Сьогодні виповнюється 100 років від дня народження Анатолія Базилевича — одного з найвідоміших українських графіків та ілюстраторів ХХ століттяДля багатьох поколінь читачів саме його ілюстрації сформували візуальний образ «Енеїди» Івана Котляревського. Над цим проєктом художник працював понад десять років, створивши персонажів, які стали невіддільною частиною сприйняття твору. Водночас його творчість значно ширша за один проєкт. Він створював ілюстрації до творів Тараса Шевченка, зокрема до «Кобзаря», працював над «Кайдашевою сім’єю» Івана Нечуя-Левицького, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ’яненка, українськими народними казками та дитячими книжками. Його графіка поєднувала уважність до тексту, майстерний рисунок і виразну характерність створених персонажів.Базилевич належить до покоління митців, які сформували культуру української книжкової ілюстрації другої половини ХХ століття, довівши, що ілюстрація може бути не лише додатковим супроводом для тексту, а самостійним художнім твором.
🖼:1. Анатолій Базилевич у майстерні, кінець 1970-х років, Київ.2. Ілюстрація до повісті Марка Вовчка «Записки причетника», 1955.3. Ілюстрація до повісті Григорія Квітки-Основ’яненка «Пан Халявський», 1961.4. Ілюстрація до повісті Івана Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я», 1980.5. Листівка з набору «Українські народні пісні на слова Тараса Шевченка», 1963.6. Ілюстрація до поеми Івана Котляревського «Енеїда», 1967.7. Листівка з набору «Українські народні пісні», 1966.
Сьогодні — день народження Івана Марчука. Я вже писала про нього допис, але мені дійсно хочеться популяризації українських художників та мистецтва. Тож підготувала для вас 10 цікавих фактів:1. Іван Марчук створив власну унікальну техніку живопису, яку назвав «пльонтанізм» (від діалектного слова «пльонтати» — заплутувати, переплітати). Замість звичайних мазків він наносить на полотно товщину ліній, що переплітаються, створюючи ефект мережива або об’ємної нитки.2. Він є єдиним українським художником, якого Міжнародна академія сучасного мистецтва в Римі прийняла до лав «Золотої гільдії» (2006). У цій гільдії перебуває лише 89 художників з усього світу.3. Протягом багатьох років радянська влада не визнавала Марчука. Його творчість вважали «неформатною», він не міг виставлятися, а Спілка художників СРСР офіційно прийняла його лише у 1988 році — за рік до того, як він емігрував на Захід.4. Художник прожив в еміграції близько 12 років, працюючи в Австралії, Канаді та США. Проте у 2001 році він повернувся в Україну, де продовжує працювати у своїй майстерні в Києві.5. Іван Марчук — надзвичайно плідний автор. Його творчий доробок налічує близько 5 000 творів. Він жартує, що є «невільником мольберта», адже працює майже щодня без вихідних.6. Художник розділив свою творчість на кілька циклів (зараз їх вже близько 15), які він називає «Голосами моєї душі». Серед них: «Цвітіння», «Пейзаж», «Портрет», «Кольорові прелюдії», «Нові експресії» та інші. Всі вони кардинально відрізняються за стилем.7. Його пейзажі часто називають «магічними». Завдяки техніці пльонтанізму, дерева на картинах виглядають настільки деталізованими та фактурними, що глядачі часто намагаються торкнутися полотна, аби перевірити, чи воно не з ниток.8. Марчук часто малює пейзажі не з натури, а з пам'яті. Він може відтворити найдрібніші деталі дерева чи хатини, які бачив десятки років тому під час своїх мандрів Україною.9. Художник дуже неохоче розлучається зі своїми картинами. Він неодноразово відмовлявся продавати полотна колекціонерам за величезні суми, бо вважає свої роботи «дітьми» і мріє, щоб вони зберігалися в одному великому державному музеї.10. Попри світову славу, Іван Марчук веде досить простий спосіб життя. Він відомий своєю дисципліною: прокидається на світанку, йде пішки до майстерні та проводить там весь день, повністю занурений у процес творення.
Тарас Шевченко,«Циганка-ворожка», 1841Цю роботу Тарас Шевченко створив у Санкт-Петербурзі(🤮) у 1841 році. Того ж року її представили на виставці Імператорська академія мистецтв, де за свої роботи Шевченко отримав срібну медаль другого ступеня «за успіхи в мистецтві».Сюжет картини — популярна для мистецтва ХІХ століття сцена ворожіння. Циганка, яка традиційно асоціювалася з передбаченням долі, звертається до молодої жінки, читаючи її майбутнє. Такий мотив дозволяє художнику передати психологію моменту: напружену увагу, цікавість, очікування відповіді на щось важливе.У стилістичному плані робота поєднує академічну школу з елементами романтизму. Це видно у композиції, уважності до жестів і виразів облич, а також у прагненні передати емоційний стан персонажів. Акварельна техніка додає сцені легкості та м’якості кольору, водночас підкреслюючи інтимність і камерність сюжету.«Циганка-ворожка» добре показує Шевченка як художника, який працював не лише з історичними чи академічними темами, а й із жанровими сценами повсякденного життя, уважно спостерігаючи за людьми та їхніми емоціями.
У день народження Тарас Шевченко варто згадати річ, про яку часто забувають: за життя він реалізувався передусім саме як художник.Шевченко здобув професійну мистецьку освіту в Імператорська академія мистецтв, де навчався у майстерні Карл Брюллов. Його творчість формувалася в руслі академічного мистецтва ХІХ століття — зокрема пізнього класицизму та романтизму, що поєднували увагу до форми, композиції та емоційної виразності образу.За життя Шевченко створив понад тисячу робіт: живопис, акварелі, рисунки, графіку. Портрети, архітектурні замальовки, пейзажі, сцени повсякденного життя — фактично візуальний архів епохи.Окреме місце у його творчості займає офорт — техніка друкованої графіки, коли зображення створюють на металевій пластині за допомогою травлення кислотою, після чого з неї можна робити відбитки на папері. Саме за майстерність у цій техніці Шевченко отримав звання академіка гравюри.Навіть у засланні, попри заборону малювати, він продовжував працювати.Творчість Шевченка як художника стала важливою частиною формування української мистецької традиції. Його графіка, портрети та пейзажі вплинули на розвиток української художньої школи, а сама постать митця стала одним із символів культурного відродження. Водночас його роботи інтегровані у ширший контекст європейського мистецтва ХІХ століття і залишаються важливими для розуміння історії світової графіки та академічного живопису.•Тарас Шевченко,«Автопортрет»
У «Софії Київській» стартувала виставка «У світлі Караваджо. Порятунок. Дослідження. Реставрація». Тут можна побачити єдиний в Україні твір, пов’язаний з ім’ям знаменитого італійського художника XVII століття — Мікеланджело Мерізі да Караваджо.Головна подія — показ картини «Взяття Христа під варту» («Поцілунок Іуди»). У цього полотна справді непроста історія: майже 20 років тому його викрали з Одеського музею західного і східного мистецтва — злодії буквально вирізали центральну частину з рами. Згодом картину знайшли в Берліні й повернули додому. Після цього її ретельно дослідили та відреставрували в Національному науково-дослідному реставраційному центрі України.Історія роботи починається ще в середині ХІХ століття. Відомо, що її придбав у Парижі український дипломат і колекціонер Олександр Базилевський. На початку ХХ століття картина опинилася в Одесі, а з 1924 року зберігалася в місцевій Галереї старовинного живопису (нині — Одеський музей західного і східного мистецтва).Виставка триватиме з 13 лютого до 12 квітня 2026 року — тож є час побачити все на власні очі.
Сьогодні — день народження у мого улюбленого художника, Архипа Куїнджі. І для мене це завжди привід говорити не лише про художника, а про явище.Куїнджі — це про світло, яке має власний характер. Про місяць, що не просто світить, а дихає. Про небо, яке не фон, а стан. Він був тим, хто ризикнув зробити світло головним героєм картини — не сюжетом, не людиною, не подією, а саме світлом як емоцією і як таїнством.Народжений у Маріуполі, з грецької родини, майже без академічної підтримки на старті, Куїнджі зумів увійти в історію мистецтва так, ніби сам створив для себе окрему траєкторію. Його «Місячна ніч на Дніпрі» — це щось поза межами звичайного мистецтва. Люди в залі шукали приховані лампи за полотном, бо не вірили, що фарба може так світитися. І в цьому — весь Куїнджі: він постійно ламав уявлення про межі живопису.В певний момент він майже зник із публічного мистецького життя. Не з творчості — з показу. Мовчання як форма свободи. Відмова від ринку, від шуму, від необхідності пояснювати. Натомість — тиша, експеримент, учні, підтримка молодих художників. Дуже сучасний жест, якщо подумати.Куїнджі — це художник, який навчив дивитися повільно. І, можливо, саме тому він так нам зараз потрібен. У час перевантаження, крику і надлишку зображень він нагадує: одне небо, одна лінія горизонту, одне світло можуть сказати більше, ніж сотня слів.Якщо сьогодні згадувати його — то не як «пейзажиста з підручника», а як людину, що мислила світлом і тишею. І залишила нам цю здатність у спадок.
Весь світ у ранах, я візьму цей жовтий скотч,Я знаю, тут у поміч - лише жовтий скотч.Так вабить декольте цієї дивної весни,Ми всі пішли на Схід, бо хто, якщо не ми?Як короп в ставі, вигравало тіло зброї,А він сказав: "Візьми цей скотч, лиш він загоїть".Бери землі цієї берці й лісу тепле пончо,Якщо ти наш, намотуй більше, більше скотчу.Ця дика ніч і тут горланить все минуле,А тобі добре, бо - чотири, п'ять і нулик.Все повертається, як ляпас чи як ранок,То ми залишимося тут широким шрамом.І говори зі мною, більше говори ти,Бо все мине, крім слів, як дим, і ніч, і вітер.Ти так полюбиш це терпке прозоре місто,Спускайсь з гори, поки тут візуально чисто.І вже земля так нам гірчить тепер, як оцет,І як скінчиться скотч, бери намотуй Сонце.І в ночі цій, неначе риба в клярі я,Чи в Вас лишився скотч, Небесна Канцелярія?Весь світ у ранах, я візьму тей жовтий скотч,Я знаю, тут у поміч - лише жовтий скотч.Так вабить декольте цієї дивної весни,Ми всі пішли на Схід, бо хто, якщо не ми?— Максим «Далі» Кривцов •2 роки тому Максим загинув.Пам’ятаємо. Шануємо. Продовжуємо боротися за Україну, за яку він віддав життя.
Віктор Зарецький — художник, чия доля нагадує драматичний роман ХХ століття, де переплелися війна й любов, мистецтво й спротив, тиша майстерні та грізний подих тоталітарної епохи.Він походив із давнього козацького роду, що колись закладав Білопілля на Сумщині. Дитинство минуло серед маминих мелодій і перших малюнків, а згодом — серед голодних вулиць Донбасу, де Віктор надто рано побачив людську трагедію Голодомору.Київський художній інститут став для Зарецького точкою входу у великий мистецький світ. Він формувався поруч із найсильнішими педагогами свого часу, проте ніколи не потрапляв у полон чужого стилю. Поки інші малювали правильні, «затверджені»образи, Зарецький шукав правду — у погляді, в русі, в тіні. Він малював людину, а не ідеологію.На останньому курсі інституту одружився із не менш яскравою художницею, однією з лідерів шістдесятництва Аллою Горською — яскрава, вольова, така сама неспокійна душа. Їхній союз був спалахом енергії: спільні мозаїки, шістдесятництво, Клуб творчої молоді «Сучасник», першоініціативи культурного пробудження. Вони обидва підписали «Лист 139-ти», відкрито протестуючи проти репресій. Норська і Зарецький вірили, що мистецтво має право говорити.КГБ такого не пробачило. В листопаді 1970 року у льоху в будинку батька Віктора Зарецького знайшли вбитою Аллу Горську, а самого Івана Антоновича – біля залізничної станції Фастів-2 на коліях з відрізаною головою. Влада все інсценізувала як побутове вбивство: мовляв, Зарецький сокирою вбив Аллу з мотивів особистої неприязні, а потім кинувся під потяг. Лише в 2008 році Галузевий державний архів СБУ розсекретив так званий Фонд 16, який містив документи, що мають стосунок до справи про це вбивство, які доводять, що вбивство Горської і старшого Зарецького було сплановане і організоване тодішньою владою.Після цієї трагедії Зарецький замовк зовні, але заговорив у полотнах. Він поїхав із міста, заснував власну студію, де навчав молодь не техніці — а свободі. Саме тоді народився його унікальний стиль, сповнений декоративності, золота, ліній, що нагадували сецесію, але були глибоко українськими.Його роботи — це жінки, схожі на ікони й на метафори водночас; це дерева, які пам’ятають коріння; це кольори, що ніби світяться зсередини. Його називали «українським Клімтом», але насправді ніхто — ні до, ні після — не малював так, як він.За життя він мав лише одну персональну виставку. Зате після смерті — прийшло визнання: Шевченківська премія, відродження інтересу до його мистецтва, створення премії його імені для молодих художників.Віктор Зарецький пішов із життя у серпні 1990 року — тихо, спокійно. Але залишив по собі не просто картини, а цілий світ: світ краси, гідності, трагічної любові та незламної творчості. Він прожив життя, де мистецтво було не прикрасою, а правдою. І ця правда досі світиться на його полотнах.•Віктор Зарецький«Автопортрет»
TGLIST.COM.UA
