Освітня Криївка

Сьогодні день народження Пантелеймона Куліша — письменника, перекладача, історика, видавця Кілька цікавих фактів про нього:Саме Куліш написав перший український історичний роман — «Чорна рада». І досі його вважають одним із найкращих українських романів XIX століття. Він створив «кулішівку» — фонетичний український правопис, на якому згодом будували сучасну українську орфографію. Тобто багато в чому саме так, як ми сьогодні пишемо українською, — завдяки йому. Куліш переклав українською майже всього Шекспіра, а також твори Байрона, Гете, Шиллера та інших класиків. Він мріяв, щоб українською можна було читати найкращу світову літературу. Разом із Іваном Пулюєм та Іваном Нечуєм-Левицьким працював над першим повним перекладом Біблії українською мовою. Він був не лише письменником, а й видавцем. Заснував друкарню, редагував журнали, видавав українські книжки й активно підтримував розвиток української культури. Куліш входив до Кирило-Мефодіївського братства. За участь у ньому його заарештували, заслали й заборонили друкуватися.Постать Куліша й досі викликає суперечки. Його погляди змінювалися протягом життя, через що його і критикували, і захоплювалися ним. Але вплив на українську культуру й літературу заперечити неможливо.

Кохання, що спалахнуло на балу і згасло у скруті: невідома доля Марії Ростенберг, єдиної дружини Євгена ГребінкиУ житті видатного українського письменника Євгена Гребінки було велике, світле, але напрочуд драматичне кохання. Замолоду він уже пережив глибокі душевні переживання, коли дівчина, яку він палко кохав, вийшла заміж за іншого, поки він намагався «вийти в люди». Здавалося, його серце назавжди закрилося для глибоких почуттів. Але час залікував рани, і під час однієї з поїздок на рідну Полтавщину на початку 1840-х років доля звела його з юною Марією Ростенберг.Довгий час біографи помилково вважали Марію бідною сиротою. Насправді ж дівчина походила з непростої, але забезпеченої родини. Хоча вона рано втратила матір, а батько влаштував нове життя з мачухою в іншому маєтку, Марія зовсім не була самотньою. Вона зростала в селі Рудка під опікою люблячих бабусі та дідуся, мала тіток і спадковий маєток. Коли влітку 1844 року Євген та Марія побралися, це не було шлюбом із жалості до «безприданниці», як писали деякі дослідники, а справжнім союзом двох закоханих сердець, що мали за собою міцний родинний тил.Одразу після весілля молоде подружжя вирушило до блискучого Петербурга. Їхнє спільне життя було сповнене щирої любові та глибокої поваги, а невдовзі у них народилася донечка Надійка.Проте саме в столиці в погоні за блиском почали закладатися перші цеглини їхньої майбутньої драми. Євген Гребінка був людиною надзвичайно гостинною, у його домі постійно збиралася творча еліта. Молода дружина, наслухавшись розповідей про розкішні столичні салони графів та князів, з усіх сил намагалася відповідати цьому високому статусу. У їхній невеликій квартирі вона облаштувала вишуканий «будуар» у помпеянському стилі, завела спеціальні прийомні дні, а кімнати пахли дорогими парфумами.Щоб забезпечити родині це красиве життя і не показувати гостям матеріальних труднощів, Євген Павлович змушений був працювати на межі людських можливостей. Він викладав російську словесність одразу в кількох навчальних закладах: кадетському корпусі, інституті гірничих інженерів, офіцерських класах морського корпусу. Дійшло до того, що він був змушений закласти маєток дружини, щоб отримати кредити. Роками він не мав змоги поїхати у відпустку на рідну Полтавщину, щоб поправити своє слабке здоров'я. Ця виснажлива, безперервна праця заради добробуту сім'ї призвела до непоправного — у грудні 1848 року, всього через чотири роки після весілля його не стало. Марія залишилася сама з маленькою донькою на руках.Поховавши чоловіка на батьківщині, Марія Василівна повернулася до рідного села. Сім довгих років вона носила траур і жила спогадами про своє коротке петербурзьке щастя. А потім, здавалося б, доля дала їй другий шанс — вона вийшла заміж за молодого поручика Петра Маслова. Її новий чоловік виявився абсолютно нездатним до господарювання. Взявшись за управління її спадковим маєтком у Рудці, він своїм невмінням та марнотратством швидко втратив майже весь статок — землі довелося продати з аукціону за борги. Родина почала поневірятися: Віленська губернія, Мінськ, згодом — Смоленщина. За гроші, які донька Гребінки Надія отримала у спадок від свого дядька-архітектора, родина спробувала почати все спочатку і купила новий маєток. Але історія повторилася. Петро Маслов знову пустив усе за вітром.Останні роки життя колись блискучої господині петербурзького салону були сповнені негараздів. Постійна нестача грошей і невблаганна бідність негативно позначилися на здоров'ї Марії Василівни. Півтора року жінка нездужала і не піднімалася з ліжка, а наприкінці 1894 року її не стало. Її другий чоловік пережив дружину всього на п'ять місяців. Їхній останній маєток спіткала та сама доля — він пішов з молотка за борги.Непроста доля не оминула й доньку письменника — Надію. Після втрати матері та вітчима вона опинилася у вкрай скрутних життєвих обставинах. Попри походження та освіту, їй довелося заробляти рукоділлям, а згодом присвятити себе догляду за людьми у благодійних закладах. Саме там минули останні роки її життя.

Вона пережила дві світові війни, побачила Голодомор у Харкові, втратила чоловіка через радянський терор. Та попри все залишила українцям книгу, за якою готували цілі покоління родин.23 липня виповнюється 130 років від дня народження Ольги-Марії Франко — відомої галицької кулінарки, педагогині та дружини Петра Франка, сина Івана Франка.Її нерідко плутають із дружиною письменника, адже обидві мали однакові ім’я та по батькові — Ольга Федорівна Франко. Проте саме невістка Івана Франка стала авторкою однієї з найвідоміших українських кулінарних книг міжвоєнного часу.З Петром Франком вона познайомилася ще підлітком — 15-річною дівчиною під час відкриття пам’ятника Маркіянові Шашкевичу на Білій Горі. Через кілька років вони одружилися.А вже наступного дня після їхнього весілля сталася трагедія. Під час навчань у Красному вибухнула авіаційна бомба, забравши життя 8 пілотів Летунського відділу Української Галицької Армії. Над могилою загиблих товаришів промову виголосив Петро Франко.Разом із чоловіком Ольга жила у Відні, де навчалася на дворічних кулінарних курсах при Вищій школі сільського господарства. Після повернення до Галичини вона взялася впорядковувати рецепти, які згодом принесли їй широку відомість.У 1929 році в Коломиї вийшла її «Перша українська загально-практична кухня». Це була не просто збірка рецептів, а ґрунтовна книга про культуру харчування, добір продуктів, сервірування столу та ведення господарства.Ольга показала, що українська кухня — це не лише щоденні прості страви, а багата, вишукана й самобутня частина нашої культури.У 1930-х роках родина мешкала в Харкові. Там Ольга та Петро стали очевидцями Голодомору. Як іноземні громадяни вони отримували продукти у спеціальному магазині, але таємно ділилися хлібом із виснаженими людьми, хоча контактувати з місцевими їм забороняли.Після повернення до Львова Ольга видала ще одну книгу — «Всенародна кухня», у якій пропонувала родинам ощадне харчування відповідно до пори року.Після приходу радянської влади Петро Франко перебував під постійним наглядом спецслужб. Його минуле — служба в Українській Галицькій Армії, участь у «Пласті» та українська громадська діяльність — робило його небезпечним для режиму.28 червня 1941 року, у день свого народження, Петра Франка заарештували. Родині повідомили, що його нібито евакуюють, але насправді звинуватили в «українському націоналізмі». Згодом радянське керівництво погодило його розстріл без суду, а місце поховання досі залишається невідомим.Ольга ще багато років чекала бодай якоїсь звістки про чоловіка, але так і не дізналася, де обірвалося його життя.Майже половину свого життя вона прожила без нього, виховувала доньок, працювала в музеї Івана Франка, берегла родинні матеріали та продовжувала справу, яка стала її покликанням.Ольга-Марія Франко померла 27 березня 1987 року у Львові, у віці 90 років. Поховали її на Личаківському цвинтарі.Вона залишила українцям значно більше, ніж рецепти. Ольга-Марія Франко допомогла зберегти культуру родинного столу — ту частину українського життя, яку передають із покоління в покоління.

СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ: ДЕНЬ ПАМ’ЯТІ ВИДАТНОГО МИТЦЯДрузі! 20 липня – день пам’яті одного із найвидатніших митців ХХ століття – Сергія Параджанова, вірменина грузинського походження з українським серцем, творця поетичного кіно.Його кінострічка «Тіні забутих предків», заснована на однойменній повісті Михайла Коцюбинського, посідає 1-ше місце у списку 100 найкращих українських фільмів та мала багато нагород на міжнародних фестивалях.«Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, серед яких 28 призів на престижних кінофестивалях, у тому числі 24 Гран-прі. За кордоном фільм демонстрували під назвою «Вогняні коні» й він став справжнім відкриттям для світової культури.Параджанов отримував слова захоплення від Федеріко Фелліні, Мікеланджело Антоніоні, Акіри Куросави та інших легенд світового кіно. А польський режисер Анджей Вайда, побачивши стрічку, підійшов до Параджанова, став перед ним на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.У Національному музеї декоративного мистецтва України зберігається рідкісна пам'ятка – аналой XVIII століття, який належав до колекції відомого режисера та брав участь у зйомках легендарного фільму «Тіні забутих предків». Це справжній шедевр українського бароко, виготовлений в Івано-Франківській області.Складну поетапну реставрацію аналоя здійснила художник-реставратор станкового темперного живопису вищої категорії Лусіне Михайловська, фахівець Національного науково-дослідного реставраційного центру України.З плином часу цікавість до творчого спадку Сергія Параджанова не закінчується, а навпаки, набуває все більшого сенсу, відкриваючи нам незбагненний світ параджанівського мистецтва.У 1988 році Сергій Параджанов дав своє останнє інтерв’ю українською мовою. В кінці бесіди він сказав: «Хай живе Україна! Хай живе український націоналізм у тому сенсі, у якому його розумію я: не можна допустити, щоб настав час, коли не буде слова українською чи не буде пісні української, чи не буде сонця українського і не буде соняшника українського!».

У неї забрали дітей. Їм змінили імена. А саму матір відправили на 25 років у радянські табори.Але навіть після цього Ольга Ільків не сказала, що шкодує про свій вибір.Сьогодні, 21 червня, минає 106 років від дня народження Ольги Ільків (1920–2021) — легендарної зв’язкової Головнокомандувача УПА Романа Шухевича.Коли Ользі було 14 років, мати забрала її зі Стрия до Варшави. Рідні переживали, що життя в польському середовищі змінить її назавжди.«Станеш полькою, як поїдеш», — казали їй.На що вона відповіла:«Ні, я не стану полькою. Я — українка».І цим принципом керувалася все життя.У 1941 році Ольга вступила до ОУН. Згодом очолила жіночу мережу організації у Львові та стала однією з найближчих зв’язкових Романа Шухевича.Разом із маленькою донькою вона жила на конспіративних квартирах, допомагаючи організовувати підпільну боротьбу. Сам Шухевич дуже любив її донечку Дзвінку і жартома казав, що обов’язково гулятиме на її весіллі.Не судилося.У 1950 році Ольга Ільків мала переїхати на Донбас, щоб створювати там нові осередки українського підпілля. Але дорогою її заарештувало МДБ.Під час затримання вона мала при собі записку з адресою підпільників.Щоб нікого не видати, просто проковтнула її.У 1952 році жінку засудили до 25 років ув’язнення.Її дітей забрали до інтернату, дали нові імена й виховували як радянських громадян.Ольга провела 14 років у радянських тюрмах і таборах.Пізніше вона згадувала:«У тюрмі мене рятували вірші. Вони були моїм криком душі, моїм болем і водночас надією».Після звільнення вона повернулася до Львова і почала життя майже з нуля. Працювала санітаркою, потім двірником, щоб отримати житло і повернути своїх дітей додому. Згодом працювала у Львівському історичному музеї та допомогла віднайти чимало цінних експонатів для української історії.Коли її називали героїнею, відповідала:«Герой — це український цілий народ».А ще казала:«Я є націоналістка і націоналісткою помру».Ольга Ільків прожила 101 рік.І, мабуть, найсильніше вражає те, що після всіх пережитих випробувань вона залишила нам не слова ненависті.Вона залишила нам віру.«Ми здобули кров'ю і муками самостійну Україну, і тепер ми мусимо наповнити її своїм українським змістом, своєю любов’ю, благородством, почуттям краси, своєю піснею, яка є безсмертна і якій нема рівних».Світла пам’ять Ользі Ільків.Жінці, яка пережила цілу епоху української боротьби і стала її живим свідком.

Його дідом був Іван Франко. Але Роланд Франко все життя намагався зробити так, щоб його сприймали не лише як “онука Каменяра”.І, мабуть, саме тому він став людиною, завдяки якій український прапор з’явився… в Антарктиді.Ця історія звучить майже символічно.Хлопчик, який народився у Львові в будинку, збудованому Іваном Франком, виріс у родині, яку радянська влада фактично вважала неблагонадійною лише через саме прізвище. Родину переселили до Києва, постійно контролювали, а пам’ять про Франка намагалися зробити “зручною” — без надто гострих ідей про свободу, державність і українську гідність.Але Роланд Франко обрав дуже цікаву форму спротиву.Він не став письменником. Не намагався копіювати діда. Не жив минулим.Він пішов у науку.Закінчив політехнічний інститут, працював у сфері автоматики, технічних систем і міжнародної наукової співпраці. У радянські часи це була одна з найскладніших і найперспективніших галузей.Колеги згадували, що він мав рідкісну рису — мислив не категоріями сьогоднішнього дня, а десятиліть наперед.І саме це згодом змінило історію української науки.У 1990-х Україна щойно стала незалежною державою. Економіка хиталася, інституції лише формувалися, а про великі міжнародні наукові амбіції мало хто серйозно думав.У цей час Велика Британія вирішила закрити свою антарктичну станцію Faraday.Для більшості людей це була просто далека база серед льодів.Для Роланда Франка — шанс, який не можна втратити.Він прекрасно розумів: якщо Україна не матиме власної станції в Антарктиді, вона залишиться поза великими міжнародними дослідженнями клімату, океану, атмосфери та геофізики. А значить — поза частиною світової науки й глобальної політики майбутнього.Саме тому він почав переговори з британцями.Без гучних заяв. Без пафосу. Без телевізійного шуму.Просто працював.Переконував. Домовлявся. Організовував.І в результаті Україна отримала станцію майже символічно — за 1 фунт стерлінгів.Сьогодні ми знаємо її як “Академік Вернадський”.І мало хто замислюється, що український прапор над антарктичними льодами — це теж частина спадщини родини Франків.Але є ще одна важлива річ.Роланд Франко не дозволив перетворити Івана Франка лише на “шкільний портрет”. Він постійно повторював, що його дід був значно сучаснішим, ніж ми звикли думати:не лише поетом,а мислителем,науковцем,людиною європейського масштабу.“Мій дід належить не лише нашій родині — він належить Україні”, — говорив він.Сам Роланд Франко теж жив дуже по-франковому:будував інституції,створював музеї,зберігав архіви,підтримував українську мову,заснував Міжнародну премію імені Івана Франка,допомагав молодим науковцям і культурним проєктам.І при цьому залишався людиною дуже тихою та скромною.Без культу себе.Без гучних промов.Можливо, саме тому про нього так мало знають.А дарма.Бо Роланд Франко — це приклад того, як насправді будується країна:не лише через політику,а через науку,пам’ять,культуру,освіту,і здатність думати на покоління вперед.Він колись сказав дуже просту фразу:“Бути Франком — це не привілей. Це відповідальність.”Схоже, він справді прожив своє життя саме так.

5 травня 1984 року, далеко від дому, у тюремній лікарні в російській Пермі помер Олекса Тихий. Йому було лише 57. Сільський учитель із Донбасу.Не політик. Не повстанець.Звичайний вчитель, який пояснював дітям фізику, математику… і головне — хто вони є.Його “провина” була проста і страшна для системи: за він не давав стерти з пам’яті людей, що вони — українці.У регіоні, де українську мову роками витісняли, де її намагалися зробити “другою” або взагалі зайвою, він говорив про очевидне, але небезпечне: без мови людина втрачає опору, а разом із нею — пам’ять.Він дивився на Донбас не як на “промисловий регіон”, а як на живу спільноту людей. І тому писав речі, які тоді звучали майже як виклик: «Донбас — це не тільки вугілля, залізо, машини, хімія… Донбас — це, перш за все, люди». Його боліло те, що ці люди поступово відривалися від власного коріння. Він бачив, куди це веде, і ще тоді попереджав прямо: «Потрібно українізовувати Донбас, бо буде війна». Це була тривога людини, яка добре знала свій край і відчувала, як у ньому стирають ідентичність.Його перший арешт стався ще в 1957 році. За те, що відкрито засудив введення радянських військ в Угорщину. За це отримав сім років таборів. Після звільнення йому заборонили викладати. Учитель, який жив освітою, дітьми, змушений був працювати вантажником, слюсарем, виконувати будь-яку роботу, тільки не ту, яка була його покликанням.Але він не замовк. Він писав — глибоко, аналітично.У своїх роздумах про мову і культуру Донбасу він ставив питання, які і сьогодні звучать до болю влучно й актуально: «Невже наші діти та внуки під час переписів будуть записувати себе: “Національність — совєцький, українського проісхожденія, родной язик — донбаскій”?» Це було не перебільшення, а холодне усвідомлення того, як поступово зникає самоусвідомлення.У 1976 році він зробив крок, після якого вже не було дороги назад. Став одним із засновників Української Гельсінської групи — об’єднання, яке відкрито говорило про порушення прав людини. Вони не ховалися, не діяли в тіні, вони говорили прямо про злочини радянської системи. І саме це було найбільш небезпечно. Вже у 1977 році його заарештували вдруге. Суд був формальністю. Вирок — 10 років таборів особливого режиму і ще 5 років заслання. Для людини з його здоров’ям це означало майже одне — повільну смерть.Його відправили в “Перм-36” — місце, де ламали навіть найсильніших. Холод, карцери, постійні покарання, ізоляція. У нього були серйозні проблеми зі здоров’ям — хвора печінка, виразка шлунку. Але він все одно оголошував голодування, протестував проти нелюдських умов. За це його карали ще жорсткіше. Але навіть там він залишався собою. Писав, підтримував інших, думав. І не відступав від своїх принципів і переконань.Він говорив про відповідальність — не тільки системи, а й людей. Про те, що байдужість — це теж вибір. Його слова були незручними, бо вони змушували дивитися на себе, а не лише на зовнішнього ворога.6 травня 1984 року його серце зупинилося в тюремній лікарні. Не витримало знущань.До незалежності України він не дожив зовсім трохи. Лише через кілька років його прах повернуть додому і перепоховають у Києві разом із Василем Стусом і Юрієм Литвином.Але найважливіше інше. Його намагалися змусити мовчати — і не змогли. Його намагалися стерти — і не змогли. Бо те, за що він жив і за що помер, виявилося сильнішим за страх.Олекса Тихий залишився не просто дисидентом із підручників. Він залишився вчителем. Тим, хто своїм життям пояснив: правда іноді звучить тихо, але саме вона переживає будь-яку силу.

Він відмовився повернутися в імперію страху — і цим переміг їїІван Багряний — це не просто письменник. Це людина, яка своїм життям довела: українця можна кинути в тюрму, заслати на край світу, kатуватu — але не змусити перестати бути вільним. Його справжнє ім’я — Іван Лозов’яга, але саме ім’я Багряний стало символом незламності, болю і гідності.Він був із тих, хто не мовчить. І не мовчав навіть тоді, коли за це платять найвищу ціну.Його життя — це не рівна дорога, а постійна боротьба. Молодий, талановитий, зухвалий — він не вписувався в рамки системи, яка вимагала покори. І тому система намагалася його знищити.Арешти, допити, заслання — це стало його “університетами”. Але замість того, щоб зламатися, він навчався виживати. І більше — навчався бути сильнішим за обставини.Він не просто прожив своє життя — він виборов його.Його кидали в табори, де люди втрачали імена. Його kатувалu в тюрмах, де ламали навіть найсильніших. Він бачив, як система перемелює людські долі.Але він вистояв.Він тікав із заслання, ховався серед українців на Далекому Сході, виживав у тайзі. І що найважливіше — не дозволив страху стати частиною себе.Бо справжня перемога — це не просто вижити. Це не стати таким, як твій kат.Його книги — це не література заради літератури. Це правда, написана серцем і болем.“Тигролови” — це про свободу, яка сильніша за будь-які кайдани. Про втечу, яка стає символом незламності. Про українця, який навіть у чужому, дикому світі залишається собою.“Сад Гетсиманський” — це зовсім інший біль. Це тюремні стіни, допити, страх і водночас — дивовижна сила духу. Це книга, після якої неможливо залишитися байдужим.У цих творах — не вигадка. У них живе сам Багряний.Після війни він опинився далеко від дому. Але навіть там не перестав боротися.Коли радянська влада кликала людей назад, обіцяючи “рай”, він сказав тверде “ні”. І не просто сказав — пояснив усьому світу, чому.Його памфлет “Чому я не повертаюсь до срср?” — це не текст. Це вирок системі. Це голос правди, який неможливо було заглушити.Він прямо заявив: повертатися — означає знову стати рабом. І він обрав невідомість, але зі свободою, замість “безпечного” життя у брехні.Історія Багряного — це не лише про минуле.Це про нас.Про вибір, який стоїть перед кожним поколінням: мовчати чи говорити, підкоритися чи стояти, боятися чи бути вільним.Він не дочекався незалежної України. Але він наближав її кожним словом, кожною сторінкою, кожним своїм “ні”.І сьогодні, коли ми знову виборюємо свою свободу, його голос звучить особливо гучно:сміливі завжди мають щастя.І українці — саме такі.А ви читали "Тигролови" і "Сад Гетсиманський"?

2 квітня 1918 року в притулку на самоті помер усіма забутий письменник Іван Нечуй-Левицький. Письменник, який показав українське життя без прикрас і романтизації. Згадаймо бунтівного й сповненого жаги до волі «Миколу Джерю»… Чи «Кайдашеву сім’ю» — ніби й смішну місцями, але й гірку у правдивості зображення українського села. Гірку, бо надто правдиву.Його книжками зачитувалася Україна, але останні роки він, усіма забутий і хворий, провів у злиднях. Помирав у притулку, де до нього ніхто не приходив…Згадали про нього лише тоді, коли він помер. Це були чи не найпишніші київські похорони ХХ століття. Ховати у нас люблять і вміють. Як і шанувати після смерті.Похорон Івана Нечуя-Левицького відбувся 4 квітня 1918 року в Києві за участю уряду УНР, ставши велелюдною акцією. Чи не весь Київ ішов за труною, яку несли на руках.Відспівавши у Софії, письменника поховали на центральній алеї Байкового кладовища поруч із Миколою Лисенком.Для ДІАЗ «Стародавній Київ» Іван Нечуй-Левицький не чужий. Саме на Володимирській, 7, що на теренах заповідника, маємо останню уцілілу київську адресу, де проживав письменник. Та й освіту він здобув у Київській духовній семінарії — це теж територія Заповідника.Один із найвідоміших і найкультовіших його творів — п’єса «За двома зайцями», яка є комедійною переробкою Михайлом Старицьким твору Івана Нечуя-Левицького «На Кожум’яках» (1875). Дійство цього твору геть усе відбувається на теренах ДІАЗ «Стародавній Київ».Співробітники ДІАЗ «Стародавній Київ» пам’ятають про свого Нечуя й пишаються ним!

“Кращого за нього на зонах ніколи не було”, — так згадували співв’язні Михайла Сороку, який провів у неволі 34 роки. Сьогодні минає 115 років від дня його народження.У 1954 він опинився в Кенгірі, в Казахстані, де очолив одне з найбільших повстань. “Ми не будем, не будем рабами і не будем носити ярма”, — звучало рефреном у гімні, який уклав Михайло. Навіть після придушення бунту адміністрація боялася залишати його надовго в одному місці, надто вже він гуртував людей. Михайло підрахував, що якщо б додати весь час його в’язничних подорожей, то назбиралося б пів року, а якщо порахувати відстані — то можна було б опоясати земну кулю.У 1957 році його формально реабілітували. Та це ніяк не позначилося на його статусі. Єдиний шлях на волю пролягав через покаяння. Михайла возили Україною, показували “досягнення” радянської системи. Одного разу Сороку привезли до Києва, поселили в готель, одягнули в костюм. На зустріч привели сина. Ввечері працівники КДБ запропонували покаятись. “Поверніть мені мій тюремний бушлат, я не продаюсь”, — відповів коротко.Опанас Заливаха зазначав, що Михайло був стовпом, навколо якого оберталося все духовне життя табору. Освічений поліглот, він організовував вечори, знайомив іноземців з українською культурою, розв’язував конфлікти між в’язнями. До кінця життя займався йогою та практикував здоровий спосіб життя. У камері запровадив ранкову зарядку й обтирання холодною водою. У 1971 році організував двотижневе відзначення ювілею Лесі Українки. Це була його улюблена письменниця. У червні того ж року Михайло помер від інфаркту. Не маючи Псалтиря, над ним цілу ніч читали Шевченковий «Кобзар». Коли тіло Сороки вивозили з табору, то всі в’язні стояли з непокритими головами. На місці його смерти посадили трояндовий кущ, який назвали «Кущ Сороки». В'язні любили збиратися біля нього, спілкуватися, згадувати Михайла. Помітивши це, керівництво табору наказало викорчувати троянду.