- Командире, тут у нас дуже суворі лікарі. Доки не відремонтують до кінця, на скільки це можливо, не відпускають. Один хлопець після протезування почав скиглити, аби вже відпустили.- І як, відпустили?- Ага! Щаззз! - Сміється! - Головний лікар каже, «Куди ти зібрався? У тебе ще операція на очах». - До речі. Що із твоїм вухом?- Не чує на праве! - Каже дружина, яка сидить поруч, - Потім будуть робити операцію. - Нога загоїлася? - Та майже. А на другу біоничний протез і буду бігати.- А куди ти подінешся? - Сміємося разом. Окрема палата. Сучасне ліжко. На тумбочці і в ній купа інклюзивних предметів,- Друже! Ти вже малювати почав? - Питаю, дивлячись на олівець прикріплений до спеціального тримача.- Ніііііі… - Знов сміється колишній мій боєць, - То, командире, стилус для смартфона. Але я вже і без нього пораюсь. - Та він вже і без моєї допомоги їсть виделкою. - Його дружина дістає з тумбочки виделку, яка як і стилус прикріплена до тримача який потім вже надягається на куксу. - Як взагалі проходить реабілітація, друже?- Та сумувати нема коли. Із самого ранку заняття. Фізо. (Знов сміється). Ще підкачаюсь тут! - Він розводить куксами обох рук, наче в спортзалі.Сидимо. Довго спілкуємось. Війна сильно його пошматувала. Але Бог подарував йому два шанси залишитися в живих. Спочатку у вигляді бронежилета, а вже потім, у вигляді чарівників у білих халатах столичного шпиталю…