Повернення в цивільне життя виявилося набагато складнішим, ніж я вважав! Хоча. Вже ж був досвід. Наприкінці 2017 року мене перевели в Київ, а у 2019, звільнився з лав ЗСУ. Але той досвід… геть ні про що. Накривало, (та й продовжує іноді), так, що важко передати словами. Тіло було в Києві. Але душа залишалася там… В голову, із барабанами та транспарантами почали ломитися ТАКІ думки, які ніколи, за жодних обставин не жили в моєму мозоку. Було страшно. Іноді аж занадто. Я не був готовий до цього. Тримався з останніх сил. Обома руками тримався. Це не було видно, хоча дехто в особистих повідомленнях писав, «Льошка та по твоїх дописах видно, що тебе криє! Ти прямо про це не кажеш, але ж все читається між строк». Не допомогало нічого. Ні улюблена риболовля або музика, ні алкоголь. Вірніше ефект був, але короткостроковим. Навіть поспілкувався із психологом. Той напевне досі курить та бухає після всього, що я вивалив йому на голову. І тут треба сказати дякую тим хто зажди, в усі часи, попри все, завжди був поруч: рідним, близьким, друзям. Вони не відштовхували, не намагалися мене швидко переналаштувати під цивільне життя або свої хотєлкі. Вони допомогали. Десь словом. Десь поглядом. Десь жартом. Іноді навіть тишею. А десь і матюками накшталт, - Лєший! Заїб@в! Квитки на пошті. Ти вилітаєш другого вересня з Кракова в Жирону. Чекаємо тебе дуже! Скучили шалено. - А якщо не випустять з країни?- Нууууу… значить не вилітаєш. Але думай про хороше. Випустять.І все ж таки… Час лікує. Він ЗАВЖДИ, все та всіх розставляє по місцях. Але тут є одне… але! Важливо, аби у тебе був той час! І були поруч ті, кому ти точно не байдужий. Ті, хто не відмовиться від тебе, тому що ти повернувся звідти «Іншою людиною» чи не став прогинатися під їх бачення тебе.Але справа не в мені. Все набагато складніше. В цивільне життя майже щодня повертаються люди війни. Доки їх небагато. Здебільшого це ті, кого списала ВЛК чи ті, хто звільнився за сімейними обставинами. Але тим не менш. Як, і головне чим їх зустрічає суспільство? А це ті ж самі люди які і жили до війни тут, в цьому суспільстві. Той же, Василь, Михайло, Петро… які були мобілізовані рік, два, три тому. А можливо хтось з них підписав контракт ще в далекому 2016 році. Вони ж до війни вони були бухгалтерами, менеджерами, юристами та сільськими бешкетниками. Але війна перетворила їх на зброю. І той, хто колись не відрізняв КД-8 від праски, зараз з борошна, абрикосового повидла та кілограма цвяхів легко збере дещо, причепить це до дрону, який сам і зібрав та відправить туди, куди вирішить, бо… не почули, не зрозуміли, не прийшли на допомогу, просто пройшли повз, коли вистачило б простого слова! Варіантів маса. Влада взагалі якось готується до повернення своїх громадян, які вже є… зброєю? Не обовʼязково, що одразу ж ця «зброя» почне стріляти на всі боки. Навпаки. Точно ні, не почне! Але ж, якщо не дай Боже, хтооось… деееесь… колиииись вирішить погратися із цією «зброєю» наслідки важко собі уявити.Днями був в шпиталі у свого колишнього бійця. Потрійна ампутація. Почався процес протезування. Він втратив ногу та дві кінцівки. Я навіть не уявляю, що було б із ним, якби ж не родина поруч. У Сергія горять очі. Він жартує. І натяку немає на якийсь сум. Але ж… Багато хто, після потрапляння в шпиталь із такими пораненнями, залишається наодинці із життям. Від нього відмовляється родина. І на жаль, в якомусь сенсі відмовляється країна. Результат непередбачуваний…На фото нова нога Сергія. Його дружина сміється і жартома скаржиться на те, що ледве підібрали кросівок бо чоловіку важко догодити! Добре, що вони жартують та сміються. Це дуже добре…