#після_титрівБруталістАрхітектура має по праву те, чого кіно досягає лише в хиткій ілюзії: споглядачі та споживачі можуть перебувати всередині неї. Архітектор найбільш природнє (камінь, дерево) перетворює на найбільш неприроднє (місто, цивілізацію). Зрештою, і кіно створюється посеред архітектури. Не випадково, що Корбе звертає свою увагу в цей бік – тут є чому заздрити.Фільм коштує чотири години часу. Увертюра, антракт, семирічні епохи. Загалом не зрозуміло, чим усе закінчиться. Картина важка й безцільна, як буває життя. Підсумок сюжету – ні досягнення мети, ні провал; лише накопичений результат, шлях до якого можна пост-фактум розділити на стадії.Поступово відкривається, що «фасад» фільму – ніби прозорий, а втілені на екрані питання – значно ширші за байопік. Зокрема, архітектурний фах – лише майстерно підібраний субстрат для демонстрації підходу («хіба є кращий опис куба, ніж його конструювання?»), та й сам архітектор – уявний (Ласло Тот відзначився в іншій сфері). Так само і становище головного героя як вигнанця: він чужий лише для людей (як художник посеред реальності) – земля ж уся його: він гори перетворює на свій матеріал.В осерді стрічки – проблеми творчості та влади. Перед глядачем постає шлях творення з усіма його епохами. На одному полюсі митець (вразливий і крихкий), на іншому – його витвір (такий самий). Поміж ними ж – океан творчості, пластичний, непідвладний та необмежений, повсякчас збурюваний вільною думкою. То чи варто завершувати розпочате, якщо кінцевий продукт уже непідвладний авторові; якщо витвір можна критикувати, знищити; якщо ним можуть послуговуватися люди, що в силу грошових знаків мають його за річ і власність?Ласло Тот проводить життя на фронтирі між усміхненим обличчям успішної Америки та її темним виворотом. Ентузіазм історичних радіоповідомлень чергується з повсякденними звістками про невдачі. Так створюється архітектура – та, що підкорює ландшафт і стає середовищем людського життя.