Нещодавно дочитала книгу «P. S. Я навчу тебе знову...» авторки Ксани Рейлі. Прочитане спонукало мене до рефлексії.​Коли людина зазнає втрати, сам на сам вчиться боротися з нею — проходить багато етапів прийняття. Спочатку здається, що хтось дуже тупо пожартував, потім реальність починає тебе витягати з твого світу і, зрештою, починаєш усвідомлювати — нема! А далі... А далі ти вчишся жити зі своєю втратою. Вона стає твоєю шкірою, твоїм макіяжем, тремтливими руками, поламаним голосом, зміненими звичками, твоїм тілом; керує мріями, невдало залазить під ковдру, коли думав, що сховався... Вона шкребе в носі, ллється тишею, виринає спогадами, тече сіллю... Втрата стає тобою, а ти стаєш нею... Так, гучна фраза про те, що «життя продовжується», стає дійсністю, та питання лиш у тому, як продовжується, з ким, і ким згодом стає та минула людина — ти...​Втрата стає клеймом, цікавим фактом про тебе, причиною любити тебе сильніше або ж відпустити... Тобою захоплюються, бо ж ти досі сильний і сміливий, тримаєшся, розвиваєшся, живеш... Втрата — це твій кінець і новий початок, те, що ти нестимеш далі...​Втрата вчить любити набагато сильніше, цінувати простіше, вдихати людей глибше, торкатись довше, обіймати якомога дужче. Вона створює бар'єр, змушує боятися надто близько тримати найцінніших, але я обираю любити — і тих, хто є, і тих, кого нема. Бо ти, втрато, вже до біса багато забрала, і хай тобі грець, я не дам тобі забрати ще більше, бо вже надто близько знайома з тобою...​Часто, не маючи втрати, ми створюємо штучну — не обіймаючи сильно, не кажучи, що любимо, не будучи поруч із тим, з ким насправді хочемо бути понад усе... Це такі прості вчинки, які можна робити й бути щасливим по-справжньому...​І так важливо одного дня побачити на своєму екрані фразу: «P. S. Я навчу тебе знову...» Навчу тебе знову любити, довіряти, бути щасливою, радіти, сміятися, літати. Я навчу тебе знову жити...