіями і самокритичною, іронічною лірикою. Це добре, бо Барнетт — частина індіроку того штибу, який я слухаю і шаную нечасто. Втім, в Creature Of Habit все склалося докупи. Особливо арт оформлення. Обкладинка і візуалайзери мені прям дуже подобаються, певно одні з найкращих цього року.https://www.youtube.com/watch?v=yp7dZz0WiNY

Певно, це перший альбом Thundercat від якого я дійсно кайфанув. Звісно, кайфанув не дорівнює ідеальності по всім пунктам. У Distracted є свої проблеми. На переважній більшості сольних пісень Стівен Брюнер дійсно відволікається в композиційний задроч. Такі штуки люблять всім серцем або ненавидять. Загалом, це типова ситуація для Брюнера. Кожний його реліз має низку треків, які нічим не розколупаєш.А ось там де Thundercat не сам вийшло чудово. Його фірмові фішки та культурні референси гармонійно звучать із тим, що грають в своїх дискографіях запрошені гості. Приміром, я забув про існування фіта із Tame Impala, бо колись один раз неуважно послухав, а тут він виявився топовим. Куплет Lil Yachty під басову абракадабру звучить химерно, але все одно класно. Із Channel Tres, на мою думку, найкраща пісня з тих, що не вийшли синглами. Навіть The Lemon Twigs не настільки дратують своїм музейно-експонатним роком. Їхня присутність мене щиро здивувала. Бо де вони, а де Брюнер?І от саме до цієї спільної роботи мені хочеться повертатися в рамках Distracted. Як для Thundercat, подібні фіти — доволі прості речі. Але чи завдяки тому, що не треба тягнути цей віз одному, чи завдяки тому, що не треба заморочуватися, Брюнер стає от таким саме невимушеним і розслабленим, як відео Canvas в Spotify. Послухаю ще разок-інший пізніше. Раптом й скута решта теж захоче розкритися на цьому тлі.https://www.youtube.com/watch?v=ecrsEVsMw4Y