Освітня Криївка | Вона розділила із чоловіком непросту долю.Наталя Березинська-ШухевичНа...

Вона розділила із чоловіком непросту долю.Наталя Березинська-ШухевичНайближча соратниця та дружина генерала-хорунжого, головнокомандувача Української повстанської армії Романа Шухевича.Навчалась у Львівській гімназії с. Василіанок та гімназії Українського педагогічного товариства. У двадцять одружилась з Романом Шухевичем, з яким була знайома ще з дитинства. Вона знала, якій справі присвятив себе її чоловік і напевне здогадувалась, що їх не чекає спокійне життя. Була вихована в патріотичному дусі батьком о. Романом. Так само був вихований її брат, який загинув в бойовій акції ОУН у 1932 році. Небагато прожила з чоловіком – кілька неспокійних років до арешту Шухевича у 1934, відтак у 1937-1938 роках і ще в Кракові у 1939-1941 роках.У 1940-х роках подружжя Шухевичів мешкало у Львові на вулиці Королеви Ядвіги, де їх сусідами була єврейська сім’я Вольфа і Ружі Райхенберг. Під час вторгнення німецьких військ старшу дочку Райхенбергів було застрелено просто посеред вілиці, тож Наталія та Роман запропонували свохвати молодшу дочку — Ірину, — у себе. До 1943 року Іру доглядала Наталія, а Роман зробив для дівчинки нові документи, де змінив усі дані про неї, навіть рік народження. Відповідно до нових документів Ірина значилася дочкою загиблого радянського офіцера. Та після того, як гестапівці у 1943 році заарештували Наталію Шухевич, Романові вдалося переправити дівчинку в сирітський притулок за 30 км від Львова, де вона перебувала до кінця війни, переживши німецьку окупацію і Голокост.У лютому 1943 року Наталія була заарештована гестапо, яке через неї намагалось вийти на чоловіка, проте після двох місяців безрезультатних допитів та завдяки клопотанню німця, колишнього старшини УГА А. Бізанца була випущена. Щоби убезпечити родину від подальших переслідувань оформила фіктивне розлучення і повернулась на дівоче прізвище. Зустрічі з чоловіком тепер відбувались за суворої конспірації у наперед підготовлених місцевостях. Після створення УГВР разом з дітьми могла емігрувати на Захід, проте відмовилась покинути чоловіка та Україну. Енкаведисти вийшли на її слід лише в червні 1945 року і вже 19 липня заарештували у с. Біличі на Старосамбірщині. Чекістів цікавила виключно інформація про зв’язки та місце перебування чоловіка, на що вона постійно відповідала «не знаю». Лише через п’ять місяців визнала, що постійно зустрічалась з чоловіком через його зв’язкових, але це вже не мало жодного пожитку для чекістів. 21 квітня 1947 дорогою з Рівного до Львова був інсценізований напад нібито підпільників ОУН і майже місяць псевдоповстанці водили її селами від криївки до криївки намагаючись випитати хоч якусь невідому їм інформацію. Проте більше як на слідстві не сказала. У звіті агенти НКВД засвідчили, що вона була переконана, що перебуває в банді, «однак відповідати буде тільки чоловікові, або особам, яким він це доручить». Тому чекістам залишалось організувати 15 травня черговий спектакль, тільки тепер із нападом МҐБ на підпільників і повторним її арештом. Після цих марних спроб її засудили на 10 років таборів. Лише наприкінці 1950-х повернулась до Львова. Часом ночувати доводилось по підвалах, іноді в польській катедрі, куди її таємно впускали священники. Ситуація поправилась лише коли до Львова повернулась її донька Марія. Син Юрій вийшов на волю інвалідом аж у 1988 році. Жила тихо та бідно і так само відійшла у вічність. Після здобуття незалежності ані держава, ані урядовці про неї не згадували – були куди важливіші справи забезпечення добробуту власних родин до сьомого коліна і далі. Похована на Личаківському цвинтарі.