Освітня Криївка | У день народження Михайла Коцюбинського хочеться згадати не лише «клас...

У день народження Михайла Коцюбинського хочеться згадати не лише «класика й мудреця», а живого чоловіка з пристрастями, смаком до краси й життя. Він умів працювати — і вмів насолоджуватися: любив добру кухню, у листах докладно описував страви, дбав про вигляд, вправно культивував «образ митця». На схилі літ навіть підфарбовував сивину борідки — не з марнославства, а з упертої віри в естетику щодня. Міг зізнатися: «Часом сам любуюсь собою в дзеркалі» — і в цьому було не позерство, а життєствердна іронія.Його шлях у літературу — теж з любові. Хлопчиком закохався в старшу дівчину — і, щоб вразити її, почав шалено читати, а потім писати. Пізніше, мандруючи Гуцульщиною задля «Тіней забутих предків», записував звичаї «вільної любові» без моралізаторства — як етнограф і як людина, що не плутає правду життя з фасадом.Двадцятидворічний Коцюбинський приїхав учителювати на Вінниччину. У домі, де мешкав, з’явилася Марія Міхнєвич — попівна з Дзигівки. Вони одразу зійшлися на розмовах, читанні, прогулянках. Він — із «народницьким» завзяттям — агітував її вириватись з-під батьківської опіки, здобувати фах і свободу. Марія переїхала до Вінниці, навчилася кравецтва, вони листувалися: «мила, кохана Марусе…». Він присвячував їй вірші, але шлюбної згоди не здобув. Офіційна причина — «щоб не обтяжити» його й без того нелегке становище. Неофіційний підтекст — у тому, що Михайло зблизився з її молодшою сестрою Таїсією, а сам дедалі далі відходив від колишніх ідей. Той нерівний пульс молодості не зламав його: «Я завжди був великим оптимістом», — це сказано ніби між справами, але влучно.У Чернігові він зустрів Віру Дейшу — високу, стриману, з «величезними серйозними синіми очима». Вона закінчила Бестужівські курси, мала досвід арештів за політичну діяльність, працювала в бібліотеці. Їхні листи — це приклад, як народжується подружнє «ми»: «Ти мені потрібна, як повітря». Одружилися 1896-го. Діти народжувалися один за одним; побут, турботи, служба у земстві — і щоденні листи, коли були нарізно: «третій день без Віри», «дванадцятий день без коханої…».А далі — звична історія невидимої праці. Віра тягнула дім, допомагала редагувати тексти, опікувалася немічною свекрухою. Провінційна рутина, брак грошей, хвороби — усе це стирає лак з великих почуттів. І саме тут проявляється просте: любов — це також робота.На службі в губернській управі Михайло закохався в молодшу колегу — Олександру Аплаксіну. Спершу — невинний флірт, дотепи, нові сукні, усмішки; далі — записка замість телефонного дзвінка: «Винен тільки в тому, що Вас люблю». Листи до Віри він писав українською; до Олександри — російською. Часом — майже однакові за інтонацією, бо щодня бути бездоганно оригінальним у житті мало кому вдається.Зустрічі — в місті, на природі, інколи вдома в Шурочки. Віра довго нічого не підозрювала, допоки не отримала анонімку, а потім не знайшла «цьомки» в листі коханки до чоловіка. Розмова, у якій, за словами Коцюбинського, «жодних сцен — лише благородство і прохання не нищити сім’ю», зупинила розрив — але не стосунки. Він вибрав родину — і продовжив бачитися з Олександрою. Комфорт і вина, ніжність і слабкість — усе водночас. Цей вузол так і не розв’язався.1913 року, після тривалої хвороби, Коцюбинський помер. Донька Ірина запам’ятала останні слова: «Жити хочу, жити!». На похороні в Чернігові було кілька тисяч людей. Віра заборонила приймати квіти від Олександри — та в головах покійного все ж поклали її вінок із цвіту яблуні. Шурочка більше нікого не покохала й пережила Михайла на десятиліття.У підручниках він — майстер імпресіоністичного слова, психолог тонких станів, автор «Intermezzo», «Тіней…», «Fata morgana». У житті — гедоніст, гурман, естет, чоловік із уразливою совістю й непереможною любов’ю до краси. Він не був святошею — і не прикидався. Можливо, тому його проза така жива: вона народжена з пильної уваги до світу — і з великого апетиту до життя.