Нещодавно прочитала, що салат "шуба" краще перемішувати перед тим, як їсти.Не прокладати тонку межу між морквою та яйцем, а саме змішувати шари.Це звучало незвично, як на мене.На лекції на Реляційній школі говорили про горювання, депресію, виснаження. Про новий діагноз - "Розлад пролонгованого горювання", про чітке розрізнення горя і депресії, і про те, чому непроживання горя недоцільно інтерпретувати як спротив.Я слухала з подивом, легким відчуттям нереальності того, що відбувається, і великою цікавістю.Як терапевти, ми зустрічаємося з багатьма різними досвідами. Одна людина може переживати втрату гостро: з болем, сльозами, відмовою від їжі, неможливістю навіть помити посуд. Інша може заморозитися на пів року, та жити так, ніби нічого не сталося, аж поки не прорве. На когось біль накочується хвилями, між якими можна помітити відблиск сонця, смак кави, теплоту обіймів. Хтось носить те цунамі болю в собі постійно, воно ниє та давить в грудях. Ні на що інше не лишається сил, окрім, як витримувати цю важкість.Але і це ще не все. Як терапевти, ми також маємо свої травми та втрати. Відносно давні та відносно свіжі. Буває, що хотілося б перерахувати все, але вже і пальців не вистачає.Приходячи в кабінет чи під'єднуючись в зум іноді думаєш "А чим я можу допомогти, якщо сама відчуваю цей погляд безодні?". А інша частина виконує свою роботу - слухає, аналізує, шукає контакт, торкається душі іншого. Чи намагається торкнутися.Слухаючи представлення випадку я загалом думала про нашу вразливість перед Життям. Перед тими подіями та досвідами, через які ми проходимо. Буває, хочеться, зробити більше, бути ефективнішою в своїй роботі. Але іноді розкішний максимум - це привести себе до ладу та доїхати в кабінет, ковтнувши каву по дорозі.Буває, стримуєш (чи ні) сльози, слухаючи про чергові втрати і торкаючись свого болю. Або їдеш додому і плануєш, що приготуєш на вечерю. Провідуєш могили, щось метушливо кажеш про прапор та пам'ятник. Зустрічаєшся з друзями, смієшся та обіймаєшся. Шукаєш нову сумку. Жахаєшся новин. Заряджаєш повербанки. Задумуєш новий проєкт і він (о диво!) реалізується.Я намагаюся існувати між всім цим. Довіряюсь актуальній ситуації, дивлюсь, що згадається чи створиться. Багато залежить від слухача. Чим більше він відкритий досвіду, тим більше різних змістів може з'явитися між нами.Мені уявляється, що учасники школи приходять зі своїми складними, багаторівневими переживаннями. Й іноді вдається щось з цього зрозуміти та чогось торкнутися. Вслухатися в іншу історію чи відгук, відчути через них, як живеться іншій людині, сприйняти її за "свою".Іноді сидиш посеред всіх цих різних досвідів - локального сенсу чи безсенсовності власної праці, проживання та непроживання втрати, роботи та виснаження, колективної героїзації та індивідуального руйнування, надії, творчості та зневіри й розпаду, безсилля, рішучості, тримання на невідомо чому і навіщо - і просто охрініваєш, одночасно тихо радіючи, що не сама в цьому.Текст - Анна Зозуля, навчаюча психотерапевка в інтерперсональному та реляційному підходіФото - Володимир, @zerokko_07q