Я ходила навколо цієї книжки 20 років і нарешті #дочитала. "Про мишей і людей" Стейнбека — це американська шкільна програма, це класична класика, це треба, звісно, читати, і в ній лише 100 сторінок, не Мобі Дік, словом.
В принципі все, що я знала про неї заздалегідь — це про двох бурлак, які ходять Каліфорнією і наймаються на ферми, один з них дуже звичайна людина, а другий з вадами розумового розвитку і весь час втрапляє в різні халепи. І що книжка сумна.

Книжка не просто сумна. Вона вивертає душу. Це Стефаник-плюс. Тут вмирають всі: люди, миші й не тільки. Ти весь час знаєш, що всі ці смерті, бійки, образи — тільки передвісники якоїсь трагедії, якою це неминуче закінчиться. А коли вона стається, ти раптом здогадуєшся, що останні десять сторінок теж не для того, щоб якось тебе розрадити й запевнити, що люди все ж таки від природи добрі. Там буде ще гірше.

Але читати це, тим не менш, треба. Бо це прекрасно написано (я не читала Стейнбека років з 20 і забула, який він), це справжня енциклопедія людської природи на 110, повторю, сторінках, і це чудовий переклад Наталії Михайловської, на який в мене пішли всі зелені закладки з набору, щоб відмітити слова й вирази, які я хочу виписати (110 ст. — повторю ще раз. Зазвичай стільки йде на книжку від 500 сторінок, а частіше на кілька).

Однак після всього цього я вирішила трохи дати собі спокій, відкласти Вітри війни й Родинний лексикон і натомість переслухати "Велику маленьку брехню", на яку підійшла черга в бібліотеці (я забула, що вона починається з чарівної бесіди третьорядної героїні з кішкою) і прочитати маленьку повістку Елін Гільдебранд The Sixth Wedding, компаньйон до "28: наступного літа в той самий час", тим паче в мене в Kindle Challenge не закрита тільки одна закладка — та, де треба прочитати коротку книжку. А до кінця челенджу два дні.
Але Софокла так \і читатиму далі, бо грецькі трагедії не навіюють мені депресії.