Край | після_титрівПартенопаПартенопа заманює нас, але вже не співом, а погля...

#після_титрівПартенопаПартенопа заманює нас, але вже не співом, а поглядом, жестом, запрошуючи пройти з нею шлях від першого виринання у світ, через становлення, відкриття пристрасті та ентузіазм юності — аж до того певного розчарування, яке у «вихованні почуттів», персонаж має віднайти десь на присмерку свого життя.Соррентіно робить цю кінематографічну оповідь приголомшливою, постійно змінюючи ритм: то оминаючи цілі пласти, то наводнюючи деталями й персонажами, ведучи від в’язкої розміреності до маскараду — і назад; він змушує нас загубитися у плетениці образів, у мережі фраз, значення яких змінюється в актах повторення; у переплетінні часів, де у підкреслену лінійну послідовність подій вторгається то майбутнє, то минуле, а історія триває, попри часові порожнечі. У цьому фільмі, як і в житті, ми так само розгублені, як і головна героїня, котра на схилі літ усе ще не певна, чи її життєвий проєкт провалився, чи ні; чи простір, наданий світом, слугує для реалізації пристрасті, чи годиться лише для розгубленого блукання.Про це відчуття у фільмі, відчуття від фільму, Соррентіно попереджає нас із самого початку словами Селіна: «життя настільки велике, що в ньому легко заблукати». За цією фразою морська пелена розвіюється, і ми бачимо обличчя старигана, що дивиться на той обшир, котрий виступить сценою пошуків героїні.Якщо «мореплавці», спокушені Партенопою, відступають після першого «зіштовхування» з можливістю пізнати її таїну, то ми, глядачі, маючи справу з фільмом, мусимо зайти далі — за образами, що можуть засліпити, віднайти певні орієнтири у тому кінематографічному світі, що творить Соррентіно. Ми зі свого боку спробуємо розставити ті кілька, які віднайшли в цьому кіно, у подальших текстах.