Все починається з «привіт»...​Так почалася і моя історія з Юрком Костишином Кіт Характерник — художником, фотографом, письменником...​Це розпочалося 11 травня 2024 року. Я, 15-річна дівчина, прочитавши у письменницьких колах про Кота Характерника, охоче натискаю кнопку «додати до друзів». Не очікуючи взаємності, продовжую слідкувати за сторінкою воїна, який і на фронті встигає творити. Згодом Юрко приймає мій запит, читає мої вірші, підтримує, навіть не знаючи, хто я така.​Щось мене наче притягує, і я пишу Котові в особисті. Спілкуємось про вірші, про життя. Прошу допомоги у написанні вірша про війну, та Юрко відповідає: «Кіт, Сонечко, привіт. Чомусь не можу нічого з себе добути, вичавлюю тільки сльози, рима зовсім ніяка не йде. Ти на мене такі надії покладала, а я тебе так підводжу. Вибач, сонце. Справді. Щось всередині все перевертається. Я тебе хочу обійняти. Ти дуже добра, справді».​Серце стискається, коли читаю ці слова... Сумую за вами, Коте...​Наше листування недовге, але таке щире, справжнє, тепле. Тільки Юрко вмів казати «сонце» так, щоб ти повірила в те, що справді ним є. А ще він дякував за те, що я є, і сумував з приводу смерті моєї бабусі. А ще казав: «Ти просто будь і живи». Розповідав, що з нового року вийде книжка, бажав добраніч, записував мені фронтових пташок... Він просто був, і цього було більш ніж достатньо...​Юрку, я вас люблю... Я дякую вам за всю ту турботу і любов, які ви дарували. За ваші «сонце» і «обіймаю»... Я вкотре дякую, що тоді, 11 травня, все ж написала і мала змогу знати вас, любий Коте...​Я не хочу згадувати про війну, бо саме та клята забрала Юрка у нас 15 грудня 2025 року. Але він був і мужнім воїном — завдячуючи йому, ми маємо можливість ходити по своїй землі, сіяти квіти, просто бути...​Я все-таки дописала вірш, який почала писати тоді. Та біль у тому, що, ще не знаючи, що Юрко вже не з нами, я так радо писала, аби потім показати рядки йому... Не змогла, не показала...​Але я знаю: якби він побачив цей вірш, одним із його слів було б — «сонце»...ПолонВ ту ніч летіли зорі, як снаряди,Над нами працював ворожий дрон…Лежу, мовчу, чекаю тампонади,Натомість чую зброї баритон...Гуділи каби, кричали мирні душі,І рвалось тіло з болем на шматки...А я згадав в садку ошатну грушу,Що посадив, як не було війни...Побачив спалах — знову — ні... не треба! —Лежу в багнюці тихо, ледь живий...Суцільний порох, темне-темне небоТа смак війни — залізний і гіркий...Почулись кроки... Думав, порятунок,Проте це був нещадний окупант.Тоді згадав свій перший поцілунок...Жорстокий голос, поштовх: — Ей, сержант! —Цинічний сміх... Забув тоді про волю:Полон, катівні, меркантильний біль.Я у цивільному обід не солю,А там на рани щедро сиплють сіль...Полон лишився шрамами на тілі,Та я вернувся, витримати зміг.Тут дерево моє, тут груші стиглі,Тут найсвітліші зорі, щирий сміх...Там досі є і ті, хто не вернулись,Їм солять не обід, а днища ран...Суди небесні спрагло розімкнулись:Чортів у пекло, світлим — шквал пошан…©️ Аґнєшка Мокшицька